Галицько-волинське князівство

На південь від Львова знаходилося давнє місто Щирець, де 1126 р. відбулися мирні переговори Володимирка галицького з його братом Ростиславом 105. Згадана у літописі під 1230 р. Браневичева рілля 106, це, правдоподібно, с. Бринці-Загірні Жидачівського р-ну Львівської обл. В цій околиці здогадко можна прийняти Стольсько (с. Стільське Миколаївського р-ну Львівської обл.), згадане 1330 — 1331 рр. 107

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕРЕБОВЕЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ

 

Теребовельське князівство займало південно-східний край території Галичини. На півночі межувало з Луцьком і Дорогобузько-Пересопницьким князівствами, на заході із Звенигородським і Галицьким, на сході з Київським, на південному сході з малозаселеними степовими просторами.

Теребовль (Теребовля) згадується як столиця Василька Ростиславича (1084 — 1124) і його синів; пізніше, 1211 р., короткий час теребовельським князем був Ізяслав Володимирович, внук Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім». Теребовля була важливим замком на переході через р. Серет і поблизу неї відбувалися запеклі бої (1144, 1153, 1226). Давні укріплення на Замковій горі були поруйновані при будові польського замку 108.

Стратегічне значення мав Микулин (тепер Микулинці, Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.), що також знаходився на переході через Серет. Тут галицькі полки нерідко вели оборонні бої 109.

В околиці Теребовлі літописи згадують деякі поселення,, які не вдалося ідентифікувати: на шляху із Галича — Снов 110, на шляху до Володимира — Станків 111,

 

 

104 Іпат., с. 558, 562, 589, 592; Болеслав-Юрий II, с. 154, 156, 157; Czołowski A. Lwów za czasów ruskich. — Kwartalnik historyczny, 1891, Rocz. 5, s. 805 — 806.

105 Длугош, т. 10, c. 536 — 537. Згадується також річка Щирка. — Іпат., с. 490.

106 Іпат., с. 508.

107 Приселков М., Фасмер М. Отрывки В. Н. Бенешевича по истории русской церкви XIV в. — Известия отделения русского языка и словесности Академии наук СССР, 1936, вып. 1, с. 100.

108 Іпат., с. 167, 173, 175, 321 — 322, 484, 488, 500; Лавр., с. 257, 265, 267, 311, 340; Ратич, с. 70 — 71.

109 Лавр., с. 248, 311 — 312; Іпат., с. 225, 365, 480.

110 Іпат., с. 321.

111 Там же.

 

 

в напрям\36\ку Збаража — Моклеків і Биковен 112. В XIV ст. є відомості про оборонні замки в області р. Збруча: Стінка *, яка була центром волості, та Скала. Давні городища є в селах Калагарівка, Раштівці (з назвою Звенигород), Городниця, Гусятин та ін.

Ряд замків або укріплених поселень виник на Пониззі — південній смузі Теребовельщини над Дністром. Угорський король Андрій, повертаючись з-під Галича 1230 р., переправлявся через Дністер у Василеві 113. Це місто, можливо, було засноване Васильком. Недалеко від Василева стояв Онут, через який переходив Данило І2І9 p. 114 У цій же стороні знаходилося місто Кучелемин 115. До старих поселень можна зарахувати Звенигород над Дністром та Хотин **.

На Пониззі спочатку головним містом була Ушиця. У війні 1144 р. це місто зайняли союзники Всеволода Олеговича. 1159 р. Ушицю облягав претендент на галицький престол Іван Ростиславич, і селяни масово переходили на його сторону 116.

Пізніше столицею Пониззя стала Бакота 117.

На крайньому сході знаходилося поселення Каліус, де 1242 р. побував Данило, щоб «уставити землю» 118.

 

 

112 Там же, с. 488. Биковен міг лежати вже на волинській території.

* Передаючи 1395 р. Поділля Спиткові, Ягайло застерігав, що округи Теребовль і Стінка залишаються з правами, які вони мали за Казимира і .Володислава Опольського. Стінка — тепер хут. поблизу с. Раштівці Гусятинського р-ну Тернопільської обл.

113 Іпат., с. 508.

114 Там же, с. 491.

115 Там же, с. 341, 491.

