Екологізація

2.2. Місце екологізації у сучасній політиці розвинених держав

       Протягом  останніх 40 років виникли десятки органів, центрів і програм ООН з охорони довкілля – ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), ЮНЕСКО (Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), ЄЕК (Європейська економічна комісія), ММО (Міжнародна морська організація), МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захисту), МСОП (Міжнародна спілка охорони природи та природних ресурсів), МКОДР (Міжнародна комісія з охорони довкілля і розвитку), ЕФОС (Глобальний фонд навколишнього середовища).

       У 1991 році Світовим банком з ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища) створена фінансова природоохоронна організація – Глобальний екологічний фонд. Членами його на 1 січня 1998 року було 155 держав світу, в тому числі і Україна. Головна мета Фонду – розробка та реалізація фінансового механізму надання країнам, які отримують відповідні гранти пільгових кредитів для реалізації проектів, пов’язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем.

       Розвитку  природоохоронного співробітництва сприяє проведення міжнародних форумів. День відкриття Стокгольмської конвенції ООН з навколишнього середовища (5 червня 1972 р.) був оголошений Всесвітнім днем навколишнього середовища. Важливе значення мали: Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінки, 1975 р.); Глобальний форум з проблем виживання (Москва, 1990 р.); Конвенція ООН з навколишнього середовища та розвитку (ЮНСЕД або КОСР-92, Ріо-де-Жанейро, 1992 р.).  Конференція стала однією з найважливіших подій у розвитку людства в ХХ ст., її рішенням було затверджено «Порядок денний на ХХІ століття». Цей програмний документ поставив для всіх країн світу головну мету на майбутнє – просування шляхом сталого розвитку суспільства, в умовах якого задовольняються потреби сучасності без загрози для майбутніх поколінь. Важливим документом в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня хартія охорони природи (1982), яка проголосила та взяла під захист право всіх форм життя на існування.

       Експерти  ООН вважають, що на сучасному етапі  розвитку міжнародні зусилля при вирішенні глобальної екологічної кризи повинні бути спрямовані на дослідження основних причин кризи, боротьбу з її наслідками, оцінку глобального ризику, залучення широкої громадськості, забезпечення засобів правового регулювання, інвестування в майбутнє.[13]

       З вирішенням глобальних екологічних  проблем також пов’язана діяльність міжнародних громадських організацій, партій, груп, рухів «зелених».

       Україна як член ООН є суверенною стороною 18 міжнародних природоохоронних угод, бере участь у 20 міжнародних конвенціях і продовжує активно працювати з іншими країнами світу над проблемами врятування нашої планети від екологічного лиха. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідніми країнами – Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння і співробітництво в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена з урядом Ізраїлю, про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації – з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – з Данією, Нідерландами, США.

       Україна є членом провідних міжнародних  організацій, діяльність яких пов’язана  із вирішенням глобальних та регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну  участь у діяльності Європейської Економічної  комісії, насамперед з її Комітетом з екологічної політики. З 1995 року Україна є членом Ради Європи – однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності якої питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце.

       Україна була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні. Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права в галузі навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28–30 квітня 1993 р.).[15]

       Незважаючи  на глибоку еколого- економічну кризу в українському суспільстві, впровадження економічних методів регулювання природокористування залишається одним із першочергових завдань, оскільки від його успішного вирішення значною мірою залежить економічна ефективність народного господарства, здатність економіки України до стабільного і тривалого саморозвитку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.3. Механізми регулювання екологічної безпеки в сучасному світі

     Концепція сталого розвитку орієнтує країни світу на реалізацію екологічно спрямованих заходів щодо структурної перебудови як національних економік, так і міжнародних економічних відносин у напрямі екологізації всіх видів життєдіяльності суспільства. Однак втілення багатьох екологічних проектів нерідко відкладається через гострий дефіцит коштів.

     Основними джерелами фінансування великих міжнародних природоохоронних проектів мають стати надходження від оподаткування різних видів господарської екологонебезпечної діяльності. Ці кошти доцільно акумулювати на рахунках спеціальних міжнародних фондів. Зокрема, є пропозиції щодо обкладення спеціальним екоподатком валового внутрішнього продукту держав, доходів від зовнішньої торгівлі, риболовлі у відкритих морях, інвестиційної діяльності за певних умов, а також різних видів і джерел забруднення морів та океанів, споживання обмежених, рідкісних чи виснажених природних ресурсів тощо.[21]

     Нині особливої актуальності набуло питання про впровадження глобального податку на емісію шкідливих газів. Такий захід, за оцінками американських екологів, дасть можливість стабілізувати викиди CO₂ до 2040 р. та забезпечити їх повне припинення до 2100 р. При цьому прогнозовані розміри зазначеного податку становитимуть від 700 млрд до 18 трлн дол. на період до середини XXI ст., цих коштів було б достатньо для вирішення найбільш гострих екологічних проблем у сучасному світі. На думку відомого американського вченого Б. Коммонера, для переведення світової економіки на методи екологічно безпечного господарювання потрібно приблизно 500 млрд дол. щорічно протягом 10 років.

     Основними глобальними екологічними проблемами, а відтак і світовими природоохоронними пріоритетами є:

• захист грунтів та розширене відтворення родючості сільськогосподарських угідь;
• відновлення лісів і припинення опустелювання на планеті;
• охорона водойм і забезпечення населення чистою питною водою;
• підвищення ефективності використання енергоресурсів, усебічне енергозбереження та перехід на альтернативні, відновлювані джерела енергоносіїв;
• регулювання чисельності народонаселення.

