План 
 
 
 
 

Вступ

 

     Актуальність теми обумовлюється тим, що на початку ХХІ сторіччя екологічна криза , впливаючи майже всі сфери життєдіяльності людства, перетворюється на все більш лімітуючий фактор його соціально-економічного розвитку. У зв’язку із цим світова спільнота все чіткіше починає усвідомлювати той факт, що без зміни наявного техногенного, природо руйнівного типу розвитку економіки на стійкий, екологозбалансований суспільний прогрес неможливий як такий, неможливим стає і вирішення безлічі складних еколого-економічних проблем, першочерговими з яких є зростаюча дефіцитність природно-ресурсного потенціалу , зростаюча  відходність промислового виробництва і як наслідок зростаюча забрудненість навколишнього середовища.

     Діяльність  людини завжди була направлена на вдоволення своїх матеріальних потреб, які постійно зростали.  Кожен раз вектор розвитку був спрямований у сторону природи, яку людство експлуатувало у відповідності до своїх бажань.

     На  початку нового століття досить чітко  визначились горизонти людської діяльності, що виявляються в загрозі екологічної катастрофи та створюють небезпеку для всього людства. Виникло питання щодо зміни погляду на світ, переосмислення старих та пошуку нових шляхів розвитку, що має відношення і до проблеми взаємодії людини з природою, а в глобальному масштабі – економіки та екології.

     Метою курсової роботи є обґрунтування необхідності екологобезпечного

розвитку  та виявлення основних шляхів для  його запровадження.

     Предметом дослідження є економіка України  в контексті екологобезпечного та екологозрівноваженого розвитку з урахуванням вимог конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку.

     Об’єктом дослідження – механізми регулювання екологічного розвитку економіки та розвиток співробітництва на міжнародному рівні.

     Завдання  дослідження:

1. Здійснити комплексну стратегічну оцінку національного екологічного потенціалу та проаналізувати його фактичний стан
2. Дослідити участь в міжнародному співробітництві з питань екологобезпечного та екологозрівноваженого розвитку
3. Визначити основні механізми регулювання екологічного розвитку, що запроваджуються країнами ЄС
4. Проаналізувати нормативно-правову базу в Україні, що регулює питання екологізації виробництва та виявити напрями її вдосконалення
5. Виробити модель екологозрівноваженого розвитку України з урахуванням вимог конференції ООН 1992 року та визначити шляхи її побудови

     Структура роботи представляє три розділи, що присвячені теоретичним засадам екологізації, міжнародному співробітництву у цій сфері та місцю України в системі екологобезпечного розвитку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

І розділ. Теоретико-методологічні засади екологозрівноваженого розвитку на сучасному етапі

1. Проблеми  екологізації в контексті  цивілізаційного  розвитку людства

 

      У ХХ столітті постала низка проблем, які відносяться не тільки окремих держав, або регіонів, але й людство загалом. Надзвичайного загострення набули відносини людини й природи. В епоху науково-технічного прогресу  надзвичайну важливість мають питання екології. Інтенсивний розвиток людства сприяв збільшенню навантаження на навколишнє середовище та масштабному споживанню  природних ресурсів. Питання швидкого виснаження запасів корисних копалин, прісної води, тваринного та рослинного світів стали головними на порядку денному.  У великих промислових регіонах забруднення навколишнього середовища набуло загрозливих розмірів. Все це змушує звернути особливу увагу на дане питання та сприяти його вирішенню.

Людська цивілізація впродовж усієї своєї  історії користувалася природою екстенсивно, постійно підвищуючи навантаження на довкілля. Використання природних ресурсів значною мірою позначилося на якості життя людей, проте економічне зростання, зорієнтоване на кількісні показники, зрештою призвело до колосального забруднення навколишнього середовища, а подекуди до незворотних наслідків, змінюючи характеристики Землі.

