Галицько-волинське князівство

В цілому політика Володимирка мала мирний характер. Він припинив походи проти Польщі, які були характерні для періоду перших Ростиславичів *, не виступав проти Угорщини і прагнув підтримувати дружні відносини з київськими князями; найнебезпечніших волинських князів намагався утримати від ворожих виступів за допомогою союзу з Києвом. Але, незважаючи на свої мирні наміри, Володимирко протягом останнього десятиріччя свого життя був змушений безперестанно відбиватися від ворожих походів з різних сторін.

Володимирко уклав союз дружби з київським князем Всеволодом Олеговичем і деякий час підтримував його політичні плани **. Але Всеволод вимагав, щоб Володимирко визнав його верховну владу («поклонився» йому). Коли Володимирко відмовився, Всеволод 1144 р. організував великий похід різних князів на Галичину. Воєнні дії почалися під Теребовлею, а закінчилися облогою Звенигорода. Володимирко таки був змушений «поклонитися» Всеволодові і сплатив велику контрибуцію 16. Але в подальшому він не дотримав миру і зайняв місто Прилук на шляху до Києва 17.

 

 

15 Там же, с. 226.

* Походи проти Польщі відбувалися лише в перші, роки князювання Володимирка, і невідомо, чи за його участю: 1126 р. князі спустошили села над Вислокою, 1135 р. один з Володаровичів хитрощами здобув Вісліцу і спалив її. — Длугош, т. 10, с. 533, 534, 554; МПГ, т. 2, с. 354 — 355, 514 — 515. 1142 р. Володимирко взяв участь у поході київських князів на Польщу, в захист Владислава II. — Іпат., с. 224; Лавр., с. 294.

** Похід на Польщу 1142 р. відбувся на доручення Всеволода.

18 Іпат., с. 226 — 227; Лавр., с. 295 — 296; Никонівський літопис (Никон., с. 167) містить ряд топографічних назв у Звенигороді, не відомих іншим літописам. Володимиркові повернуто міста Ушицю і Микулин.

17 Лавр., с. 296.

 

 

Тоді Всеволод 1146 р. знову вирушив \75\ у похід на Галичину, вдруге облягав Звенигород, але не зміг здобути сильно укріпленого міста *.

Після смерті Всеволода (1146) почалася довголітня боротьба за київський престол, в якій головну роль відігравали волинський князь Ізяслав Мстиславич та голова суздальської династії Юрій Мономахович. Обидва суперники бажали утримати у своїх руках, разом з Києвом, Волинь. Таке об’єднання великої території могло бути небезпечним для Володимирка, і він намагався не допустити здійснення цих планів. Беручи до уваги те, що Ізяслав був міцніше зв’язаний з Волинню і створював тут князівство для свого роду, Володимирко став на сторону Юрія. Він брав участь у боротьбі Юрія з Ізяславом і допоміг йому здобути Київ **. Дружба обох князів була скріплена шлюбом Володимиркового сина, Ярослава, з дочкою Юрія 18.

Під час цієї боротьби Володимирко зайняв Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, міста на Погорині, граничній території між Київщиною і Волинню, а також Бужськ 19.

Ізяслав Мстиславич, відплачуючи Володимиркові за його виступи, організував ряд походів на Галичину. 1150 р., на його заклик, угорський князь Гейза перейшов Карпати, зайняв Сянок і почав грабувати села під Перемишлем. Але Володимирко зумів спинити похід. Він увійшов у переговори з угорськими воєводами, «дав багато золота і переєднав їх» та добився миру 20.

 

 

* Коли війська Всеволода спалили міський «острог», звенигородці зібралися на віче і мали намір здати місто. Але вірний Володимиркові воєвода Іван Халдієвич захопив трьох ватажків виступу і покарав їх смертю: «и начаша ся звенигородци оттолЂ, бити без льсти». — Іпат., с. 228.