     На спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН (1997 p.) головними комплексними завданнями глобальної екодинаміки було визначено вирішення проблем усунення злиденності та зміни наявних природо-руйнівних структур споживання і виробництва. На втілювання цих програм людство мас максимальною мірою мобілізувати свої економічні можливості, застосовуючи ефективні важелі, в тому числі ринкового типу.[23]

     Використання  ринкових механізмів у природоохоронній діяльності нині набирає дедалі більшого значення. Ці механізми охоплюють  екологічні субсидії, позики, податки пов'язані з нормуванням викидів і скидів шкідливих речовин. Вони забезпечують цілеспрямовані нагромадження певних фінансових коштів на державних рахунках або у спеціальних екологічних фондах та їх раціональний розподіл і цільове використання.

     У цьому плані світове співтовариство має орієнтуватися на досвід індустріально розвинутих держав. Екологічна ситуація в них перебуває під жорстким державним контролем завдяки напрацьованим методам екологічного менеджменту, економічним та інституційним механізмам підвищення ресурсовіддачі, утилізації первинної та вторинної сировини, зменшення антропотехногенного тиску на довкілля. Цьому сприяють також формування так званих «зелених бюджетів» - постійне вдосконалення податкової політики і системи національних рахунків з огляду на екологічний чинник. З перспективою реалізації стратегії сталого екологобезпечного соціально-економічного розвитку пов'язані можливості створення ринкового механізму, який регламентував би використання природних умов і ресурсів не лише на національному, а й на міжнародному рівні. До найважливіших напрямів такої політики слід віднести:

• запровадження плати за природні ресурси;
• введення до ринкової ціни продукції витрат, необхідних для компенсації екологічної шкоди;
• застосування такого оподаткування забруднень і відходів, за яким податок стягується пропорційно до їхнього обсягу. До речі, у цьому випадку податок не лише виступає джерелом поповнення бюджету, а й указує на необхідність визначення реальної еколого-економічної вартості вироблюваної продукції.

     У США, наприклад, поряд з оподаткуванням атмосферних забруднень існує система дозволів (квот) на допустимі обсяги викидів, за перевищення яких на компанії та фірми накладаються додаткові штрафи пропорційно до надлімітних викидів. Одночасно функціонує торгівля квотами між компаніями, емісії яких нижчі за допустимі, або які готові добровільно скоротити ці викиди, і тими, які вважають за краще компенсувати свої надмірні емісії, скуповуючи додаткові квоти (так звана «торгівля правами на забрудіння»). Це поширюється і на міжнародні відносини, зокрема стосовно встановлення квот на рибний промисел у Світовому океані та дозволених рівнів забруднення атмосфери. Вже існує певний досвід торгівлі правами на емісію на регіональному рівні у відносинах між США, Канадою та Мексикою у рамках НАФТА, а також досвід держав Західної та Східної Європи у використанні прав на емісії відповідальних серед них за утворення кислотних дощів. Розширення торгівлі ліцензіями на право викидів між тими країнами, які Потребують більших квот, і тими, які не використовують їх, сприяє загальному подорожанню атмосфери Земної кулі. Міжнародне співтовариство в галузі охорони довкілля дає можливість кожній державі більш ефективно розв'язувати власні екологічні завдання. Економічне та науково-технічне співробітництво між державами світу, спрямоване на раціональне використання і збереження природних багатств, належить до категорії міжнародного поділу праці досить високого класу складності через відмінності геополітичного розташування країн, що мають різні рівні економічного розвитку й величини природно-ресурсових потенціалів, а також відрізняються способами природокористування. У міжнародному співробітництві в галузі використання природних ресурсів та охорони довкілля застосовуються різноманітні види, форми й методи поділу праці. Серед них:

     • виробнича кооперація;

     • обмін науково-технічною інформацією, технологіями, вченими та фахівцями;

     •проведення спільних екологічних експертиз, природоохоронних і природовідтворювальних акцій;

     • моніторинг та контроль за якістю довкілля;

     • створення міжнародних фінансових фондів та банків екологічної інформації.

     Нині йде інтенсивний пошук нових і вдосконалення наявних технологічних, економічних, адміністративних, правових та політичних інструментаріїв колективної, транснаціональної екологічної відповідальності всіх держав світу за зміцнення міжнародної системи регламентації антропотехногенного навантаження на біосферу та перехід до моделі сталого екологобезпечного соціально-економічного розвитку кожної з них.[22]

     Всесвітній саміт зі сталого розвитку «Ріо+10», який відбувся у 2002 р. в Йоганнесбурзі (ПАР), був присвячений обговоренню принципових питань подальшого розвитку суспільства та його життєдіяльності у природі та завершився ухваленням Декларації зі сталого розвитку. Саміт підбив підсумки виконання завдань, проголошених десять років тому в Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН із навколишнього середовища і розвитку. Хід вирішення зазначених проблем було розглянуто і в більш широкому плані — від часу проведення в 1972 р. І Міжнародної конференції з навколишнього середовища у Стокгольмі.

     Бурхливий характер дискусій, принципові розходження учасників обговорення в їхньому баченні пріоритетів і першочергових завдань, які стоять перед людством у контексті забезпечення переходу до сталого розвитку економіки, труднощі в досягненні компромісів ще раз продемонстрували всю складнісгь завдань, які мас вирішити людство для того, щоб забезпечити власне майбутнє.[25]

     Загалом міжнародне співробітництво у сфері природокористування й охорони навколишнього середовища розвивають механізми функціонування практично на всіх рівнях — від двостороннього до всесвітнього. Головна роль належить міжнародним організаціям: ООН, міжурядовим регіональним та субрегіональним організаціям, багатостороннім угодам і програмам співробітництва. Постійно збільшується кількість міжнародних неурядових організацій природоохоронного й екологічного спрямування.