Екологізація

     За  статистикою для потреб виробництва сільськогосподарської продукції залучено понад 70% території суходолу, розораність територій становить 57,5%, у США — 15,8%, Великій Британії, Франції, Німеччині — 28-32%.

     В окремих регіонах України, де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження рівня ґрунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах зрошення — підтоплення і засолення ґрунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на півдні України. Нині 14,5 % загальної площі поливних земель зазнають ерозії, 1,5% — перезволоження, понад 4% стали солонцюватими та засоленими. Збільшення мінералізації ґрунтових вод загрожує засоленням земель. Майже на всіх землях спостерігається неухильне зниження гумусу в ґрунтах. [12]

     Значної екологічної шкоди земельні ресурси  зазнають через забруднення ґрунтів  викидами промисловості та використання засобів хімізації в аграрному секторі, а також забруднення значних площ у місцях розташування великих тваринницьких комплексів і птахофабрик.

     Залишається невирішеним питання охорони  землі при видобутку корисних копалин.  В Україні налічується понад 160 тис. га землі, яка потребує рекультивації.

     Таким чином, сучасне використання земельних  ресурсів України не відповідає вимогам  раціонального природокористування. Порушено, зокрема, екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту.

     Нагальною залишається проблема відходів. Місця їхнього зосередження не відповідають санітарно- гігієнічним вимогам, спричиняють інтенсивне забруднення ґрунтів, поверхневих і підземних вод, а також атмосферного повітря.

     Згідно  з національною статистикою в Україні вже накопичилось 35 млрд т сміття — відходів виробництва та споживання. А площа земель, яка зайнята цими відходами, дорівнює 130 тис. га. Великою проблемою стають муніципальні відходи, обсяг яких щорічно досягає 10-11 млрд тонн, хоча їх можна використовувати у вітчизняній промисловості як вторинну сировину. Звідси і енергозбереження, і ресурсозбереження, і збереження здоров'я наших людей. Незважаючи на таку критичну ситуацію, в Україну ще й завозяться великі обсяги відходів виробництва та споживання, різноманітна бракована продукція тощо. У гонитві за надприбутками будуються небезпечні технологічні лінії.[12]

     Питання накопичення та утилізації відходів є однією з основних екологічних проблем нашої держави.

     Екологічні  проблеми нині мають загальнодержавний  і, зрештою, глобальний характер, проте  вирішуватись вони повинні на регіональному  та локальному рівнях. 

3.2. Нормативно-правове забезпечення екологічної безпеки в України

       З проголошенням незалежності України  та початком процесу розбудови її як правової держави перед суспільством постала проблема глибинної екологічної кризи, в якій опинилася країна, і, отже, виникла необхідність пошуку шляхів вирішення цієї проблеми.

       Протягом  тривалого часу влада сприймала екологічні заходи не як чинник стабілізації та розвитку економіки держави, а лише як перешкоду економічному та соціальному розвитку. Такий підхід не давав змоги здійснювати збалансовану політику використання і відтворення природних ресурсів, вживати заходи із забезпечення екологічної безпеки та захисту екологічних прав громадян.

       У серпні 1990 р. територія України була оголошена зоною екологічного лиха. Ця заява мала лише декларативний характер, оскільки ніякого впливу на охорону довкілля, жодних процедур і пріоритетів не визначала. Так, в огляді результативності природоохоронної діяльності в Україні, яку підготував Комітет екологічної політики при ЄЕК, зазначалося, що ця заява не базується на добре структурованому плані дій для охорони довкілля.

       У 1992 р. Україна взяла участь у Конференції  ООН з навколишнього середовища (Ріо-де-Жанейро), де, керуючись основними ідеями і принципами, проголошеними на конференції, заявила про свій намір переходу до стійкого розвитку.

       Виходячи  з рішень, ухвалених у Ріо-де-Жанейро, у серпні 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив «Основні напрями державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», які Верховна Рада схвалила у березні 1998 р.

       В умовах екологічної кризи та обмеженості ресурсів для її подолання одним з ключових завдань екологічної політики було визначення самою державою власних пріоритетів.