** Володимирко провів ряд походів в союзі з Юрієм. 1149 р. ходив на Волинь, але не взяв участі у війні, а виступив як посередник і добився миру. — Іпат., с. 270, 273 — 274; Лавр., с. 306, 309. 1150 р. вирядився на Київ з великим військом і допоміг Юрієві зайняти київський престол. — Іпат., с. 278 — 280. 1151 р. знову ходив на Київщину і під Ушеськом мав бій з Ізяславом. — Іпат., с. 284 — 289; Лавр., с. 312 — 313. Того ж року вдруге ходив на допомогу Юрієві і під Сапогинем (тепер с. Сапожин Корецького р-ну Ровенської обл.) поблизу Дорогобужа розгромив угорське військо, яке прийшло на допомогу Ізяславу. — Іпат., с. 299 — 302; Лавр., с. 316, 318.

18 Іпат., с. 275.

19 Там же, с. 281 — 282, 313.

20 Там же, с. 281 — 282.

 

 

1152 р. Ізяслав, зібравши полки різних князів, ударив на Ярослав, одночасно Гейза з великим військом пішов на Перемишль. Головний бій роз\76\горнувся поблизу бродів на Сяні. Угри перемогли галицьке військо, і Володимирко відступив до Перемишля. Зважаючи на перевагу ворожих військ, він розпочав переговори, підкупив угорських вельмож і добився перемир’я. При тому зобов’язався повернути Ізяславу захоплені волинські міста 21.

Але, визволившись від небезпеки, Володимирко не виконав умов миру і не допустив посадників Ізяслава до міст на Волині. Коли ж посол Ізяслава нагадав йому, що він присягнув на хрест, Володимирко відповів зневажливо «Чи це той малий хрестик?». У відповідь на це посол поклав перед князем підписані ним «хресні грамоти» — тобто розірвав дипломатичні відносини. Але несподівано Володимирко, розбитий паралічем, помер 1152 р.22

Володимирко був справжнім творцем Галицького князівства. Він об’єднав розрізнені уділи, своєю енергією і розумною політикою захистив Галичину від наступів ворогів і своєму синові Ярославу залишив у спадщину багату і добре організовану землю.

Ярослав (1153 — 1187), названий в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом, продовжував політику батька. Він спирався на бояр Володимирка і вони віддячували йому своєю відданістю. Під час битви з київськими військами 1153 р. «галицькі мужі» не пустили Ярослава у бій: «Ти молодий, відійди і за нами наглядай — твій батько кормив і любив нас, і ми хочемо за честь твого батька і за твою голову свої покласти» 23.

Ярослав мав значні кошти * та велике військо, яке залишив йому батько. Галицьке князівство стало одним з наймогутніших на Русі.

 

 

21 Іпат., с. 307 — 314; Лавр., с. 319 — 320.

22 Іпат, с. 318 — 320; Лавр., с. 322.

23 Іпат., с. 321. Найвидатнішу роль при Ярославі відігравали Костянтин Сірославич (там же, с. 335, 349, 375, 384) та «служебний князя» невідомого ближче походження, Святополк. — Там же, с. 335, 384 — 385.

* 1174 р. найманим полкам заплатив 3000 гривен срібла. — Іпат., с. 389. Полки Ярослава брали участь у різних походах, але він сам не вирушав на війну, а посилав воєвод. — Там же, с. 330 — 331, 346, 361, 365, 374, 375, 417, 426.

 

 

«Слово о полку Ігоревім» оспівує його могутність: «Галицький Осмомисле — Ярославе, високо ти сидиш на своєму золотокованому столі, підперши угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаю ворота, [...] рядячи суди по Дунаю! Гроза твоя по всіх землях тече! Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьківського золотого стола \77\ салтанів по далеких землях!» Таке становище здобув собі Ярослав після тридцяти років свого щасливого князювання.

Ярослав вступив на батьківський престол в момент, коли були розірвані відносини з Ізяславом Мстиславичем і Галичині загрожувала війна. Вражений несподіваною смертю батька, Ярослав спершу був готовий визнати претензії Ізяслава і підкоритися йому *. Але, очевидно, галицькі бояри не погодилися на мир і зірвали переговори. Ізяслав з полками своїх союзників увійшов у Галичину. Над Серетом відбувся завзятий бій, в якому спочатку перемогли галичани, але далі Ізяслав розгромив галицькі полки і взяв багато війська у полон. Не маючи сил для дальшої війни, Ізяслав наказав більшість полонених порубати. «Був великий плач по всій Галицькій землі» **.

