Галицько-волинське князівство

 

 

17 Żródła dziejowe. — Warszawa, 1902, t. 18, cz. l, s. 169 — І71.

18 АГЗ, t. 11, № 3442; т. 12, № 2461, 3296, 3615; t. 14, № 1863; Жерела, т. l, c. 24, 180; t. 2, c. 202; та ін.

19 Іпат., с. 613.

20 Там же, с. 509.

* Бортники згадуються 1370 р. у селах Ємелині, Великополі і Заліссі, тепер Яворівського р-ну Львівської обл. — Розов, № 9.

21 Жерела, т. 1, с. 69, 73, 83; т. З, с. 58, 62.

22 Кіннам, с. 232 — 234; Хоніят, с.,168, 173, 433.

23 Іпат., с. 550.

24 Там же, с. 558.

25 Там же, с. 596, 605.

24 Там же, с. 587.

 

 

Шкіри диких звірів використовувалися для виробництва одягу і деяких видів бойового спорядження, таких, як \42\ боброві тули (сагайдаки) та вовчі і борсукові прилбиці (шоломи) 27. Князь Данило мав чоботи «зеленого хза, шиті золотом», а коні його дружини були прибрані у шкіряні «кояри» 28. Шкіри були одним з головних предметів експорту з Галичини і Волині.

Про ремесло в літописах знаходимо випадкові скупі відомості. При заснуванні Холма Данило почав закликати до нового міста людей з інших земель та чужоземців: «ішли день у день юнаки і майстри усякі, втікали від татар — сідлярі і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, міді і срібла» 29.

Літопис дає деякі дані про ливарництво. В церкві Богородиці в Холмі поміст був вилитий із міді й чистого олова (свинцю), що «блищав як дзеркало». Дзвони частково привезено з Києва, частково вилито в Холмі 30. Володимир Василькович для церкви в Любомлі наказав вилити мідяні двері 31. Видатною пам’яткою тогочасного ливарництва залишився дзвін церкви св. Юра у Львові, вилитий 1341 р.32

Деякі відомості про розвиток ювелірного виробництва знаходимо при описі приїзду Данила в Угорщину: його сідло було «з паленого золота», стріли і шабля «прикрашені золотом та іншими хитрощами» 33. В церквах Волині, як свідчать літописи, знаходилася велика кількість художніх ювелірних виробів; посуд з срібла, книги у срібних оправах, ікони, прикрашені золотом і дорогим камінням, та ін.34

Про інші галузі виробництва в літописах не зустрічаємо конкретних даних. Ширші матеріали про давнє ремесло дають археологічні дослідження 35.

 

 

27 Іпат., с. 528.

28 Там же, с. 540 — 541.

29 Там же, с. 558.

30 Там же, с. 559.

31 Там же, с. 610. Він же наказав перелити дорогоцінні намиста у монетні гривни (там же, с. 601).

32 Болеслав-Юрий II, с. 79.

33 Іпат., с. 541.

34 Там же, с. 558, 560, 606 — 609.

35 Ратич, с. 27 — 29, 54 — 55 та ін.

 

 

У значній кількості збереглися предмети з заліза. Залишки залізних шлаків і кусків криці свідчать про місцеве виробництво, сировиною якому служили болотяні руди. Найпоширеніші вироби — землеробське знаряддя: серпи, коси, наральники, лопати. Досить різноманітні предмети побуту і знаряддя виробництва: ножі, сокири, цвяхи, підкови, кресала, \43\ пряжки, замки, ключі, гачки, скоби, обручі до відер. Зустрічається також зброя: кольчуги, мечі, наконечники стріл, стремена, остроги, кінська збруя та ін. Дуже поширені ювелірні вироби: персні, браслети, пряжки, хрестики тощо. Зустрічаються також свинцеві печатки. Про розвиток місцевого ливарництва свідчать кам’яні форми для відливу металевих прикрас.

Значно поширені були вироби з кості і рогу: проколки, голки, гребені, ручки ножів. Зі скляних виробів збереглися уламки посудин, браслети різних кольорів, намистини. На підставі археологічних досліджень добре відоме давнє гончарство. У великій кількості дійшов до нас глиняний посуд грубого виробу й тонкостінний, з поверхнею гладкою або прикрашеною лінійним орнаментом. Це горщики, миски, покришки, інколи великі корчаги. Посуд вироблений майже виключно на гончарському крузі. Деякі вироби позначені таврами майстрів. Гончарі виготовляли також плитки для долівок, орнаментовані або полив’яні.

