Основними напрямами ресурсозбереження та раціонального природокористування є:

• комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;
• впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології;
• використання альтернативних джерел енергії;
• використання у промисловості та енергетиці вторинної сировини (тобто утилізація відходів запровадження рециркуляційних технологій);
• стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо;
• регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, лісовідновлення;
• збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів тощо.[11]

     Всі ці напрями мають велике економічне значення. Комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів дає змогу більш повно використовувати природні ресурси. Так, масштаби промислового виробництва досягають таких розмірів, що навіть порівняно незначний вміст у промисловій сировині тих чи інших компонентів має велике економічне значення. Надзвичайно перспективний напрям ресурсозбереження – це використання вторинних ресурсів – відходів виробництва та побутового сміття Відомо, що кожна тонна металу, виплавлена з лому, обходиться у 20 разів дешевше, ніж із залізної руди. При цьому викиди в атмосферу зменшуються на 86%. Прикладом найбільш ефективного використання відходів виробництва є Японія та Фінляндія, де утилізується 90% металевого брухту.

     Утилізація  сміття в багатьох випадках стає значним  важелем підвищення ефективності економіки  та національної конкурентоспроможності. Прикладом цього можна вважати  досвід Швеції та Данії, де 75% побутового сміття використовується в енергетиці.[4]

     Загалом же для індустріально розвинутих країн типовою стає ситуація, коли від 10 до 25 %  вартості використаних ресурсів припадає саме на вторинну сировину.

     Зрозуміло, що раціональне природокористування та ресурсозбереження провадиться завдяки адекватній державній еколого - економічній політиці. Дійсно, хоч механізм природокористування повинен мати ринковий характер, однак основні його параметри (ставки, нормативи, ціни на продукцію монополістів і т.п. ), тобто. «правила гри», встановлюються державою.

     У сучасних умовах можна виділити наступні елементи еколого - економічної політики :

     — податкова політика;

     — субсидії та пільгове кредитування

     — продаж прав на забруднення;

     — штрафи;

     — система фінансування природоохоронних акцій;

     — платність природокористування;

     — екологічне страхування;

     — екологічна експертиза проектів;

     — ліцензування природокористування;

     — створення механізму реалізації державних і регіональних екологічних  програм.

     Більшість даних напрямків уже показали свою екологічну ефективність в багатьох європейських країнах. Особливо ефективним інструментом екологічної політики вважають податки.

     Найбільш  поширеним у розвинутих країнах  є вуглецевий податок — податок  на викиди вуглекислого газу . Він вже діє у Фінляндії та Нідерландах. Навіть за мінімальними ставками вуглецевого податку за викиди в атмосферу у розмірі 10 дол. за 1 т у розвинутих країнах буде можливо отримати додатково в держбюджет  25 млрд. дол. в рік.

     Екологічні  акцизні податки отримали широке поширення у європейських країнах. У Франції, Німеччини, Італії діє податок на машинну оливу, у Норвегії та Швеції - на мінеральні добрива й пестициди. У Фінляндії застосовується податок на використання одноразової тари. В Італії діє жорсткий податок на пластикові пакети, що не піддаються розкладанню. У кількісному відношенні він складає п’ятикратну ціну самого пакета. В ряді країн діють податки на акумулятори та старі автомобілі.

     У Швеції, яка отримує 10% своїх доходів від енергетичних та екологічних податків, податок на діоксид сірки дозволив скоротити її викид на 80% за період останніх 20 років. У Норвегії енергетичні податки дозволили зменшити викиди вуглецю   більш ніж на 20%. В Данії екологічні податки на відходи дозволили збільшити  частку їх переробки і вторинного використання з 35% до 61% .

     У сучасному глобалізованому світі  еколого - економічна політика  кожної окремої держави  багато в чому визначається світовою  моделлю  еколого - економічного розвитку . [2]

     Збільшення  обсягів виробництва - основний показник економічного «прогресу» -  на сьогодні вираховується методом , в якому присутнє   абсурдне припущення: якщо  нова  технологія дає позитивні і негативні наслідки, то вважається прийнятним вимірювати  лише перші та  ігнорувати негативні. Коли кількість корисних речей, що створюються за допомогою кожної одиниці витраченої праці, сировинних матеріалів та капіталу, збільшується  , то вважається, що продуктивність зростає.

     Великий вклад у розробку моделей екологізації економіки світу  мали виступи в  Римському клубі. Ця міжнародна неурядова організація була створена в 1968 році італійським промисловцем, віце-президентом компанії FIAT Ауреліо Печеі з метою обговорення й розробки перспектив світового розвитку на глобальному рівні .

     Найбільш відомою доповіддю у Римському клубі стала робота американського еколога Д.Медоуза  «Межі зростання» (1972), що мала світовий резонанс і стала свого роду класичною роботою в області концепцій світового розвитку. У своїй праці автор розробив різні  варіанти  світової динаміки, котрі показували, що внаслідок вичерпання природних ресурсів, зростання забруднення навколишнього середовища до середини ХХI ст. на Землі повинна вибухнути криза, світова катастрофа: голод, скорочення  чисельності населення, епідемії і т.д. Від катастрофи може врятувати тільки концепція “нульового зростання”, яка закликає до відмови від подальшого технічного прогресу.