Але наступного (1154) року Ізяслав Мстиславич помер, почалася боротьба між князями за Київ, і Галичина звільнилася від дальшої війни. Ярослав брав деяку участь у походах на половців 24.

З Польщею і Угорщиною Ярослав утримував мирні відносини, мав також зв’язки з Візантією ***.

У перших роках свого князювання Ярослав був змушений захищатися від свого двоюрідного брата Івана Ростиславича, званого Берладником. Після безуспішного наступу на Галич 1144 р. Іван подався на наддунайські землі та заснував князівство з столицею у Берладі ****.

 

 

* Через послів Ярослав склав таку заяву Ізяславу: «Нині, батьку, поклонюся перед тобою, прийми мене так, як сина свого Мстислава, як їздить Мстислав при твоєму стремені з одної сторони, та я буду їздити з усіма моїми полками по другій стороні при твоєму стремені». — Іпат, с. 320.

** Ярослав підтримував Юрія Мономаховича, який доводився йому тестем (Іпат, с. 330 — 331, 334 — 335), і переважно ставав на сторону князів, які не проявляли агресивних замірів щодо Галичини. — Там же, с. 346, 349, 365, 374 — 375, 391, 417, 426.

24 Там же, с. 346, 426.

*** В гостях у Ярослава перебував 1165 р. візантійський царевич Андронік Комнен. — Там же, с. 359.

**** Не з’ясовано, коли Іван Ростиславич оволодів наддунайськими землями. Існує грамота з іменем Івана 1134 р, в якій він називається «от стола галЂчского кнЂзь берладскы», але автентичність цього документа не вирішена (Дашкевич Н. Грамота князя Йвана Ростиславича Берладника 1134 р. — В кн.: Сборник статей... посвященный М. В. Владимирскому-Буданову. Киев, 1904, с. 369). З прозвищем «берладник» він зустрічається в літопису з 1146 р. — Іпат, с. 234. Новгородський літопис називав Івана берладським князем. — Новгород, с. 138.

 

 

Землі над нижнім Дунаєм належали номінально Візантії, але були з нею слабо зв’язані. Володимир Мономах \78\ намагався приєднати їх до Київської Русі, але без успіху *. З Галичини, в напрямі Дунаю, пересувалося населення, йдучи шляхами вздовж Дністера, Пруту і Серету **. 1159 р. на гирлі Дунаю згадуються галицькі рибалки 25. Правдоподібно, галицькі вихідці складали населення, яке Іван Ростиславич об’єднав на р. Берладі, лівій притоці Серету. Самого князя і населення названо «берладниками».

Іван Ростиславич не залишив боротьбу за Галичину і увійшов у зв’язки з різними князями, єднаючи собі союзників. Знаючи про ці заходи, Ярослав вимагав від князів, щоб йому передано Івана, але той зумів захиститися. 1159 р. він розпочав похід на Галичину, розраховуючи на прихильність населення. Військо його складалося з 6000 «берладників» та половецької орди. Берладник підійшов над Кучелмин, поблизу Верхнього Пруту, де місцеві жителі «були йому раді». Далі прийшов під Ушицю, в якій стояла міцна залога; але селяни перескакували через заборола (стіни), всього перебігло 300 чоловік. Іван не дозволив половцям спустошувати міста і вони його покинули, похід залишився б:ез результатів 26. Іван Ростиславич подався до Києва, готуючи новий виступ. «Галичани присилали до нього, заохочуючи сісти на столі, і тим словом приманювали його до себе: тільки покажеш прапори, ми відступимо від Ярослава» 27. Але Іванові вже не вдалося організувати похід, і 1162 р. він помер у Солуні, як була чутка, отруєний 28.

 

 

* 1116 р. «царевич» Лев Діоген, зять Мономаха, підняв повстання проти імператора Олексія і зайняв кілька міст (Доростол, Силістрію), але його тут вбито. Воєвода Іван Войтишич, направлений Мономахом, «посадив посадників по Дунаю», але ці заходи зустріли опір Візантії, і Мономах вдруге послав на Дунай сина Вячеслава з воєводами, які облягали Доростол, але нічого не добилися. — Іпат., с. 204.

