Галицько-волинське князівство

Ростиславичі належали до «ізгоїв», князів без волостей, їх батько, Ростислав, деякий час (1064 — 1066) був тмутараканським князем. Після його смерті (Ростислав був отруєний візантійцями) Володар Ростиславич намагався добути назад батьківське князівство, але був вигнаний з Тмутаракані (1083). Його брати, Рюрик і Василько, перебували у Володимирі при дворі волинського князя Ярополка Ізяславича, мабуть, під його доглядом, як небезпечні претенденти на княжі землі 1.

Використавши відсутність Ярополка, Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства *.

У Перемишлі, правдоподібно, стояла польська залога, яку посадив там Болеслав Сміливий — треба було і з нею звести бій. Про те, якими силами користувалися Ростиславичі у цій боротьбі, не маємо ніяких конкретних даних. Можемо лише здогадуватися, що основну роль відіграло тут місцеве населення, яке було незадоволене залежністю від чужоземних князів.

Ростиславичі були настільки сильні, що змогли захиститися від київських і волинських військ, які разом наступали на них **.

 

 

1 Іпат., с. 115, 117, 143, 144; Лавр., с. 159 — 162, 198 — 199.

* Святослав Ізяславич, виступаючи проти Ростиславичів, заявляв; «яко се есть волость отца моего и брата», тобто київського князя Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка, якому Ізяслав доручив управління західних земель.

** Проти Ростиславичів виряджався Володимир Мономах, один раз на Микулин поблизу Теребовлі (тепер смт Микулинці Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.), двічі на Броди, для спільного виступу разом з Ярополком Ізяславичем (Лавр., с. 239), дати невідомі. 1087 р. Ярополк почав похід на Звенигород, але по дорозі був убитий, в чому підозрівали Ростиславичів (Іпат., с. 144 — 145; Лавр., с. 253).

 

 

Київський князь Всеволод Ярославич, як «старійшина» між князями, бачив безуспішність боротьби і остаточно визнав за Ростиславичами зайняті ними землі. 1097 р. з’їзд в Любечі під Києвом підтвердив це рішення і залишив Ростиславичам Перемишль і Теребовль (Зве\69\нигород не згадано) 2. Це був важливий успіх Ростиславичів, бо спірні до цього часу землі закріплено за ними юридично.

Захоплений поляками Перемишль Ростиславичі змогли повернути собі в час розладдя, яке виникло в Польщі після вигнання Болеслава Сміливого (1080), в період князювання Владислава Германа (1080 — 1102). Але про цю боротьбу немає певних відомостей. Длугош (під 1090 р.) згадує про загальне повстання проти польської влади на землях Русі. «Піднявши зброю, вони усувають і проганяють польських старшин і начальників із руських замків і укріплень, в яких не було залоги вірних воїнів, одних перекуповують грішми, інших голодом примушують виходити із міст і твердинь. А кого не могли переконати підступом, зрадою або щедрістю, тих перемогла довга облога русинів» 3. Хоч в цьому оповіданні нема конкретних деталей,, все ж воно може передати зміст дійсних подій.

Під час любецького з’їзду Василько увійшов у ближчі взаємини з Володимиром Мономахом, який добивався першого місця серед князів, і уклав з ним якийсь договір. Їхні зв’язки занепокоїли волинського князя Давида Ігоровича, який припускав, що цей союз спрямовується проти Волині. Спільно з київським князем Святополком Ізяславичем вони захопили Василька, наказали його осліпити і підняли війну проти Ростиславичів. Боротьба проходила на волинсько-галицькому пограниччі та закінчилася перемогою Ростиславичів в битві на Рожному Полі 1099 р.4 Володар і Василько не переслідували розбитого противника, а залишилися на місці бою: «Вистачить нам стати на своїй межі».

 

 

2 Іпат., с. 167; Лавр., с. 247.

3 Длугош, т. 10, с. 402 — 403.