З промислів цього періоду маємо відомості про експлуатацію підкарпатських соляних джерел. В Києво-Печерському патерику у зв’язку з описом міжусобиць 1098 р. є згадка про те, що до Києва не прийшла «галицька сіль» 36. Це перша літописна звістка про добування солі на Підкарпатті. Із 1241 р. є зчістка, що Данило доручив боярам «коломийську сіль відлучити на мене» 37. В самій Коломиї солі не добували, отже, цю звістку треба розуміти так, що Коломия була центром, куди привозили сіль з соляних джерел в сусідніх селах *.

З цього видно, що вже в той час соляні джерела були відомі в різних місцях Підкарпагтя — в Коломиї, через Долину, правдоподібно, до Старої Солі, і з цих місць чумаки возили сіль аж до Києва. Про характер виробництва не маємо ближчих даних. Але можна здогадуватися, що соляну «сировицю» виварювали у казанах, добуваючи сіль. До XVI ст. для солеварного казана збереглася у солеварнях стара назва «черинь» 38.

Першу датовану звістку про млин зустрічаємо у грамоті Юрія II для Сянока 1339 р.; млин був у с. Теребчі 39.

 

 

38 Патерик, с. 151 — 152.

37 Іпат., с. 525.

* В XVI ст. сіль добували в Косові, Делятині та в інших селах «довкола міста Коломиї». — Жерела, т. 1, с. 29, 47 — 48, 52.

38 Жерела, т. 2, с. 8, 12; Пор.: Ісаєвич Я. Солеварна промисловість Підкарпаття в епоху феодалізму. — Нариси з історії техніки, 1961, № 7, с. 99 — 112.

39 Болеслав-Юрий II, с. 78. \44\

 

 

У Львові млин був уже в XIII ст.40; 1630 р. згадується млин, яким «з давніх часів» володів костьол Марії Сніжної. Але, правдоподібно, млини існували лише у великих містах, сільське населення задовольнялося жорнами, які у значній кількості трапляються під час археологічних розкопок.

В період натурального господарства продукція споживалася самим населенням. Тільки невеликі лишки йшли на місцевий торг або на експорт. Про організацію місцевого торгу джерела не дають точних відомостей. Очевидно, центрами торгівлі були міста. Наприклад, у Львові, як показує пізніша традиція, торг знаходився на Підгородді, на площі поблизу костьолу св. Івана.

Галицько-Волинські землі експортували продукти сіль» ського господарства, хутра, віск, інколи збіжжя. У митному тарифі другої половини XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, які раховано тисячами, хутра та віск кругами 41. Як було згадано, Данило вислав до Ятвязької землі транспорт жита 42. Але це лише випадкові звістки. На експорт у західні країни йшли також деяка промислова продукція, художні вироби.

На Волинь і Підкарпаття надходив імпорт із різних сторін. Київ на центральні руські землі постачав, як видно із археологічних знахідок, промислові вироби, в першу чергу художньо-ювелірні. Знаходять їх і в Галичині та на Волині. Як було згадано, Данило привіз до Холма дзвони з Києва. На західних землях усюди поширені пряслиця з овруцького шиферу 43.

З Литви надходили продукти лісового господарства: ятвяги заявляли Данилові, що за надіслане їм жито готові дати, «чого схочеш: віск, білки, бобри, чорні куни, срібло — ми радо дамо» 44. З чорноморських країн та із Візантії привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю; південні фрукти, вино, рибу. Літопис оповідає, що із Олешшя на Нижньому Дніпрі прийшли Дністром човни з рибою і вином 45.

 

 

40 АГЗ, т. 2, № 1. ,

41 Hansisches Urkundenbuch, herausgegeben vom Verein für Hansische Geschichte, bearbeitet von K. Nöhlbaum. — Halle (далі — Hansisches Urkundenbuch), 1882 — 1886, Bd 3, N 559.

42 Іпат., c. 580.

43 Ратич, c. 30, 35.

44 Іпат., c. 491.

45 Там же, с. 490.

 

 

Митний тариф другої половини XIV ст. згадує шовк і східне коріння (перець, імбир). Із Західної \45\ Європи привозили сукно (найбільше з Фландрії), полотно, оселедці *.

