Одним із пріоритетів міжнародного співробітництва  у сфері екології є участь у  процесі «Довкілля для Європи». Провідним у цьому процесі  є інтеграція екологічної політики з політикою державного управління (включно з економічною політикою) в регіонах ЄЕК ООН. Зазначена ідея розвиває й поглиблює рішення саміту Ради Європи у м. Кардифі щодо імплементації в усі стратегії ЄС оцінок впливу на навколишнє природне середовище головних політичних та економічних заходів Співтовариства (так званий кардифський процес). [17]

       Україна приєдналась до цього процесу, що надало сильного імпульсу для суспільного  осмислення важливості розбудови ефективної вітчизняної системи раціонального  природокористування та захисту  навколишнього природного середовища як засобу формування екологічно безпечного європейського простору.

       Отже, європейський вимір для державної  екологічної політики означає її орієнтацію на впровадження тих інструментаріїв  ЄС, які спроможні нейтралізувати український діапазон європейського  спектру екологічних загроз. Водночас європейський вимір для державної екологічної політики – це визнання бажання й готовності України будувати свою економічну систему природокористування та природовідтворення адекватно цілям, вимогам, правилам, принципам, стандартам екологічної політики ЄС.

       У зв’язку з цим слід зазначити, що загальні засади національної екологічної  політики за суттю не відрізняються  від аналогічних засад країн  ЄС. Проте виконання завдання «євроідентичності» принципів національної екологічної політики і дотепер є проблематичним. Це засвідчує аналіз ідентичності принципів ухвалення екологічних рішень в Україні в контексті імплементації відповідних принципів ЄС.

       Принцип запобігання екологічній шкоді виник у зв’язку з тим, що ціна ліквідації наслідків екологічного лиха є вищою, ніж витрати на запобігання йому. Тож запобігання – раціональніший шлях, ніж намагання розв’язати проблему після її виникнення. Дотримуватися цього принципу можна завдяки здійсненню екологічної кспертизи та моніторингу, який передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків. Проте нинішня екологічна політика України не враховує цих процедур повною мірою.

       Принцип «забруднювач платить» був запроваджений в Україні з 1999 р. Утім, забруднювачі лише частково покривають соціальні та економічні втрати, що виникли внаслідок забруднення або неефективного використання ресурсів, компенсуючи видатки на переробку відходів або знешкодження шкідливих викидів, оскільки в самій системі нарахування плати за використання або забруднення ресурсів фактично не закладено реалізації цього принципу.

       Принцип ефективного використання природних ресурсів - у разі використання ресурсів не можна порушувати баланс між екологічним і економічним розвитком. Підхід, за яким у процесі використання природних ресурсів потрібно враховувати правила економічної ефективності в часі (перспективі), для України порівняно новий. Тому такий принцип досі належним способом не запроваджено.

       Принцип використання найкращих екологобезпечних доступних технологій залишається  здебільшого декларативним через недостатнє фінансування. Крім того, в Україні діють лише стандарти, що стосуються використання та забруднення довкілля (які, до речі, потребують реформування відповідно до системи екологічних стандартів ЄС), тоді як країни ЄС послуговуються екотехнологічними стандартами – так званими стандартами найкращої наявної технології.

       Принцип вільного доступу до екологічної  інформації має забезпечити розвиток механізмів участі громадськості в  процесі ухвалення рішень і залучення  громадян до формування політики захисту довкілля. Обов’язковість цієї засади зафіксовано в законі України «Про екологічну експертизу» (1995).

       Принцип екологічної відповідальності потребує запровадження відповідальності за будь-які порушення екологічного законодавства, що відображено в екологічному законодавстві України. [12]

       Втім, українські закони в галузі екології є переважно декларативними. Адже досі не розроблено належних підзаконних  актів, які б відігравали роль механізмів впровадження екологічного законодавства та дії міжнародних угод.

       Визнання  вступу до ЄС як стратегічного пріоритету неминуче ставить перед Україною низку питань стосовно подальшої  стратегії реформування національної економіки, адекватної принципам регулювання  суспільної самоорганізації європейської спільноти. Одним із провідних засобів здійснення такої стратегії має стати економічний механізм природокористування та природовідтворення.

       По  суті, мета економічного регулювання  природоохоронної діяльності в Україні  полягає у стимулюванні природокористувачів  до раціонального та ощадливого використання природних ресурсів, збереження й відтворення довкілля, а також у фінансуванні природоохоронних заходів і робіт.