4 Війна почалася весною 1098 р. походом Давида Ігоровича на землі Ростиславичів. але Володар примусив Давида відступити до Бужська і склав з ним мир. Того ж року Володар і Василько Ростиславичі пішли походом на Всеволож та почали облягати Володимир. Давид добився миру, видавши Ростиславичам двох бояр, які підмовили його осліпити Василька. 1099 р. виступив проти Ростиславичів Святополк, але був розгромлений на Рожному Полі (тепер на захід від м. Золочева).

 

 

Проте Святополк не залишив боротьби, а підняв проти Ростиславичів угорського короля Коломана. Це був перший агресивний наступ Угорщини на північ Карпат. Ко~ ломан підійшов під Перемишль. Але Ростиславичі залучили собі на допомогу половецького хана Боняка і разом з половцями оточили й розбили угорське військо над р. Вя\70\гром (Вігором) 1099 p.* Щоб забезпечитися від угорської агресії, Ростиславичі увійшли у союз з Візантією, яка боролася з Угорщиною; донька Володаря стала жінкою імператора Олексія Комнена 5.

Ростиславичі підтримували дружні відносини з Володимиром Мономахом, який став київським князем (1113 — 1129) **. Коли ж Мономах почав укріплювати свій вплив на Волині, Ростиславичі, налякавшись його могутності, намагалися посадити у Володимирі свого ставленика, але безуспішно ***.

Ростиславичі доклали багато зусиль на те, щоб зміцнити своє становище проти Польщі. В той період внаслідок розвитку процесу роздроблення краківські князі Владислав Герман і Болеслав Криворотий не мали достатньої сили для прямих виступів проти Ростиславичів, але вступали у зв’язки з їх ворогами, Святополком і Коломаном ****.

Василько, після осліплення, розповідав, що він в минулому мав війни з Польщею і планував дальші походи, щоб «помститися за Руську землю» 6. Літопис згадує тільки один похід Василька на Польщу за участю половців 1092 р.; Длугош вказує на інші походи Ростиславичів *****.

 

 

* Половців привів Давид Ігорович, який перейшов на бік Ростиславичів. Половці вжили свою звичайну тактику: вони під’їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу обстрілювали ворога стрілами з луків і швидко відступали. Угри дали втягнути себе у бій, погналися за половцями і були оточені степовиками. «Збили угрів в м’яч, як сокіл галиці збиває. І втікли угри, багато їх потонуло у Вягрі, інші в Сяні і утікали попри Сян у гори і спихали одні одних. І гнався за ними (Боняк) два дні, рубаючи їх. Тут же убили їх єпископа Купана і багато бояр, і казали, що їх убито 40 тисяч». — Іпат., с. 176 — 177. Святополк і пізніше закликав князів, «щоб ми вигнали Ростиславичів і забрали їх волость», але не знайшов союзників для походу. — Лавр., с. 232 — 233.

5 Іпат., с. 185.

** Два сини Мономаха, Ярополк і Роман, одружилися з доньками Володара, і Мономах назначив їх волинськими князями. Володар і Василько брали участь у поході Мономаха проти Ярослава Святославича. — Іпат., с. 206, 207.

*** Кандидатом Ростиславичів був Ярослав Святополкович; намагаючись здобути Володимир, він загинув під містом. — Іпат., с. 206 — 207, Длугош, т. 10, с. 526 — 527.

**** Болеслав Криворотий і Коломан мали жінками дочок Святополка, перший Сбиславу, другий Предславу. — Іпат., с. 182, 185.

6 Там же, с. 174.

