Галицько-волинське князівство

Здається, подібний характер мали «галицькі вигонці», які 1224 р. виступили в похід проти татар на 1000 човнах під керівництвом своїх воєвод Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича 58. У степах згадуються також бродники 59. Під різними назвами — берладників, вигонців, бродників — вгадується напрямок селянських переселень, такий самий, який спостерігаємо пізніше, в XVI — XVIII ст., у селянських втечах від шляхетської влади.

Гострі соціально-політичні риси мав рух «болохівців», відомий в 1236 — 1255 рр.; він охопив верхів’я Случі, Південного Бугу і Тетерева, відгомін його сягав по Горинь на заході і Київ на сході. Ця територія лежала на пограниччі між Київським та Волинським князівствами, і за неї князі з обох сторін часто вели боротьбу. Коли ж внаслідок феодальних воєн влада київських князів ослабла, а Данило ще не встиг повністю впорядкувати Галицької Волинського князівства, — на цій території виникло окреме місцеве територіальне утворення, незалежне від князів з обох сторін. До складу його входило більш як п’ятнадцять «градів», укріплених земляними валами *. Центральне місце займало Болохово над Горинню, від якого вся земля звалася Болохівською, а її жителі — болохівцями. Господарство тут мало землеробський характер — жителі сіяли жито і просо. При цьому вони брали участь у степових «промислах» — мисливстві, рибальстві, скотарстві; пізніше, в XVII ст., «болохівцями» називали степових «добичників» 60.

 

 

57 Там же, с. 341, 346.

58 Там же, с. 496.

59 Там же, с. 242.

* 1241 р. згадані: Деревич і Губин в околиці Случі, Кудин, Божський і Дядьків над Південним Бугом та неозначені Кобуд і Городець (Іпат., с. 526). В 1254 — 1255 рр. названі: Межибоже і Чернятнн в околиці Бугу, Сімоць і Возвягль на Случі, Городеськ і Жедечев на Тетереві та невизначеного положення Городок, Білобережжя і Болохово (там же, с. 555). Укріплення згадані в розповіді про похід Данила: «грады их огнева предасть и гребля их раскопа» (там же, с. 526). Розташування самого Болохова визначено приблизно: галицький князь Володимирко Володарович 1150 р. йшов через Болохово, а далі «мимо Мунарева к Володареву» (там же, с 278).

60 АЮЗР, ч. 5, т. 1, с. 136.

 

 

Через Болохівську землю проходили важливі шляхи, які сполучували Київ з західними землями, і боло\56\хівські міста, очевидно, мали користь від торгівлі, яка йшла по тих дорогах.

1241 р. Болохівську землю очолювали  «болохівські князі». Хто вони  були, точно не визначено. Літопис  наводить слова польського князя Болеслава до Данила: «це не твої воїни, вони є окремими князями» 61. Очевидно, що це були справжні князі, якась невідомо ближче лінія із широко розродженої князівської династії. Зв’язки з ними підтримував чернігівський князь Ростислав Михайлович, претендент на Галицьке князівство, а також ворожа Данилові партія галицьких бояр.

Болохівські князі неодноразово виступали проти Данила. 1236 р. разом з галицькими боярами завоювали землі на р. Хоморі, притоці Случі та облягали Кам’янець на Горині 62. Під час першого походу ординців болохівські князі, які «мали велику надію на татар», віддалися під владу хана, і завойовники залишили їх, «щоб їм орали пшеницю і просо». Болохівців приєднав до себе Ростислав Михайлович, і 1241 р. вони виступили на Бакоту. Тоді Данило організував похід на Болохівську землю, попалив і поруйнував всі болохівські міста 63.

Але рух не був знищений до кінця. Через кілька років болохівці прийшли до нової сили. Замість князів, яких, мабуть, не стало, згадуються лише «татарські люди» або «люди, що сиділи за татарами». Очевидно, ослаблення князівської влади створило певні умови для активізації антифеодальних виступів. Про їх характер можна зробити певні висновки з оповідання літопису про Возвягль: від імені Данила там правив княжий тивун, але городяни схопили його, «не дали йому тивунити» 64.