     Зростання населення протягом наступного півстоліття  може вплинути на розвиток економіки  більш вагомо, ніж будь-яка інша тенденція розвитку людства, поглиблюючи майже всі інші екологічні та соціальні проблеми.[1]

     Швидке  зростання населення Землі отримало назву демографічного вибуху. Це явище досить чітко прослідковується в таких країнах як Китай, країни Африки, Латинської Америки, півдня Азії, де кількість населення зростає великими темпами. В той самий час в країнах Західної Європи та Україні спостерігається зворотня тенденція.

     На  початку ХХ століття на Землі жило 1,5 млрд чоловік. У 1950 році, незважаючи на втрати у двох світових війнах, населення  зросло до 2,5 млрд, а потім стало  щорічно збільшуватись на 70-100 млн  осіб. За поточною статистикою, кожної секунди у світі народжується 3 дитини. Згідно даних ООН, на сьогоднішній день на Землі проживає близько 6,8 чоловік. Кількість населення продовжує збільшуватись, а відповідно до цього зростають його потреби.

     Демографічний вибух супроводжується вилученням у природи величезних територій під житлові будинки та установи, автомобільні і залізничні дороги, аеропорти, пасовища і ріллю. Сотнями квадратних кілометрів вирубуються тропічні ліси. Степи та прерії через надмірний випас худоби перетворюються на пустелі.[4]

     Водночас  із демографічним вибухом відбулася  науково-технічна революція.

     Наукова-технічна революція (НТР) — це перерва поступовості, розрив формально-логічної послідовності розвитку, стрибок у історичному русі знань. Наукова революція зламує існуючі наукові уявлення, здійснює перегляд фундаментальних понять і приводить до народження нових відкриттів нової системи знань, що є рушійною силою у розвитку техніки.

     Людина  опанувала ядерну енергію, ракетну  техніку та вийшла у космос. Виникла  реактивна швидкісна авіація, що руйнує озоновий шар атмосфери. Людина винайшла комп’ютер, створила електронну техніку та синтетичні матеріали. У десятки разів збільшилася кількість автомашин, що забруднюють відпрацьованими газами атмосферу міст. У сільському господарстві, крім добрив, широко застосовуються отрути – пестициди, змивання яких забруднило поверхневі води Світового океану. Отже, першопричинами екологічних проблем були демографічний вибух та науково-технічна революція. Вони призвели до колосального збільшення використання природних ресурсів. Сьогодні у світі щорічно видобувається 3,5 млрд. т нафти і 4,5 млрд. т кам’яного та бурого вугілля. За таких темпів очевидним стало вичерпання багатьох природних ресурсів у найближчий час. Водночас відходи від промислового виробництва стали все більше забруднювати навколишнє природне середовище.

     З часу виникнення технічної цивілізації  на Землі вирубано близько 1/3 площі  лісів, пустелі різко прискорили свій наступ на зелені зони. Зокрема, пустеля  Сахара просувається на південь зі швидкість 30 миль (1,61 км) на рік.

     Найбільш  дефіцитним ресурсом є прісна вода, потреба в якій постійно зростає. Хоча на перший погляд води на земній кулі достатньо (71% усієї поверхні планети  зайняті водою), води, придатної до споживання, тобто прісної, є всього 2 %. Значна кількість води зосереджена в поки мало освоєних районах (сибірські річки та озера, басейн Амазонки), а в промислово розвинутих районах води вже відчутно не вистачає і дефіцит її з кожним роком зростає. Особливо багато води потребують галузі промисловості, пов’язані зі штучним синтезом речовин. Багато води необхідно кольоровій металургії, целюлозно-паперовій промисловості та електростанціям. Загалом на господарсько-побутові потреби вилучається 10% річкового стоку планети. Одна з найбільших річок Китаю, Хуанхе, вже не доходить до Жовтого моря, а ріка Колорадо в США не щороку досягає Тихого океану.   Нестача води різко погіршила екологічне становище в багатьох регіонах.[12]

     Екологічні  проблеми не мають кордонів і стосуються усієї глобальної спільноти, що обумовлює необхідність співпраці на міжнародному рівні. Принципово важливим є вироблення стандартів, рекомендацій та вимог, що при умові дотримання всіма державами світу, зможуть забезпечити екологозрівноважений розвиток людства. 
 
