Галицько-волинське князівство

Племена не були вже зв’язані з своїми давніми територіями, а пересувалися в інші місця. Вище звернено увагу на селища з назвою Дуліби, які лежать далеко поза дулібською територією. Так само у різних місцях знаходимо назви Деревляни, Кривичі, Лучани, Лучичі, Черв’яки ***, які свідчать про те, що окремі племінні групи переходили на чужі племінні території.

 

 

* Факт першості Перемишля серед міст Підкарпаття підтверджується тим, що тут князював найстарший з Ростиславичів, Рюрик, а молодші його брати мали за столиці Звенигород і Теребовлю.

** Ця назва збереглася в топонімі Перемишляни (тепер райцентр Львівської обл.).

*** Деревляни і Черв’яни (Черляни) у Львівській обл., Кривичі у Львівській та Ровенській, Лучани у Львівській, Лучичі у Волинській і Львівській. Неясно, чи численні назви «Поляни» (у Львівській, Ровенській, Івано-Франківській і Тернопільській обл.) походять від племені полян або від лісових полян. \62\

 

 

Нез’ясованим залишається питання, чи надбужанські і наддністрянські племена в ранніх часах належали до об’єднання антів. Хоч анти мали свої головні центри ближче Чорного моря, їхнє об’єднання могло сягати своїм впливом і на інші племена. Але джерела не дають про це певних відомостей *.

Протягом VI — VII ст. слов’янські племена вели великий наступ на візантійські землі і поступово оволоділи Балканським півостровом. Це був переломний період у житті східних слов’ян: величезні маси із стихійною силою пересувалися з півночі на південь. Сучасники згадують у цьому наступі антів, склавинів та різні неслов’янські племена 10. Можна припустити, що підкарпатські племена також брали участь у цих походах — один з шляхів на Балкани проходив уздовж Пруту і Дністра.

Землі над Бугом, Дністром і Сяном увійшли в широке історичне русло в результаті їх приєднання до Київської Русі. Вперше про зв’язки західних східнослов’янських племен з Києвом згадується при літописному описі походу Олега на Візантію 907 р. У поході поряд з іншими племенами мали взяти участь хорвати, дуліби і тиверці 11. Ці племена не були ще підкорені Києвом, літопис називає їх «толковинами», тобто допоміжниками, союзниками. Така добровільна участь незалежних племен у поході київського князя на Візантію не є неправдоподібною — це було немов продовження раніших походів слов’ян на візантійські землі, які йшли тими самими шляхами і до яких приєднувалися різні племена.

 

 

* Маркварт у Цитованій  праці (Marquart. Op. cit., S. 147) ім’я князя волинян, Маджак, вважає похідним від Мезамир і так зв’язує волинян з антами, князем яких в середині VI ст. був Мезамир. Мали місце спроби зв’язати Боза чи Божа, князя антів IV ст., з Бужськом або Божським, але це малоправдоподібно.

10 Погодин А. Л. Из истории славянских передвижений. — Спб., 1901, с. 111.

11 Іпат., с. 17.

 

 

В період Олега та Ігоря Київська Русь не могла ще остаточно приєднати західні племена, тому що на шляху на захід стояли деревляни, які вперто захищали свою незалежність. Тільки коли Ольга та Святослав остаточно підкорили деревлян, зв’язки Києва з Волинню і Підкарпаттям стали тіснішими.

Святослав ходив походом на захід. Про це дає звістку Галицько-Волинський літопис, оповідаючи про похід Данила Романовича на Чехію: «Не було раніше в землі \63\ Руській нікого, хто б воював Чеську землю, — ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий» 12. З цієї згадки видно, що літописець мав якісь відомості про західний похід Святослава, — знав про те, що Святослав не ходив на Чехію. Те, що Святослава поставлено поряд з Володимиром, дає підставу до здогаду, що Святослав, так само як Володимир, ходив у напрямку Польщі. Цей похід міг відбутися до 964 р., тому що за хронологією найдавнішого літопису, з 964 р. почалися походи Святослава на Волгу, а далі в Болгарію. Правдоподібно, що після підкорення деревлян Святослав зайняв також Волинь і Забужжя, тоді ж виник конфлікт з Польщею 13. Якими були причини війни, ми не знаємо. Не маємо також ніяких відомостей про ворожі відносини в ранішому часі між польськими та волинськими і підкарпатськими племенами. Племінні території обох сторін були відокремлені широкою смугою первісних пущ. В той період князем Польщі став Мєшко І (962). Йому загрожували чеські Пржемисловичі, які наступали на Краків, і навряд чи в його інтересі було викликати війну з Руссю. Похід Святослава міг виникнути з якогось невідомого нам пограничного інциденту або мав ціллю здобич, як це часто бувало у феодальних війнах.