** Хотин згаданий у «списку градів руських». — Воскрес., с. 240.

118 Лавр:, с. 311 — 312; Іпат., с. 226, 341. Разом з Ушицею 1144 р. згадується Микулин, але неясно, чи місто на Пониззі, чи Микулин поблизу Теребовлі.

117 Іпат., с. 525 — 526, 549 — 550.

118 Там же, с. 527.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ

 

Галицьке князівство на заході межувало з Перемишльським, на півночі із Звенигородським, на сході з Теребовельським.

Місто Галич, як показують археологічні дослідження, існувало в кінці IX — на початку X ст., але вперше його назва згадана у Печерському патерику при описі подій 1098 р. Центр Галича знаходився на високій горі на місці сучасного с. Крилос; він був укріплений двома рядами ва\37\лів і ровів. Тут збудовано княжий двір, соборну церкву Успіння Богородиці та інші храми. На південь і захід від замку простягалося підгороддя, а в дальших околицях ряд укріплених дворищ і монастирів, від яких залишилися руїни або назви урочищ.

З галицьких князів першим згадується Іван Василькович, який помер у Галичі 1141 р. Володимирко Володарович зробив Галич столицею свого князівства. Пізніше тут правили Ярослав Осмомисл, його син Володимир; деякий час Роман Мстиславич, Володимир і Роман Ігоровичі, боярин Володислав, який «вокняжився» в Галичі; угорські королевичі Коломан і Андрій, Мстислав Мстиславич, Михайло Всеволодович. За Галич велася тривала боротьба між різними претендентами, і галицький замок часто знаходився в облозі. Данило декілька разів добував і втрачав Галич, врешті оволодів ним постійно 1238 р. Під час походу Батия 1241 р. Галич був поруйнований і втратив значення столиці на користь Володимира і Холма. В Галичі існувало єпископство, в 1302 — 1303 рр. реорганізоване в митрополію 119.

У найближчій околиці Галича літопис згадує деякі урочища: Болоння і Бикове Болото — на дорозі до Демешковець, Угольники — на дорозі до Бурштина, Кривавий Брід і Рогожина десь на Дністрі. На північ від Галича розташоване с. Болшів (тепер Бовшів) 120. Недалеко від Галича згадується Домамиря Печера, яку 1242 р. хитрощами здобув Ростислав Михайлович 121.

У північній стороні Галицького князівства стояло місто Зудеч, або Зудечів (тепер Жидачів), через яке переходив шлях; яким користувалися торговці сіллю 122.

 

 

119 Szaraniewicz І. Trzy opisy staroksiażęcego grodu Halicza w 1860, 1880 i 1882 r. — Lwów, 1883; Czołowski A. O położeniu Starego Halicza. — Lwów, 1897; Peleński J. Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej. — Kraków, 1914; Гончаров В. K. Древній Галич. — Вісник АН УРСР, 1956, № 1.

120 Іпат., с. 319, 358, 490, 505.

121 Там же, с. 527. Як місцерозташування цього поселення: в літературі вказується с. Домаморич Тернопільського р-ну Тернопільської обл., або с. Домажир Яворівського р-ну Львівської обл., але текст літопису «пойде ко Галиичю, и пришед ко ПечерЂ Домамири» свідчить, що це поселення знаходилося поблизу Галича. Можливо, це с. Підпечери Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл.

122 Іпат., с. 358. Текст літопису «из Удеча» читаємо «из Зудеча». Зудечів згадується у «списку градів руських» (Воскрес., с. 240).

 

 

Монастир ігумена Григорія в Полонині, де 1255 р. перебував литовський князь Войшелк, знаходився, прав\38\доподібно, в c. Задеревачі Стрийського р-ну Львівської обл.123

На південь від Галича згадуються Тисмяниця (Тисьмениця), в якій 1144 р. Володимирко перебував на ловах, та Толмач (Товмач) 124.

На Підкарпатті найбільшим містом була Коломия, центр торгівлі сіллю 125. В цій околиці відомий також Городок на Черемоші 126. Згаданий в літописі зневажливо Вотьнин 127, вважають однозначним з Отинією.