***** За словами Длугоша, у поході 1081 р. Василько за допомогою половців і інших степовиків здобув і спалив кілька замків, вивіз велику здобич. — Длугош, т. 10, с. 382. Можливо, цей похід однозначний з літописним походом 1092 р. 1101 р. проти Польщі виступили різні князі, між якими Володар Ростиславич, і дійшли до Вісли, але, коли вони повертали зі здобиччю, їх розгромив Болеслав Криворотий. — Там же, с. 439. Длугош згадує також, що Володар часто непокоїв поляків нападами з Перемишля, і Болеслав скаржився на це Володимирові Мономахові та іншим князям. — Там же, с. 525. \71\

 

 

1122 р. Володар у бою під  Високим попав у полон і  за відпущення його на волю  було взято великий викуп 7. Пізніше син Володаря, Володимирко, дійшов до м. Бєча, відплачуючи за цей похід, Болеслав ходив на Перемишльське князівство і переміг військо Володаря 8.

Звістки про боротьбу Ростиславичів з Польщею вказують, що князі не організовували великої війни проти польських князів, а походи їх мали пограничний характер. Згадки про Високе і Бєч свідчать, що вони не сягали далі, як поза р. Вислоку (притоку Вісли). Лінія кордону між Польщею та Перемишльським князівством в той період не була ще точно визначеною, тому походи князів мали на меті здобути вигідніший кордон: не дозволити противнику оволодіти важливими місцями, а якщо це сталось, знищити його опорні пункти.

Після смерті Рюрика (1094) Володар і Василько спільно оволоділи своєю землею і солідарно захищали свої справи. Вони розподіляли територію так, що Перемишль і Звенигород належали Володареві, Теребовль і Галич Василькові *.

З діяльності Володаря у Перемишлі знаємо лише те, що він побудував церкву св. Івана, в якій пізніше був похований 9.

Дещо більше відомостей є про Василька. Теребовельська і Галицька волості лежали на краю степів. Частина половців кочувала десь в недалеких місцях, це видно з того, як швидко половецький хан Боняк 1099 р. прибув на заклик під Перемишль 10.

 

 

7 Іпат., с. 228. Про полон Володаря оповідання легендарного характеру вміщено в різних літописах. — МПГ, т. 2, с. 2 — 3, 74; т. 3, с. 30. Існує кілька поселень з назвою «Високе», з них найбільш правдоподібне с. Високе поблизу Стрижова. — ЗНТШ, т. 138 — 140, с. 242.

8 Длугош, т. 10, с. 531, 532; дати походів 1124 — 1125 рр. невірогідні, бо Володар помер 1124 р. Як місце бою названий Вилигів, сьогодні невідомий, мабуть, назва перекручена.

* Це видно із розподілу волостей після смерті Володаря і Василька. — Длугош, т. 10, с. 533.

9 Там же.

10 Іпат., с. 177.

 

 

Очевидно, половецька орда часто нападала на Підкарпаття (як і на Наддніпрянщину), і укріплення пограничної смуги мало першорядне значення. Василько вживав заходи, щоб заселити пограничні землі, використовуючи для цього частину степовиків, які пого\72\джувалися перейти до осілого життя, що видно з його слів: «потім хотів я перейняти дунайських болгар і посадити їх у себе» 11.

Так само він мусив використовувати й інших кочовиків. Мабуть, в той час з’явилися поселення з назвами Половці, Торки, Торське, Печеніжин та ін. Можна здогадуватися, що Василько ставив у пограничній смузі також укріплені міста. З його іменем можна зв’язати «град» Василів у Чернівецькій обл. *

Хоч Ростиславичі у війнах користувалися допомогою степовиків, вони, як усі видатні князі того часу, добре розуміли небезпеку степових орд і вважали необхідним вести боротьбу з ними. Василько Ростиславич так говорив про свої плани походів у степ: «хотів я проситися у Святополка і у Володимира на половців: піду, — сказав я, — на половців, і або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю» 12.

Після смерті Василька і Володаря (1124) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства **. Але завдяки заходам Володимира Володаровича процес роздроблення затримано і всі волості з’єднались в одне Галицьке князівство.

 

 

11 Там же, с. 174.