     Відповідно  до концепцій нульового зростання  людство повинно стабілізувати  чисельність населення, зупинити промислове зростання, інвестувати і розвивати лише сільське господарство для збільшення виробництва продовольства та сферу послуг, а в промисловості тільки компенсувати зношування фондів . Ця робота була першою спробою оцінити значення екологічного фактору для світового розвитку.[4]

     У 1974 р. американські дослідники М. Месарович та Е.Пестель запропонували модель , за якою світ представлений у вигляді 10 регіонів. Держави, що входять до цих регіонів, об’єднані на основі врахування традицій, історії, економіки та спільності більшості проблем, серед яких першочергове місце займають еколого – економічні. Модель розглядає  еволюцію світової системи аналогічно організму, в якому спостерігається як спеціалізація його окремих частин, так і функціональний зв’язок між ними.

     У 1992 р. з’являється нова робота Медоуза із символічною назвою «За межами зростання», основний постулат якої: є межі економічному зростанню, але немає меж економічному розвитку та прогресу.. [8]

     Таким чином екологізація економіки –  проблема як кожної окремої держави світу, так міжнародної спільноти. Так, для її здійснення кожна держава застосовує свої технології та свою економічну політику у цій сфері. Та без вирішення проблем екологізації на глобальному рівні, без створення єдиної екологоорієнтованої моделі розвитку світової економіки, неможливо буде досягти однозначних успіхів. Бо екологічна  проблема кожної окремої держави – це екологічна і як наслідок соціально - економічна проблема усього світу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІІ  розділ. Міжнародне співробітництво у сфері екологізації

2.1. Пріорітетні напрями міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля

 

       Основою екологічних проблем у світі є процеси і явища глобального масштабу, які пов’язані з проблемою існування людської цивілізації. Саме глобальний характер сучасних екологічних проблем обумовлює необхідність спільних зусиль всіх країн для їх вирішення. Знаходячись в єдиній взаємозалежній природній системі Європи, Україна не може відсторонитися від проблем забруднення і деградації біосфери на континенті. Необхідність міжнародного природоохоронного співробітництва на сучасному етапі розвитку продуктивних сил обумовлюється такими факторами:

• глобальним характером багатьох екологічних проблем;
• транскордонним характером забруднення;
• міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони довкілля;
• наявністю міжнародних природних ресурсів;
• вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення міжнародних інвестицій.

     Необхідно виділити декілька основних напрямків  міжнародного природоохоронного співробітництва:

     1. Збереження природних систем, які  не використовуються в господарській діяльності і сприяють підтримці планетарної екологічної рівноваги;

     2. Раціональне використання природних ресурсів;

     3. Створення ефективної системи міжнародної екологічної відповідальності, у тому числі відповідальності за руйнування навколишнього середовища внаслідок воєнних дій.[10]

     Реалізація  цих напрямків передбачає цілий  ряд заходів, серед яких можна виділити такі: фінансова і технічна підтримка країн, що розвиваються; впровадження ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій; структурна перебудова національних економік у напрямку екологізації всього господарського комплексу; створення механізму міжнародної відповідальності у галузі охорони навколишнього природного середовища; вдосконалення екологічного оподаткування та ін.

     У сучасній Європі існує чотири великих  регіони, які відрізняються своєю екологічною політикою.

     Перший  регіон – країни півдня Європи, найменш  економічно розвинуті, з аграрною спрямованістю виробництва (Чорногорія, Словенія, Мальта, Португалія, Албанія), що мають багато екологічних проблем і покладаються у їх вирішенні на фінансову допомогу з боку Європейського Співтовариства.

     Другий  регіон – Північна Європа (Данія, Норвегія, Швеція), держави якої відрізняються найбільш гармонійним розвитком та раціональним використанням природних ресурсів. Вони успішно вирішують екологічні проблеми, спираючись на традиційно екологізований світогляд широких верств населення.

     Третій  регіон – країни Північно-Західної Європи (Австрія, Німеччина, Франція, Великобританія), які відрізняються високим промисловим потенціалом і високим рівнем забруднення природнго середовища. Країни цього регіону мають достатньо коштів і з кінця 80-х років ХХ ст. почали проводити активну екологічну політику.

     Четвертий регіон – країни Східної Європи (Україна, Польща, Молдова, Угорщина, Румунія), які відрізняються дуже високим рівнем забруднення середовища і не мають економічних та фінансових засобів для оперативного і стратегічного вирішення екологічних проблем.

     Можна виділити такі форми міжнародної  співпраці у сфері природокористування.

     1. Парламентське співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології.

     2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН.

     3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об’єктів.

     4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.[15]

     Однією  із основних форм міжнародної співпраці  щодо вирішення проблем навколишнього середовища є укладання договорів та інших видів міжнародних угод. Двосторонні і багатосторонні угоди і міжнародні конвенції використовуються з метою координації природоохоронних заходів різних країн. Учасниками таких угод є держави, які мають спільні проблеми або інтереси. Україна, як активний учасник міжнародної співпраці в галузі охорони довкілля ратифікувала ряд договорів