Оскільки можна робити висновки із пізніших тарифів, закордонна торгівля регулювалася певними правовими нормами, були встановлені шляхи, якими просувалися купці, у визначених місцях стягалося мито. Так, наприклад, дорога з Балтійського моря, з Торуня, проходила на Холм, Городло і Володимир; інша дорога прямувала на Берестя і Ковель. З центральної Польщі йшов шлях на Крешів, Любачів, Городок до Львова. Купці сплачували мито від цілих караванів, або від окремих коней, від ваги, або від кількості товарів. Умови зовнішньої торгівлі князі встановлювали дипломатичними переговорами. Так, Андрій Юрійович 1320 р. повідомив краківських купців, що мито у Володимирі знижене з трьох грошей на один гріш від коня. Тоді ж він звільнив торунських купців від усіх мит 46. Дмитро Дядько, «староста Руської землі», 1342 р. запевнив торунських купців, що вони можуть безпечно приїздити до Львова 47.

Ріст торгівлі впливав на розвиток шляхів, які служили транспортові товарів на великі відстані. В цей період існувало вже багато шляхів, якими купці постійно користувалися. Про розвиток шляхів свідчить існування мостів, які згадуються під Луцьком, Перемишлем, Шумськом та Галичем 48. Найбільш вживаними були шляхи, які сполучали Галицько-Волинське князівство з Києвом. Головний шлях проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корецьк, Возвягль, Мичеськ, Воздвижень, Білгород до Києва **. Було ще другорядне відгалуження шляху, яке переходило Случ, через Білобережжя і Чортів ліс до Ушеська на р. Уші 49. Це була так звана «лісова сторона» 50.

 

 

* Сукно згадується в листі Андрія Юрійовича торунським купцям 1320 р. — Болеслав-Юрий II, с. 151; інші товари — у згаданому тарифі.

« Там же, с. 150 — 151.

47 Там же, с. 157.

48 Іпат., с. 486, 506, 513, 557.

** Окремі частини шляху: Володимир — Луцьк (Іпат., с. 270, 272); Луцьк — Пересопниця, Дорогобуж — Корчеськ (там же, с. 275 — 276, 285, 308 — 309); тут між Дорогобужем і Корческом стояв Сапогинь (там же, с. 305); дальшу частину шляху Корчеськ — Возвягль — Мичськ можна прийняти "тільки гіпотетичне; Мичськ — Воздвижень — Білгород (там же, с. 286 — 287).

48 Там же, с. 276, 285, 511.

50 Там же, с. 515. \46\

 

 

Інший шлях до Києва проходив південною околицею Волині — з Володимира на Перемиль, Крем’янець, Шумськ, Ізяславль, Полонне, Колодяжне, Котельницю до Білгорода. Цим шляхом увійшов у Волинь Батий 1241 p.51 ’ З цим шляхом сполучувалися відгалуження на Звенигород і, мабуть, на Рожне Поле, Пліснеськ та Крем’янець 52.

З Галича до Києва йшов шлях на Болшів, Теребовлю, Межибоже, Божський, Болохово, Мунарів, Володарів, Василів *.

З Галича на Пониззя відомі дві дороги: одна по північному березі Дністра до Василева, де була переправа через Дністер, нею йшов король Бела 53; друга — по південному березі ріки, на Товмач, Василів і Онут — нею користувався Данило 54.

Ряд шляхів прямував до західного кордону Галицько-Волинського князівства. З Володимира відома дорога на Городло і Холм до Любліна, а далі через Варшаву, Плоцьк і інші мазовецькі міста до Торуня 55. Другий шлях в Польщу проходив з Червена на Сутійськ і Тернаву до Білої, Завихоста і Сандомира 56. Із Львова в XIV ст. йшла дорога на Городок, Любачів, Крешів до Сандомира, а звідти на Раву, Ленчицю, Бжесць до Торуня 57. Із Звенигорода йшов шлях на Городок, Перемишль, Сянок через перевал Ворота на Закарпаття і в Угорщину 58. Через Карпати вели ще інші дороги: на Бардуїв (Бардіїв), Синевідсько, Борсуків Діл 59.

Джерела вказують на ряд шляхів, якими сполучалися окремі міста: Володимир — Любомль — Берестя 60, Володимир — Белз 61, Тихомль — Теребовля 62, Звенигород — Галич63, Холм — Червен 64 та ін.