Якщо Святослав досяг таких успіхів на західних землях, то вони були недовготривалі. Він повернув всі сили своєї держави на воєнні походи на схід і південь і нарешті поліг у боротьбі (972). Землі над Бугом і Сяном залишилися без захисту. Це використали поляки («ляхи») і, може, як реванш за похід Святослава вирядилися на окраїнні землі Давньоруської держави і захопили Перемишль і Червенські міста.

Знову до Києва приєднав західні окраїни Володимир Святославич у поході 981 р.: «Пішов Володимир на ляхів і зайняв їх городи, Перемишль, Червен і інші городи, які і до цього дня є під Руссю». Хоч цей літописний запис викликає деякі сумніви *,

 

 

12 Там же, с. 545.

13 Там же, с. 41.

* Запис літопису по-різному тлумачиться дослідниками. О. Шахматов (Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Спб., 1903, с. 59) вважав, що складений літописцем у зв’язку із війнами з Польщею 1018 та 1031 р., він не передає точно давніх подій, особливо непевною він вважав дату — 981 р. Ряд істориків, виходячи з факту, що 981 р. Краків був під чеською владою, розуміло «ляхів» як чехів. А. Шельонговський, допускаючи належність Кракова до чехів, припускав, що Польща оволоділа Червенськими градами не з Малопольщі, а з Мазовша. Г. Лябуда висловив погляд, що в первісному тексті взагалі не було згадки про ляхів, а вставив її пізніший редактор. В. Д. Королюк захищає здогад, що первісний текст записки був: «пішов на хорватів і дулібів», а назви Перемишля і Червена встановлено у пізнішій редакції. С. М. Кучинський вважав, що первісний текст був тільки «пішов на ляхів», без визначення, чи йшлося про війну, чи про мирні відносини; пізніший редактор літопису (Никон) зредагував його як запис про воєнний похід; щодо згаданих міст, то первісно стояв Перемиль, не Перемишль. Більшість цих зауважень вважаємо неприйнятними. Дата 981 р. стоїть у різних кодексах і треба її зберегти, хоч, можливо, вона і неточна. Немає ніякої підстави замість Перемишля і Червна ставити хорватів і дулібів, неправдоподібно також, щоб у первісному варіанті було вказано Перемиль.

 

 

але в основному треба прийняти \64\ його як єдине джерело, що освітлює факт поновного приєднання цих земель до Києва.

Не знаємо точніше умов, в яких відбувався похід Володимира. Для успішного проведення воєнних дій необхідним було створення відповідної бази для війни, очевидно, на східному березі Бугу. У своєму поході Володимир не тільки зайняв Червен і Перемишль, але пішов далі, у землі Польщі. Галицько-Волинський літопис з нагоди походу Данила на Сілезію згадує далекий похід Володич мира у польські землі: «інший князь не входив у землю лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, який охрестив землю» 14. Ця звістка належить, правдоподібно, до 981 р., тому що з пізнішого часу нема даних про походи Володимира, хоч відносини між обома князівствами залишалися напруженими. 992 р., за німецькими джерелами, польському князеві Болеславу «загрожувала велика війна проти русів» 15. В цьому ж році Володимир ходив походом на хорватів 16. Можна здогадуватися, що ця війна також мала за мету забезпечення Підкарпаття, але немає доказів, що вона була спрямована проти Польщі. 1013 р. Болеслав вирядився у похід на Русь, але по дорозі сталася сутичка між поляками та допоміжним військом печенігів, і військові дії звелися до пограбування пограничних земель 17. Пізніше між обома сторонами настало замирення, знаком цього був шлюб Володимирового сина, Святополка, з дочкою Болеслава. В останні роки свого життя Володимир, як оповідає літопис, жив у добрих відносинах з Болеславом 18.