В роки правління Ярослава Осмомисла з Галицьким князівством була з’єднана — невідомо точніше, на яких умовах, — територія при гирлі Дунаю. Список «градів всіх руських дальних і ближніх» XIV ст., вміщений у Воскресенському літописі, подає на Дунаї міста Килію, Нове Село, Дичин; при гирлі Дністра Білгород, Берладь і Малий Галич (Галац), відомі як міста Івана Берладника, тут не згадуються. Позначено також міста при шляхах, які вели від Чорного моря до Галичини: при Пруті Аский Торг (Ясси), між Серетом та Карпатами: Романів Торг, Немеч, Корочунів Камінь, Сочаву, Серет, Баню, Нечун, а далі галицькі міста: Коломию, Городок на Черемоші і Хотин 128. Цей список показує приблизно територію, яка знаходилася під впливом Галицького князівства.

 

 

123 Іпат., с. 567. У Задеревачі 1371 р. згадується Григор’їв монастир і поряд з ним ще два інших (КДМ, т. 3, № 844).

124 Іпат., с. 226, 491.

125 Там же, с. 525.

126 Воскрес., с. 248.

127 Іпат., с. 525.

128 Воскрес., с. 240 — 241.

 

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

 

Територія Галицько-Волинського князівства займала лісову та степово-лісову смугу. Первісні ліси, що мали великі багатства, простягалися не лише в Карпатах і на Поліссі, а займали також значні простори над Дністром, Сяном і Бугом. Проведені дослідження свідчать, що в середньовіччі у Львівській землі ліс займав значно більшу площу, ніж тепер 1.

 

 

1 Hładyłowicz K. Zmiany krajobrazu w ziemi Lwowskiej od polowy XV do początku XX w. — Studia z historii społecznej i gospodarczej. — Lwów, 1931, s. 101 — 134.

 

 

Багатство лісу сприяло збереженню вологи в грунті тому річки в давні часи були багатшими водою, ніж сьогодні. Літопис розповідає про величезну повідь на Дністрі поблизу Галича 1164 р., в якій потонуло більш як 300 людей, що везли сіль із карпатських солеварень: «багато людей і вози знімали з дерев, де їх вода покидала» 2. Невелика львівська річка Полтва мала стільки води, що на ній влаштовувався млин 3. Дністер і Західний Буг були судноплавними ріками 4.

Основним заняттям населення було сільське господарство.

Господарською одиницею в цей період служило дворище, тобто самостійне господарство, яке мало свої ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища, рибні озера та ін. В грамотах XIV ст. дуже точно визначали господарські угіддя. Юрій II грамотою 1339 р. надає сяноцькому війтові 6 ланів землі у Сяноці «з усіма звичайними прибутками, які є і можуть бути, тобто у ріллях викорчуваних і тих, що будуть корчуватись, в сіножатях, пасовиськах, полях, болотах, лісах і кущах» 5. «Дворище Занево» в Чайковичах посідало «землю рольную с сіножатьми, што к тому дворищі слушаєт», а також дубовий ліс, «язи» (обладнання для рибальства) на Дністрі, рибні озера, ловища та ін. Дворища в Бушковичах були «із землею і сіножатьми і с лугом і с болоньєм» 6.

Про сільськогосподарську продукцію літописи дають лише скупі відомості. Коли 1238 р. у Галичині оселився чернігівський князь Михайло Всеволодович, Данило і Василько «дали йому пшениці багато і меду і худоби і овець доволі» 7. Жителі Болохівської землі, на верхів’ях Случі і Південного Бугу, були залишені ординцями, «щоб орали їм пшеницю і просо» 8. 1279 р. у землі ятвягів виник голод, Данило надіслав туди із Берестя човнами по Бугу запаси жита 9. З грамот Мстислава Даниловича Берестю видно, що жителі міста сіяли овес, жито і льон 10.

 

 

2 Іпат., с. 358.

3 АГЗ, т. 2, № 1.

4 Іпат., с. 491, 580.

5 Болеслав-Юрий II, с. 78.

6 Розов, № 2, 24.

7 Іпат., с. 521.

8 Там же, с. 526.

9 Там же, с. 580.

10 Там же, с. 613.

 

 

На основі пізніших джерел можна ствердити, що у середньовічному господарстві на першому місці стояли овес і жито, пше\40\ниці і ячменю сіяли менше *. Таке співвідношення зберігалося і в наступні століття.

На високий розвиток сільського господарства вказують археологічні знахідки землеробського знаряддя: залізних серпів, кіс, наральників 11. Про розвиток садівництва свідчить звістка літопису, що Данило в новозаснованому Холмі «посадив гарний сад» 12.