       Базовими  елементами системи економічного регулювання  природокористування та природоохоронної діяльності є збори/платежі за спеціальне використання природних ресурсів (мінеральних, водних, земельних, лісових, біологічних), збори за забруднення навколишнього природного середовища, податкові важелі, штрафні санкції за порушення екологічного законодавства. З одного боку, вони виявляються інструментами мотивації природокористувачів до екологоконструктивної діяльності, а з іншого – джерелами створення природоохоронних фондів. Важливими функціональними складовими економічного регулювання природоохоронної діяльності залишаються системи державного бюджетного та позабюджетного фінансування природоохоронних заходів.

       Вітчизняний економічний механізм екологічного управління оперує переважно групою таких регуляторів екологічної  поведінки товаровиробників, які  змушують їх обмежувати свою природоруйнівну діяльність згідно з вимогами нормативних актів, постанов і законів. Водночас реалії вітчизняного екологічного управління переконують, що економічні інструменти переважно виконують роль фіскальних платежів, а функціонування еколого-економічних регуляторів стає засобом нагромадження фінансових ресурсів у владних структурах. Цей висновок відображає ситуацію, що склалася на всіх рівнях господарювання. Оцінка ефективності використання еколого-економічних інструментів і функціонування системи економічного регулювання природоохоронної діяльності дотепер визначається переважно рівнем зростання обсягів екологічних зборів/платежів і надходжень від них до бюджетів усіх рівнів.

       Чинним  екологічним законодавством встановлено  безпосередній зв’язок між виконанням природоохоронних заходів і джерелами їх фінансування. Платежі за використання природних ресурсів мають спрямовуватися на фінансування робіт із відновлення та збереження природних ресурсів. Механізм використання цих платежів за цільовим призначенням затверджено ще у 1997 р., але він майже не діє, оскільки є декларативним. Інший вид платежів – за забруднення навколишнього природного середовища – має спрямовуватися на скорочення утворення та запобігання викидам/скидам у довкілля.

       Механізм  спрямування цих платежів визначено у 1992 р. Він є базовим у побудові екологічних фондів України. Нині це найнадійніше джерело фінансування різноманітних природоохоронних заходів.

       Проте часто ці кошти використовують не для фінансування заходів щодо зменшення забруднення, а на інші цілі – утримання комунальної інфраструктури і навіть на розв’язання загальних соціальних питань, або ж взагалі не використовуються. [7]

       Основні недоліки вітчизняного економічного механізму  екологічного управління полягають  у тому, що він, поперше, не набув необхідного розвитку; по-друге, не спроможний зацікавити суб’єктів господарювання у проведенні природоохоронних заходів; по-третє, не узгоджений з іншими економічними показниками господарської діяльності; по-четверте, недостатньо оперативно й ефективно реагує на динаміку економічних і екологічних процесів у державі. Зрозуміло, що такий механізм природокористування та природоохоронної діяльності не сприяє прогресивним екологозорієнтованим структурним зрушенням як у технікотехнологічній базі суспільного виробництва, так і у національному господарстві. 
 
 
 
 
 
 

Висновок

 

     Україна — одна з найбільших за територією, чисельністю населення та економічним  потенціалом держав Європи. На її території  зосереджено величезні природні багатства, але надмірна концентрація промисловості і сільського господарства зумовила катастрофічне забруднення повітря, води та ґрунту.

     За  рівнем використання найважливіших  природних ресурсів Україна належить до тих країн світу, які характеризуються широкомасштабним й екологічно невиваженим їх залученням до народногосподарського обороту.

     В усіх високорозвинених країнах світу  визнана необхідність теоретичного обґрунтування і здійснення практичних кроків у фінансуванні екологічної політики, яка передбачає збереження природи, якість навколишнього природного середовища, раціональне використання реальних і потенційних природних ресурсів, підтримку екологічної рівноваги в природі та забезпечення умов існування для людини. У наш час в багатьох країнах світу розроблені і діють національні програми охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Вони мають принципово новий характер порівняно з колишньою політикою охорони природи, яка мала обмежену сферу дії і виходила з концепції ліквідації наслідків порушення довкілля. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Використана література

 

1. Максаковский В. П. Географическая картина мира: В 2 кн. Москва, 2003.

2. Экология и мировая продовольственная проблема // Экономика и управление в зарубежных странах: Ежемесячный информ. бюллетень. Москва, 2005. № 1.

3. Экономическая география мирового развития XX века. СПб., 2003.

4. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, К.: Либідь, 2007.- 640 с.

5. Заверуха Н.М., Серебряков В.В., Скиба Ю.А. Основи екології: Навч. посіб.-Каравела, 2006. – 368 с.