 

 

14 Іпат., с. 545.

15 МГГ, т. 3, с. 69.

16 Іпат., с. 83.

17 МГГ, т. 4, с. 55.

18 Іпат., с. 87; Лавр., с. 124. \65\

 

 

Приєднавши західні землі, Володимир подбав про те, щоб їх міцніше зв’язати з Київською Руссю. В першу чергу він створив нову столицю Волині — Володимир. Старі центри — Волинь, Червен, Бужськ та ін. не відповідали новим завданням, і навіть, маючи традиції самостійності, могли заважати розвитку нового державного життя. Для організації нової влади потрібний був новий центр, яким і став Володимир.

Із створенням нової столиці була пов’язана нова форма управління. Володимир передав Волинську землю своїм синам — спершу Борисові 19, пізніше Всеволодові 20. Управителями інших земель він також призначив синів. Таку систему управління ввів Святослав Ігорович, і пізніші князі постійно її підтримували. Те, що правителем землі був син київського князя, міцніше зв’язувало територію з Києвом, протидіяло місцевому сепаратизмові. Одночасно управління члена династії зміцнювало місцеву адміністрацію, підносило її значення.

В новій столиці Волині Володимир заснував єпископство. Звістка про призначення до Володимира єпископа Стефана 992 р. збереглася у пізніших літописах 21, але автентичність її не заперечується. Встановлення церковного центру мало певне значення для культурного піднесення західних земель і підтримання тісніших зв’язків з Києвом.

З інших заходів, які можна приписувати Володимирові, заслуговує на увагу укріплення Забужжя. В той час на лівому березі Бугу був заснований Всеволож, названий іменем Володимирового сина Всеволода *. Правдоподібно, що тоді ж виникло укріплене селище Варяж, поблизу Всеволожа. Його назва вказує на поселення варягів, які перебували на службі князя, як про це згадує літопис **.

 

 

19 Чтение о погублений Бориса и ГлЂба, Нестора. — В кн.: Пам’ятки мови і письменства давньої України. К., 1928, т. 1, с. 111.

20 Іпат., с. 83; Лавр., с. 118.

21 Никон., с. 65.

* Згадується вперше 1097 р. — Іпат., с. 173, 175; Лавр., с. 256, 258. Тепер с. Старгород Сокальського р-ну Львівської обл.

** Відпускаючи частину варягів у Візантію, Володимир кращих із них залишив при собі, «роздая им грады». — Іпат., с. 52; Лавр., с. 77.

 

 

Після смерті Володимира знову почалася боротьба за західні землі. Святополк Володимирович, бажаючи добути Київ, закликав на допомогу польського князя Болеслава. У бою під Волинем 1018 р. потерпіло поразку військо Яро\66\слава Володимировича, і польське військо пішло на Київ. Використовуючи перемогу, Болеслав забрав собі Червенські міста 22.

Західні окраїни залишалися під владою Польщі 12 років. Хоч Ярослав вже 1019 р. оволодів Києвом, проте довгий час був зайнятий впорядкуванням великої держави і не міг присвятити більшої уваги західним землям. В 1030 — 1031 рр., у двох походах, здобув спершу Белз, а далі Червенські міста 23. Про Перемишль літопис не згадує, але із пізніших подій виходить, що він також повернувся під владу Києва. Це був період, коли Польща ослабла і польські князі не мали змоги продовжувати агресивну політику Болеслава. Князь Казимир Обновитель (1034 — 1058) встановив дружні відносини з Ярославом і взяв за жінку його дочку Марію-Добронігу; «за віно» він повернув бранців, яких вивів із Русі Болеслав. За те Ярослав дав Казимиру допомогу проти мазовецького воєводи Мойслава (Маслава, 1041, 1047) 24. Завдяки цим мирним взаємовідносинам західні землі були забезпечені за Київською Руссю.