** У списку «градів всіх руських» XIV ст. згадуються вздовж Серету міста Серет, Сочава, Романів, поблизу Пруту Ясси, а при гирлі Дністра Білгород. — Воскрес., с. 246.

25 Іпат., с. 341.

26 Там же.

27 Там же, с. 341 — 346.

28 Там же, с. 355.

29 Там же, с. 357.

 

 

Справа наддунайських міст мала деяку роль у взаєминах Русі з Візантією. 1162 р., після смерті Івана Ростиславича, у Константинополь їздив князь Мстислав Юрійович з братами і одержав чотири міста на Дунаї 29 — чи це мало зв’язок із спадщиною Івана, не знаємо. В той же \79\час Ярослав підтримував взаємини з Візантією 30, можливо, було й питання дунайських міст предметом переговорів.

«Слово о полку Ігоревім» у заклику до князів звеличує Ярослава, що він «зачинив Дунаєві ворота, рядить суди по Дунаю». Ці слова можна розуміти так, що Ярослав взяв у своє володіння подунайські землі, що йому належали укріплення, які зачиняли гирло Дунаю («ворота»), а поставлені ним посадники виконували там його владу («суди»). Коли це сталося і в якій формі, про це в інших джерелах не знаходимо даних. Найбільш правдоподібно зв’язати ці події з пожвавленням подунайського питання в 1160-х рр. Може в той період наддунайські міста підпали під вплив Галицького князівства. У той час, коли було написано «Слово о полку Ігоревім», тобто після 1185 р., влада Ярослава простяглася ще на гирло Дунаю.

У внутрішньому житті Галичини в 1170-х рр. виникла криза, спричинена особистим життям Ярослава. Він мав полюбовницю Настаську, з роду Чаргів (чи Чагрів), правдоподібно половців *; у них був син Олег. Дружина Ярослава, Ольга Юріївна, покинула його, з сином Володимиром і рядом бояр виїхала в Польщу, а пізніше на Волинь. Тоді група бояр напала на Чаргів, повбивала їх і спалила Настаську. Ярослава примушено погодитися з жінкою, але незгоди у княжій сім’ї тривали аж до смерті Ярослава (1187) 31.

Ярослав при смерті передав Галицьке князівство Олегові, синові Настаськи, а Володимирові призначив тільки Перемишль **. Але це рішення не було здійснене.

 

 

30 Там же, с. 359.

* Від 1169 р. згадуються половці Чагровичі. — Іпат., с. 367. З іменами Чагрів і Настаськи пов’язуються села Чагрів і Насташин з Івано-Франківської обл.

31 Іпат., с. 384 — 385, 388 — 389, 428, 441 — 442.

** «Бо Олег Настасьчин був йому любий, а Володимир не підкорювався його волі». — Іпат., с. 442.

 

 

Після смерті Ярослава «скоївся великий заколот в Галицькій землі», Олега було прогнано і галицьким князем став Володимир, який виявився нікчемним князем. Він нехтував боярською радою, «не любив думи з своїми мужами» та вів розгульне життя. Невдовзі бояри примусили його втекти з Галича. В Галичині виникли різні боярські партії, які закликали собі різних князів на галицький престол. На короткий час оволодів Галичем волинський князь Роман Мстиславич (1188). На заклик Володимира в Гали\80\чину вирушив угорський король Бела III, але не повернув Володимирові престола, а посадив в Галичі свого сина Андрія. Те, що іноземці оволоділи Галичем, викликало велике обурення громадськості. Київський митрополит закликав князів: «Це чужинці зайняли вашу батьківщину — треба вам потрудитися для неї» 32. На цей заклик деякі князі вирядилися здобувати собі Галичину *. Галицьке князівство спробував здобути також син Івана Берладника, Ростислав. Він прибув на «Україну галицьку», тобто на пограничну смугу між Дністром та Прутом, і зайняв два міста. З невеликою дружиною подався у Галич. Але прихильники, стероризовані уграми, не посміли з’єднатися з ним. Ростислав кинувся у безнадійний бій, поранений попав в угорський полон. Галичани намагалися визволити його з полону, але угри йому «приклали смертне зілля до ран» і князь помер 33.