 

 

51 Там же, с. 354, 514, 523, 588.

52 Лавр., с. 270, 311.

* Частини цього шляху: Галич — Болшів — Теребовль (Іпат., с. 319, 321); відрізок Теребовль — Межибоже приймаємо здогадно; Божський (там же, с. 305); Болохово — Мунарів — Володарів (там же, с. 278).

53 Там же, с. 509 — 510.

54 Там же, с. 491.

55 Іпат., с. 529, 557, 563, 571, 595.

56 Там же, с. 178, 529, 571, 598.

57 Hansisches Urkundenbuch. — Halle, 1882 — 1886, Bd 3, N 559.

58 Іпат., с. 485 — 486, 490, 500.

59 Там же, с. 518, 523.

60 Там же, c. 585, 598.

61 Там же, с. 491.

62 Там же, с. 321, 500.

63 Там же, с. 228, 485 — 486, 517.

64 Там же, с. 516. \47\

 

 

Від імпортованих та експортованих товарів купці сплачували мито. 1287 р. митниця згадується в Городлі 65. Мито збирали княжі «службовці, слуги або митники».

 

 

65 Іпат., с. 595.

 

СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ І СОЦІАЛЬНА БОРОТЬБА

 

 

Населення князівства поділялося на дві основні групи: експлуатовані маси, до складу яких входила більшість селян, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство, та феодальну верхівку, до якої належали князі, великі бояри, міська знать, вище духовенство. Існували також проміжні соціальні прошарки.

Класовий поділ відображають терміни, вживані у літописі: «бояри і проста чадь», «бояри і прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимирські», «простий чоловік» та ін.1

Джерела, на жаль, дають дуже мало про «простих людей», які складали основну частину населення. Селяни, як і в інших землях Русі, звалися смердами. Переважна частина з них була особисто вільними людьми, що мали свої господарства, інші залежали від бояр. Це видно з того, що селяни масово брали участь у воєнних походах разом з боярами та міщанами 2. З селян у війську формувалася піхота *. Є згадка, що під час однієї з битв з уграми саме селяни розбили ворога 3.

Про селянське господарство літописи не дають майже ніяких відомостей. У документах XVI ст. згадуються «дворища», селянські садиби з окремими назвами, наприклад: Заневе, Матейчича і Микити в Чайковичах, Пугачине в Ковбаєвичах, Колоцелове, Радивоничі, Чирковичі, Киселеве в Погірцях та ін. 4

Існувало також незаможне селянство. Літопис згадує селян, які не мали коней 5. Частина селян виконувала відробітку ренту.

 

 

1 Там же, с. 564, 579, 583, 590, 591, 604.

2 Там же, с. 494.

* Ростислав Михайлович «собравше смерды многы, пЂшцЂ» (там же, с. 529).

3 Там же, с. 493.

4 Розов, № 2; КДМ, т. 3, № 715.

5 Іпат., с. 525.

 

 

Володимир Василькович в заповіті 1288 р. \48\записав своїй жінці с. Городло, застерігаючи: «а люди; як на мене робили, так повинні виконувати і на княгиню після моєї смерті» *. Зокрема, він згадує обов’язок селян працювати на будові укріплень та сплачувати данини — побір і татарщину.

Залежні люди згадуються під різними назвами. Часто виступають «слуги» як люди, залежні від князів. Так, Василько Романович виходив у похід з боярами і слугами: слуги були у війську і близькому оточенні Мстислава і Льва Даниловичів та Юрія Львовича 6. Окремо вказується на «дворних слуг» при князях 7. Слуги були також на дворі перемишльського єпископа 8. У війську пильнували коней, виконували різні доручення «отроки» 9. Угорського воєводу Філю взяв у полон «паробок» Добриня 10, мабуть, наймит, на службі у боярина.

Серед «горожан», або «містичів» 11, помітним було розшарування на заможну верхівку, середнє міщанство та «простих людей». У згаданому заповіті Володимир Василькович записав своїй дружині місто Кобринь «з людьми і данню, як при мені давали, так і після мене нехай дають моїй княгині» 12. Обов’язки мешканців міста точно визначені у грамоті Мстислава Даниловича Берестю: «...від ста (мабуть, від кожної сотні) по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів; 5 цебрів вівса; 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун» 13.

Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками і тримали у залежності експлуатовану більшість населення.