       Згідно  з «Основними напрямами державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» до довгострокових пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів належать:

       · гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

       · поліпшення екологічного стану бассейну Дніпра та якості питної води;

       · стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

       · будівництво нових і реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

       · запобігання забрудненню Чорного  та Азовського морів і поліпшення їхнього екологічного стану;

       · формування збалансованої системи природокористування й адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

       · збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.[12]

       Експерти  Комітету екологічної політики Європейської економічної комісії досить критично оцінили «Основні напрями державної політики...», зауваживши, що «перелік пріоритетів і відповідних завдань є амбіційним та оптимістичним. Документ не встановлює будь-яких термінів виконання, розподілу обов’язків та не визначає засобів, необхідних для досягнення такої претензійної програми. У ньому немає посилання на економічні та адміністративні умови, що домінують в Україні, а також відсутня спроба пояснити, як політичні наміри відповідають цим обставинам. Деякі з основних заходів, спрямовані на кількісні показники та терміни виконання, здаються нереальними. Більш того, ці заходи сформульовані виключно в технологічному аспекті, ігноруючи аспекти перспективності ринків, потреби в інвестиціях чи необхідності інституційних реформ».

       Однак, незважаючи на таку критичну оцінку «Основних напрямів державної політики...», затвердження цього документу було дуже важливим кроком для становлення нової екологічної політики та розвитку екологічного законодавства. Документ проголосив довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем, яка базується на створенні мотивації та умов для цього на національному, регіональному, місцевому та об’єктному рівнях, а також на поєднанні цих питань з економічними.

       В статті 9 Конституції зазначено, що кожний громадянин України має право на:

       · безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище;

       · участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь у вирішуванні цих питань;

       · участь у розробленні та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

       · загальне і спеціальне використання природних ресурсів;

       · об’єднання в громадські природоохоронні формування;

       · вільний доступ до інформації про  стан навколишнього середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення й зберігання такої інформації, за винятком обмежень, установлених законом;

       · участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє середовище на етапах розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об’єктів й у проведенні громадської екологічної експертизи;

       · одержання екологічної освіти;

       · подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування заподіяної їхньому здоров’ю та майну шкоди внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;

       · оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, перед баченому законом.[22]

       Отже, характеризуючи екологічні права громадян, можна виділити такі їхні особливості. По-перше, ці права належать до конституційних прав людини, і їхнє формування ґрунтується на загальнолюдських, природних (невід’ємних) правах людини. По-друге, формування екологічних прав громадян перебуває в стані постійного розвитку, що зумовлено цінністю кожної людини, необхідністю постійного захисту її прав від будь-яких посягань. По-третє, складовими елементами екологічних прав громадян є відносини з приводу забезпечення екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

       Після прийняття Конституції України процес становлення екологічного законодавства триває. Затверджено низку законів, серед яких Закони «Про захист людини від іонізуючого випромінення» (1998); «Про відходи» (1998); «Про захист рослин» (1998); «Про рослинний світ» (1999); «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (2000); «Про курорти» (2000); «Про об’єкти підвищеної небезпеки» (2001); «Про тваринний світ» (2001); «Про Червону книгу України (2002); «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (2003); «Про охорону земель» (2003); «Про екологічну мережу України» (2004). Визначною подією стало ухвалення 2001 р. нового Земельного Кодексу України.

       Крім  того, Україна ратифікувала багато міжнародних конвенцій у галузі охорони навколишнього природного середовища.( Див. Додаток 2)

       Зокрема, Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення (1994); Конвенцію про біологічне різноманіття (1994); Рамкову Конвенцію ООН про зміну клімату (1996); Конвенцію про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ життя в Європі (1996); Конвенцію про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовища життя (мешкання) водоплавних птахів (1996) та ін.[12,18,19]

       Підводячи підсумок, слід зазначити, що на сьогодні сформовано систему екологічного законодавства, хоча воно, безумовно, потребує подальшого вдосконалення. Конституцією України, програмним документом «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» й низкою нормативно-правових актів сформовано основні засади державної екологічної політики, проголошено курс до сталого розвитку України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3.3. Розвиток співробітництва ЄС та України у сфері екологізації

       Євроінтеграційний процес України об’єктивно полягає  у формуванні спільного з ЄС екологічного, економічного, соціального, політичного та правового простору, який нині утворюють майже п’ятдесят держав. Україна, що є складовою цього геополітичного простору та водночас екосистемною складовою загальноєвропейських природних багатств, безумовно впливає на їхній стан і якість.

       Водночас, зазнаючи зворотного впливу європейських екологічних чинників, Україна має належним чином сприймати тенденції екологічної політики ЄС, адаптуючи їх до національної екологічної політики, але у контексті формування екологічно безпечного європейського простору. Тому від існуючого рівня і якості напрацювання й впровадження політико-економічних та організаційних механізмів європейської екологічної інтеграції залежить і рівень розв’язання її власних екологічних проблем, які, по суті, є транснаціональними і глобальними.