В 1254 — 1255 рр. Данило разом з синами знову рушив на Болохівську землю. Князі поступово завоювали всі центри «болохівців» — на Бозі, Горині і Тетереві. Болохівську землю було примушено підкоритися: «прийшли білобережці, чернятинці і всі болохівці до Данила...» Останній здався Возвягль. Місто було спалено, а жителів Данило наказав вивести з міста і роздав на поділ князів 65.

 

 

61 Іпат., с. 527.

62 Там же, с. 516.

63 Там же, с. 526 — 527. .

64 Там же, с. 555.

65 Там же, с. 555 — 556. На переселення болохівців у Підкарпаття, очевидно, вказують назви сіл Болехів (Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) та Болехівці (Дрогобицького р-ну Львівської обл.). якщо не пов’язувати їх походження зі слов’янським скороченим двочленним ім’ям Болех. \57\

 

ПЛЕМІННІ ОБ’ЄДНАННЯ. ПРИЄДНАННЯ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

 

«Повість временних літ», найстарший літопис, складений у Києві на початку XII ст., в огляді стародавніх племен дає деякі відомості про Волинь та Підкарпаття.

Над Західним Бугом літопис знає три етнічні назви східнослов’янських племінних союзів: дулібів, бужан і волинян. «Бужани — бо сидять по Бугу, опісля ж волиняни»; «дуліби ж жили по Бугу, де тепер волиняни» 1. Ці три племінні групи жили на одній території, але, як видно з літопису, в різні часи *.

Найраніше виступали дуліби. «Повість» оповідає, що в часи візантійського імператора Іраклія (610 — 640) обри-авари вели війну із слов’янами і підкорили дулібів 2. Якщо прийняти цю традицію, то дата дає підстави для приблизної хронології надбужанських племен: дуліби мали на початку VII ст. свою політичну організацію. Про місцезнаходження племінного центру дулібів не маємо ніяких відомостей. Деякі дослідники припускали, що то був Волинь Городок в усті р. Гучви, але це неправдоподібне, бо тут відкрито найраніші укріплення лише з IX ст. В пізнішому часі дуліби згадуються як учасники походу Олега на Візантію 907 p.3 Ім’я дулібів збереглося в топонімії ще й сьогодні: села Дуліби є в областях Волинській, Ровенській, Тернопільській, Львівській Української РСР, а також у Білоруській РСР. Велике поширення цієї назви як на території, де жили дуліби, так і далеко поза нею може служити доказом колишнього значення цього племені.

 

 

1 Іпат., с. 6, 7.

* Найпоширеніший в історіографії погляд, що «дуліби», «бужани» й «волиняни» — три хронологічно послідовні назви одного й того самого племені.

2 Іпат., с. 7; Лавр., с. 6.

3 Там же.

 

 

Після дулібів чергове місце зайняли бужани: автор «Повісті» ставить їх раніше волинян, які були йому сучасні. Літописець виводить назву бужан від р. Бугу. Зв’язок племінної назви з рікою підтверджує назва с. Побужани, яке існує й тепер, недалеко від Бужська. Центром території бужан був, правдоподібно, Бужськ, відомий з кінця \58\ XI ст. Сумнівним залишається питання, чи з бужанами можна зв’язати звістку так званого Баварського географа (другої половини IX ст.): «бусани мають 231 місто» 4.

Останніми з етнічних груп «Повісті» згадуються волиняни. Ця назва була сучасна літописцеві («де тепер волиняни»). Ім’я волинян зв’язане із згаданим вище містом Волинь, положення якого вказав Длугош і яке згадується в літописах 5. До волинян віднесено оповідання арабського географа Масуді (943 — 944): «Між ними (слов’янськими народами) є тільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ називається валінана, і йому слідували здавна інші слов’янські племена та інші їхні царі його слухали». На іншому місці: «Ми дали раніше оповідання про володаря, якому підкорялися в давньому часі їх володарі, тобто про Маджака, володаря валінана. Цей народ є одним з слов’янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він міг покликатися на давні заслуги між ними» 6.

До надбужанських племен деякі дослідники зараховували також лучан, на основі звістки Константина Порфірородного про «лензаніной». Але є сумніви, чи «лензаніной» справді однозначні з лучанами, територія, на якій вони жили, точно не визначена *. Луцьк, без сумніву, виступав як столиця Луцького князівства, яке могло виникнути на території давніх лучан, але джерельних даних про це немає **.