 
 
 

2. Характеристика  конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку та основні прийняті рішення

 

       Етапною з точки зору формування екологічно-орієнтованої моделі розвитку економіки була відома Конференція ООН з питань стану довкілля та подальшого розвитку людства, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. і була названа програмою на ХХ1 століття.

       На  конференції були присутні представники 178 держав. Було прийнято ряд принципових  з точки зору екологічного майбутнього  людства документів. Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку містить перелік принципів, які мають дотримуватися країни з метою встановлення справедливого глобального партнерства шляхом створення нових рівнів співпраці між державами, ключовими секторами суспільства та людьми. (Див. Додаток 1)

       Найважливішим з прийнятих документів є  "Порядок денний на ХХ1 століття". Основою формування нового типу еколого- економічного зростання, як підкреслюється у висновках "Порядку денного", повинен стати стійкий розвиток (sustainable development ). В сучасній літературі  можна зустріти більше 60 визначень стійкого розвитку, найбільш поширеним з яких є визначення, дане головою ВОЗ Г.Х.Брундтланд. Стійкий розвиток — це такий розвиток, який  задовольняє потреби сучасності, але не  ставить під загрозу  здатність наступних поколінь задовольнити свої власні потреби.[2]

       В математичному вигляді стійкий розвиток у часі із врахуванням основних параметрів можна представити в наступній формулі:

       

        (1.1)

де F(L, K, N, I) — функція стійкого розвитку(розширена виробнича функція) 
L — трудові ресурси;

K —  засоби виробництва;

N —  природні ресурси;

I —  інституційний фактор.

       Перехід до стійкого розвитку робить необхідним включенння екологічного фактору в систему основних соціально-економічних показників.

       На  думку відомого американського економіста-еколога Г.Далі, поки мірою людського благоустрою залишаються традиційні макропоказники, «на шляху змін  величезі перепони. Ринок бачить лише эфективність, але неспроможній відчувати  стійкість».[7]

       На  конференції ООН в Ріо-де-Жанейро було прийнято важливе рішення, у відповідності з яким 178 країни-учасниці повинні вдосконалювати національну статистику шляхом включення екологічного фактору в систему основних соціально-економічних показників.

         Статистичним відділом Секретаріату  ООН запропонована система еколого-економічного обліку (СЕЕО) (System for Integrated Environmental and Economic Accounting), направлена на облік екологічного фактору в національних статистиках. Дана система описує взаємозв’язок між екологією та економікою.

       В основі екологічної трансформації національних рахунків знаходиться наступний показник — (EDP) (Environmentally adjusted net domestic product ) - екологічно адаптований чистий  внутрішній   продукт.

       Корекція  полягає у вилученнні із чистого  внутрішнього продукту (NDP) вартісної оцінки вичерпаних природних ресурсів (DN) та віртісної оцінки екологічного збитку(ED) в результаті забруднення навколишнього середовища.

       EDP = (NDP – DN) – ED     (1.2.)

       Проведені на основі даної методики розрахунки за окремими країнами показали велике розходження традициійних та екологічно скорегованих економічних показників. За попередніми оцінками в средньому величина екологічно адаптованого чистого внутрішнього продукта (EDP) складає близько 60-70% від ВВП країн. Навіть у найбільш  природодружній країні світу – Японії – розрахований екологізований ВВП виявився на 16% менше традиційного ВВП.[9] 

3. Генеза  концепцій екологізації економіки в умовах глобалізації

 

               За світовою статистикою, на подолання екологічної кризи країни світу вже сьогодні витрачають  більш ніж 270 млрд. дол.., що відповідає  1 % світового ВВП ( і це враховуючи те, що для досягнення вагомих результатів цей показник має дорівнювати 5-7 %), тому питання екологізації економіки, економічного розвитку, економічної ідеології являється  особливо нагальним.

     У вузькому значенні  екологізація економіки –  це процес впровадження інструментів економічної політики у ресурсозбереженні та раціональному природокористуванні.