6. Є.П. Желібо. - Безпека життєдіяльності. - Київ.: “Каравела”,2001р.

7. Екологічний рух сьогодні:Теорія. Стратегія. Тактика. Кампанії. Акції. Практика. – К.: ЮНІКОРН, 1999, - 168 с.
8. Асламов Л., Векслярський Р., Комарський К., Пшеничний С. Проблеми та концептуальні ідеї екологічної освіти і виховання в Україні // Ойкумена. — 1994. — №1-2. — С. 87-91
9. Добров Г.М., Перелет Р.А. НТР и природоохранная политика. — К.: Наук, думка, 1986. — 149 с.
10. Захлебный А.Н. Школа и проблеми охраны природи: Содержание природоохранительного образования. — М.: Педагогика, 1981. — 184 с.
11. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. — К.: Заповіт, 1996. - 352 с. 
12. Національна екологічна політика України: оцінка і стратегія розвитку, 2007р.                                     
13. Международньїе организации системи ООН: Справочник / Сост. А.А. Титаренко. — М.: Междунар. отношения, 1990. — 192 с.      
14. Организация молодежного движения по охране окружаю-щей среди и рациональному природоиспользованию. — М.: Изд-во МГУ, 1988. - 127 с.                             
15. Стегній О.Г. Неурядові екологічні організації України: сучасний стан і перспективи розвитку (за рез. нац. соціол. досл.). — К.: Наук, думка, 1996. — 111с.               
16. Хилько М.І. Екологічна культура: стан та проблеми формування. — К.: Знання, 1999. — 36 с.
17. Экологические движения в странах Запада / Аспекти теории и практики. — М.: Прогресе, 1990. — 258 с.
18. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" № 1264-ХП от 25.06.91.
19. Закон Украины "Про відходи" № 187/98-ВР от 05.03.98
20. Бобович Б.Б., Девяткин В.В. Переработка отходов производства и потребления: Справочное издание / Под ред. док. техн. наук, проф. Б.Б. Бобовича. - М.: Интермет Инжиниринг, 2000. - 496 с.
21. http://ukrwaste.com.ua/index.php?lang=ukr&page=s5
22. http://www.refine.org.ua/pageid-4783-1.html
23. http://www.menr.gov.ua/cgi-bin/go?page=10&type=left
24. http://www.ecolabel.org.ua/
25. https://iacmenr.rgdata.com.ua/ShowPage.aspx?PageID=200&AspxAutoDetectCookieSupport=1

Додатки

Додаток 1

Декларація Ріо-де-Жанейро

з навколишнього  середовища і розвитку

Затверджено Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку,

Ріо-де-Жанейро, 3-14 червня 1992

      Конференція Організації Об'єднаних  Націй з навколишнього середовища  та розвитку,  скликана в Ріо-де-Жанейро  з 3 по 14 червня 1992,  підтверджує Декларацію Конференції Організації Об'єднаних Націй з проблем навколишнього середовища людини, прийняту в Стокгольмі 16 червня 1972 року і прагне розвинути її,  переслідує мету встановлення нового, справедливого глобального партнерства шляхом створення нових рівнів співробітництва між державами, ключовими секторами суспільства і людьми,  докладаючи зусиль для укладення міжнародних угод, що забезпечують повагу інтересів всіх і захист цілісності глобальної системи навколишнього середовища та розвитку, визнаючи комплексний і взаємозалежних характер Землі, нашого будинку,  проголошує, що:

      Принцип 1

      Турбота про людей займає центральне  місце в зусиллях щодо забезпечення  сталого розвитку. Вони мають  право на здорове і плідне  життя в гармонії з природою.

      Принцип 2

      Відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй і принципами міжнародного права держави мають суверенне право розробляти свої власні ресурси відповідно до своєї політики в галузі навколишнього середовища і розвитку і несуть відповідальність за забезпечення того, Щоб діяльність у рамках їх юрисдикції або контролю не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції.

      Принцип 3

      Право на розвиток має бути  реалізовано, щоб забезпечити  справедливе задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь в галузях розвитку і навколишнього середовища.

      Принцип 4

      Для досягнення сталого розвитку  захист навколишнього середовища  повинна складати невід'ємну частину  процесу розвитку і не може  розглядатися у відриві від  нього.

      Принцип 5

      Всі держави і всі народи  співпрацюють у вирішенні найважливішої  задачі викорінення бідності - необхідної  умови сталого розвитку - в цілях  зменшення розривів у рівнях  життя та більш ефективного  задоволення потреб більшості  населення світу.