* Згаданий в Галицько-Волинському літописі під 1239 р. — Іпат., с. 508. Може з того часу походить також с. Васильків Чортківського р-ну Тернопільської обл.

12 Іпат., с. 171.

** Володар залишив двох синів: Володимира та Ростислава, перший одержав Звенигород, другий — Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий в Галичі. 1127 р. дійшло до війни між Володимиром і Ростиславом, в якій взяли участь також інші князі. Із подій цієї війни відомі мирний з’їзд у Щирці, на якому бояри з обох сторін безуспішно намагались дійти згоди, та облога Звенигорода Ростиславом. — Длугош, т. 10, с. 536 — 537. Ростислав Володарович і Григорій Василькович не згадуються після 1127 р. Іван Василькович помер 1141 р. — Іпат., с. 221. Після їх смерті в живих залишився, поряд з Володимирком, тільки син Ростислава Іван, звенигородський князь.

 

 

Володимир Володарович, або Володимирко, як його називають літописи, був людиною талановитою і заповзятливою, з великою енергією здійснював він одну ціль — об’єднання і зміцнення Галицького князівства. Його планам сприяло те, що інші князі скоро померли, і він залишився спадкоємцем їх уділів. У проведенні своїх заходів Володимирко був безоглядний, готовий ламати договори, навіть ним заприсягнені. Основною силою, на яку він спирався, були бояри, що складали його близьку дружину. \73\ Він зумів об’єднати навколо себе цю групу, і вона вірно допомагала йому у всіх заходах.

Пізніше, після смерті Володимирка, «галицькі мужі» згадували, що князь їх «кормив і любив» та що за його честь і за честь його сина вони готові покласти свої голови 13.

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші «стольні» міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів. В різні часи всі вони витримували напади і облоги. Галичу, який стояв у середині князівства, далеко від кордонів, не загрожували несподівані набіги, що більше забезпечувало княже управління. При цьому Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в XI ст. згадується «галицька сіль», через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, правдоподібно, головним центром експорту солі. Дністер, над яким лежав Галич, був судноплавною рікою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини підняли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р.14, і цей час слід вважати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

 

 

13 Іпат., с. 321. З бояр в літописі поіменно згадані Іван Халдієвич, який 1146 р. захищав Звенигород; Василько Ярополчич, посол 1151 р.; Ізбигнів Івачевич, воєвода 1152 р. — Там же, с. 228, 285, 310.

14 Там же, с. 221.

 

 

В Галичі Володимирко зустрівся з опозицією певних кіл населення міста. Як вже згадувалося, взимку 1145 р., коли він виїхав на лови до Тисмяниці, галичани послали у Звенигород до Івана Ростиславича і ввели його у Галич. Якими були причини цього виступу, літопис не пояснює. Можна здогадуватися, що Володимирком була незадоволена в першу чергу міська верхівка, яка до того часу тримала у своїх руках міське господарство, промисли і торгівлю, а князь, можливо, почав обмежувати її привілеї, забираючи міські доходи для себе або для своїх бояр. Але можливо також, що кандидатуру Івана Ростиславича підняло незаможне населення міста: з пізніших подій (1159) знаємо, що Іван користувався широкою популярністю в цих верствах. Галичани зібрали значне військо і три тижні обороняли місто від наступу Володимирка. Але остаточно Іван Ростиславич мусив утікати з Галича, \74\ Володимирко здобув місто і придушив ворожий собі рух: «багато людей порубав, а інших покарав лихою карою» 15.

Зовнішнє становище Галицького князівства в цей період залишалося таким, як за перших Ростиславичів. Галичина була стиснута з усіх сторін сусідніми князівствами: від півдня Угорщиною, від заходу Польщею, від півночі Волинським князівством, від сходу Київським князівством, від південного сходу була наражена на набіги степовиків. Перебуваючи в такому оточенні Володимирко повинен був вести дуже обережну політику, щоб не допустити виступу сусідніх князівств, а в разі війни — знайти міцних союзників.