Знову предметом боротьби західні землі стали під час війни між синами Ярослава. Ізяслав Ярославич, вигнаний із Києва народним повстанням, подався до польського князя Болеслава Сміливого і за його допомогою двічі добував Київ (1069, 1077). Польські хроніки подають звістку, що в часі походів Болеслав зайняв Перемишль 25. Але ця займанщина не була тривкою і в 1080-х рр., за невідомих умов, Перемишль знову перейшов до земель Київської держави.

У складі Давньоруської держави західні землі складали одну територію, яка підпорядковувалась безпосередньо київському князеві. При цьому головне місце займала Волинь, де було столичне місто Володимир, а прикарпатські землі знаходилися на другому місці. Київські князі призначали до Володимира намісників, звичайно своїх синів *.

 

 

22 Іпат., с. 100 — 101; Лавр., с. 139 — 140.

23 Іпат., с. 105; Лавр., с. 146.

24 Іпат., с. 108 — 109.

25 Длугош, т. 10, с. 340 — 342, 346 — 347, 349. Оповідання Длугоша спирається, переважно, на хроніки Галла і Великопольську, але в цих джерелах нема згадок про Перемишль. Ряд сучасних істориків вважає згадку про зайняття Перемишля 1077 р. пізнішою вставкою.

* Волинські князі цього періоду: 1054 р. Святослав Ярославич (Іпат., с. 114); 1055 — 1057 рр. Ігор Ярославич (там же); 1077 р. Олег Святославич (Лавр., с. 239); 1078 — 1087 рр. Ярополк Ізяславич (Іпат., с. 143 — 145). \67\

 

 

Хоч у Києві, після смерті Ярослава, проходили зміни князів, проте всі вони вели ту саму політику — утримувати західні землі і не дозволяти їм відокремитися в самостійне князівство. Особливе значення для Київської держави мала Волинь, як багатолюдна земля з розвинутими містами, важливий торговий шлях на захід *.

Для Волині і Підкарпаття приналежність до Київської Русі мала велике значення. Західні землі встановили тісні зв’язки з культурним і політичним життям всієї Русі і могли брати активну участь у вирішенні загальнодержавних питань. Це підносило рівень суспільного розвитку краю і не дозволяло йому замкнутися у колі своїх місцевих інтересів. Зв’язок з Києвом забезпечував західні землі від агресії польських князів. Найвидатніші київські князі Володимир і Ярослав з особливою увагою організовували захист західного пограниччя.

Тісні політичні зв’язки з Києвом сприяли зміцненню культурного єднання різних частин Русі, головним центром якої був Київ. Про це, зокрема, свідчать пам’ятки матеріальної культури: слід згадати овруцькі пряслиця, київські ковтки та інші вироби, які поширювалися в побуті населення Прикарпаття і Волині 26. В ті часи вперше на західних окраїнах було прийнято назви «Русь», «руський», В західних джерелах Галичину починають звати Руссю.

 

 

* Шлях проходив з Володимира на Волинь і Сутійськ, що згадуються як місця переговорів між князями (Іпат., с. 140; Лавр., с. 238).

26 Ратич, с. 30, 54, 67, 70.

 

ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО XI — XII СТ.

 

 

Після смерті Ярослава Мудрого на Русі помітні перші ознаки феодальної роздробленості. Зростання землеробства, відокремлення ремесла, поширення торгівлі, виникнення міст зміцнювало економіку окремих земель, і місцева феодальна знать почала захоплювати управління, намагаючись звільнитися з-під влади Києва. Так поступово з складу Київської Русі і вийшли землі Новгородська, Полоцька, Ростово-Суздальська, Смоленська, Турівська — а далі цей процес охопив також західні землі. Київські князі нама\68\галися протидіяти цим тенденціям, так виник довгий ряд феодальних воєн.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий тільки в загальних рисах. 1084 р. з’явилися тут три князі — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі — і в їх руках опинилися головні міста краю — Перемишль, Звенигород і Теребовль.