Літописи містять деякі відомості про тваринництво. Часто згадуються коні. Безперервні феодальні війни вимагали багато кінноти для війська, тому в тогочасному господарстві тримали багато коней. Під час війни 1224 р. Василько Романович захопив «стада коней і кобил», які належали місцевим жителям 13. Володимир Василькович перед смертю «роздав стада незаможним людям, у кого коней немає, і тим, у кого загинули під час війни з Телебугою» 14. При різних нагодах згадуються коні, які привернули особливу увагу або якими князі себе взаємно обдаровували **. У княжих господарствах коней розводили спеціалісти цієї галузі — степовики: торки, половці та ін.

Можна припускати, що з цих часів походить поселення Торки, недалеко від Перемишля, мешканці якого ще й в XVI ст. пильнували королівського стада; очевидно, торки виконували ці обов’язки з часів Галицького князівства 15.

Про рогату худобу точних відомостей нема. Вівці згадуються в Бересті 16;

 

 

* Наприкінці XV ст. у Перемишльській і сусідніх волостях данина складалася тільки вівсом. — Розов, № 18. В другій половині XVI ст. у Галичині в селянських господарствах сіяли 37% вівса, 31% жита, 19% ячменю; на панських фільварках — 44% вівса, 28% жита, 16% пшениці, 12% ячменю. — Жерела, т. 1 — 3.

11 Ратич, с. 29, 88.

12 Іпат., с. 559.

13 Там же, с. 498.

14 Там же, с. 601.

** Мстислав Мстиславович подарував Данилові «борзого сивого коня» і вдруге «коня свого борзого, актаза, якому рівного в ті літа не було» (Іпат., с. 491, 498). В іншому місці згадується гнідий кінь Данила (там же, с. 501). Володимир Василькович і Мстислав Данилович обдарували польського князя Конрада гарними кіньми (там же, с. 597, 598). В бою 1227 р. княжий воїн Олекса Орішко взяв у полон князя Ярослава, «бо під ним був борзий кінь і наздогнав його» (там же, с. 501).

15 Жерела, т. 2, с. 100 — 101.

16 Іпат., с. 613.

 

 

очевидно, найбільше їх розводили у підкарпатських селах, як це бачимо пізніше, в XV — XVI ст. 17 Тоді за стародавнім звичаєм овець і свиней виганяли в дубові ліси «на жир» 18.

Про значне поширення бджільництва свідчить той факт, що Мстислав Данилович 1289 р. назначив Бересті данину медом: «со ста по дві лукні меду» 19. Літопис наводить приказку соцького Микули (1231): «не знищивши бджіл, меду не їдять» 20. Це показує, мабуть, на старовинний звичай вибивати бджоли при підбиранні меду із бортей. З джерел дещо пізнішого часу довідуємось, що деякі села спеціалізувалися у бджільництві *; звідси походить досить поширена назва сіл Бортники або Бортничі.

В цей час Підкарпаття і Волинь відзначалися великою кількістю дикого звіра. Ще й тепер в Карпатах збереглися олені і ведмеді, вовки, козли, дикі кабани, інша звірина. На існування деяких звірів, що пізніше були винищені, вказують топографічні назви: Туря, Зубря, Зубрик, Лосі, Бібрка та ін. Бобри були поширені в Галичині ще в XVI ст.21, а на волинському Поліссі — в середині XIX ст. 1165 р. візантійський князь Андронік Комнен, перебуваючи в Галичині як гість Ярослава Осмомисла, брав участь у ловах зубрів 22.

Мисливство мало тоді господарське значення, постачаючи цінні шкури на одяг, а також м’ясо. Данило Романович 1252 р., виряджаючи військо у похід, в лісах поблизу Грубешова убив рогатиною трьох кабанів, а ще трьох вбили його отроки: «і дав м’яса воїнам на дорогу» 23. Іншим разом Данило полював на місці, де виникло місто Холм 24. Володимир Василькович славився як досвідчений і хоробрий мисливець: «ніколи, зустрічаючи кабана або ведмедя, не чекав своїх слуг, щоб йому помогли, а швидко убивав всякого звіра, тим він уславився у всій землі» 25. Хоробрим мисливцем був берестейський воєвода Тит 26.