 

 

4 Busani habent civitates CCXXXI. — МПГ, т. 1, с. 10.

5 Длугош, т. 10, с. 10.

6 Marquart J. Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge. — Leipzig, 1903, S. 101 — 103, 146 — 147.

* У Константина «лензаніной» згадуються разом з кривичами серед племен, підвладних Києву, які «на верхів’ях» зимою виробляють човни, весною спускають їх в озера і переміщаються далі Дніпром до Києва. Це вказувало, що територія племені знаходилася в системі Верхнього Дніпра, десь поблизу кривичів, які жили між Верхнім Дніпром та Верхньою Двіною. Далі Константан розповідає, що область печенігів «Іавдіертім» наближається до племен ультинів (уличів), деревлян, «лензаніной» та ін.; правдоподібно, що ці племена згадані в порядку, в якому йшли їх поселення: уличі над Дністром, деревляни над південними притоками Прип’яті, а для «лензаніной» залишалось би місце десь ближче до Дніпра. Деякі польські дослідники (Т. ЛерСплавінський, А. Чекановський) висловили погляд, що «лензаніной» однозначні з «ляхами», у яких Володимир 981 р. здобув Перемишль і Червен.

** Назву лучан подає Длугош як сучасне йому ім’я давніх дулібів і волинян (Длугош, т. 10, с. 62). \59\

 

 

До старих надбужанських племен деякі дослідники включали також черв’ян, жителів Червна, на основі звістки Баварського географа «зуіреани мають 325 міст». Ці «зуіреани» згадуються поряд з «бусанами», тому деякі дослідники відносять ці звістки до Волині; але в цілому справа розміщення племен Баварського географа залишається невирішеною. Однак і не беручи до уваги цієї непевної звістки, треба визнати, що Червенські гради займали окреме місце в давній історії Волині, і можна припускати, що в основі цієї організації лежала якась племінна група. Зрештою назва «черв’ян» згадується у літописі в XII ст. 7

Наскільки про Волинь і Забужжя давні джерела дають порівняно широкі дані, настільки про територію над Сяном і Верхнім Дністром наші відомості скупі. Частково ця територія могла входити в землі уличів і тиверців. За даними найдавнішого літопису, поселення уличів були спершу над Дніпром, звідти вони перейшли на Південний Буг і Дністер і тут сиділи разом з тиверцями, доходячи до Дунаю і до Чорного моря. «Було їх безліч», розповідає літопис, «і городи їх є дотепер» 8. Уличів згадує також Константан Порфірородний, під назвою «ультіной», у сусідстві з печенігами. З ними пов’язували також звістку Баварського географа: «Унліці, численний народ, 318 міст» *.

Питання про те, як далеко на північ сягала територія уличів і тиверців, не вияснене. Були спроби позначити їх північні поселення на основі топографічних назв, але без певних успіхів **. Археологічні дослідження також не дали поки що переконливих результатів. Тому тільки гіпотетично можна припускати, що поселення уличів і тиверців доходили до Поділля і Південної Галичини.

 

 

7 Іпат., с. 334.

8 Там же, с. 7.

* Є здогад, що племінним центром уличів після їх переходу на Дністер, було селище Пересічен, тепер у Молдавській РСР (на північний схід від Кишинева), назване так на пам’ять старого міста Пересічна поблизу Дніпра, яке здобув воєвода Ігоря Свенельд.

** В літературі вказано назви Улич в Березівському повіті (в Польщі), Уличне і Улицько у Львівській обл., Тиврів у Вінницькій, але навряд чи можна їх пов’язувати з іменами тих племен. Сумнівно також, чи назви Лучичі (або Лучиці) у Волинській і Львівській областях можна віднести до уличів.

 

 

Нерозв’язаним залишається питання про хорватів на Підкарпатті. Літопис згадує хорватів між східнослов’янськими племенами, але не визначає їх території; хорвати мали брати участь у поході Олега на Візантію 907 р., \60\проти них вів війну Володимир 993 p.9 На основі даних, які дає Константан Порфірородний та інші джерела, дослідники визначають територію хорватів, в загальному, у Карпатах і Чеських горах. Але позначити точніше кордони їх розселення поки що не вдалося. Що стосується галицького Підкарпаття, то в топоніміці цієї території не знайдено ніяких надійно хорватських елементів * і треба припускати, що хорвати жили не в Галичині, а десь на захід або на південь. Щодо етнічної приналежності хорватів, то найбільш авторитетний з дослідників ранньої Слов’янщини Л. Нідерле виступав проти погляду про існування трьох окремих племен хорватів — чеського, польського і руського, а визнавав карпатсько-чеських хорватів великим одноцілим племенем. Отже, питання, чи хорвати належали до східнослов’янських племен, остаточно не розв’язано.

Про територію над Верхнім Дністром та Сяном стародавні джерела не містять відомостей, які племена її займали. Волинські племена не переходили на південь через лінію Щебрешин — Белз — Броди — Збараж, уличі і тиверці навряд чи доходили далі Коломиї — Теребовлі, хорвати селилися на захід від Перемишля, — отже, територія Сяну і Верхнього Дністра залишається без жодних даних.

У топонімії цих земель існує багато ознак давніх часів. Звертають увагу назви поселень, утворені від слов’янських імен: Перемишль, Добромиль, Самбір, Борислав, Хотилюб, Будомир, Дрогомишль, Станимир. Часті тут патронімічні назви типу Болестрашичі, Городиславичі, Ніжатичі, Повнятичі, Вишатичі, Борятичі, Городятичі, Путятичі, Милятичі, Сулятичі, Панталовичі, Чудовичі, Боршовичі, Гулковичі, Мужиловичі, Прилбичі, Тустановичі і багато інших. Треба зауважити, що ці характерні назви скупчені переважно на західній частині території — на південь від Ярослава та між Перемишлем, Самбором і Городком; на південь, до Карпат, не переходять лінії Добромиль — Самбір — Дрогобич — Болехів, а на схід рідшають.

 

 

9 Іпат., с. З, 7, 17, 28, 83.

* «Хорватські» топографічні назви намагався зібрати М. П. Барсов (Очерки русской исторической географии. — Варшава, 1885, с. 95), але наведені ним назви з території Галичини ніяк не пов’язуються з іменами хорватів (Грибів, Граб, Горбачі, Грибовець, Хорів, Горбів, Горбків, Хорови, Корби, Карпач); єдина назва, що могла б підходити, — це непозначена точніше назва Хорав’ятинська поблизу Рівного чи Острова. Не проаналізувавши критично ці назви, Л. Нідерле на їх основі висловив погляд, що частина хорватів жила у Східній Галичині і Буковині вздовж Дністра і Пруту. — Niederle L. Rukovét slovanských starožitnosti. — Praha, 1953, s. 160 — 163. \61\

 

 

Беручи до уваги поширення стародавніх топографічних назв, можна зробити висновок, що вузька територія над Середнім Сяном та Верхнім Дністром була густо заселена стародавнім населенням з одноцільним характером. Можна здогадуватися, що це була територія окремого племені, проте його назви ми не знаємо. Коли міста стали центрами племінних організацій, головним осередком цієї території став, правдоподібно, Перемишль, який і пізніше вважався найпершим містом Підкарпаття *. Може, і все плем’я від назви головного міста називали перемишлянами **.

Не виключено, що на широкій території Підкарпаття існували інші племінні центри: Звенигород, Галич, Теребовля, які пізніше стали столицями князівств.

Відомості, які маємо про західноукраїнські землі VII — X ст., дають досить різноманітну картину суспільного життя на цій території. Характерно, що етнічні групи того періоду виступають вже не як примітивні родоплемінні союзи, а як своєрідні політичні організації. На початку VII ст. такою організованою силою були дуліби. В VII ст. бужани, черв’яни і уличі — якщо приймати дані Баварського географа — мали свої племінні союзи, які включали по 200 — 300 поселень. Раніше середини IX ст. існувало об’єднання волинян, якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов’ян. Врешті, в X ст. зустрічаємо ближче нез’ясоване об’єднання під назвою «Червенських градів». Центрами таких племінних політичних об’єднань були укріплені «гради», від яких етнічні групи приймали нові назви.