Галицько-волинське князівство

10 Галицько-Волинський літопис / Перекл. і післямова Л. Махновця. — Жовтень, 1982, № 7, с. 14 — 87.

11 Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII — XIII вв. — Киев, 1980, с. 122 — 126.

* Оскільки до 999 р. Південна Польща, включаючи Краків, входила до складу Чехії, Перемишль і Червен не могли у 70-х рр. X ст. належати Польщі. Ймовірно, що місцева племінна верхівка, яка в період правління Святослава Ігоровича була залежною від Київської Русі, після смерті Святослава стала шукати опори у чеських феодалів. Похід 981 р. остаточно закріпив приєднання до Київської Русі Надсяння і міжріччя Вепру — Західного Бугу (Див.: Исследования по истории славянских и балканских народов, с. 118 — 121). \8\

 

ПЕРЕДМОВА

 

 

Історія Галицько-Волинського князівства — складова частина історії Русі періоду феодальної роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни. Феодальний спосіб виробництва при натуральному господарстві, слабості економічних зв’язків та відсутності національного ринку призвів до розподілу території Русі на окремі землі і князівства. Серед них були Галицьке і Волинське, які в кінці XII ст. об’єдналися у складі Галицько-Волинського князівства. В південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій.

Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально-економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торговельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів. Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об’єднання галицько-волинських земель в одне князівство. Таке «об’єднання більш значних областей у феодальні королівства» 1 протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищем. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів.

 

 

1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 4, с. 15.

 

 

Головним джерелом для вивчення історії Галичини і Волині періоду феодальної роздробленості є літописи (місцеві та іноземні) та описи подорожей. Важливе значення мають нечисленні документи — грамоти. Початковий період історії Волинського князівства та історію Галичини в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ». Про події 1117 — 1199 рр. довідуємося з Київського літопису, створеного в часи зростання князівства в період Володимира Воло\9\даровича і Ярослава Осмомисла та початку іноземної інтервенції на Підкарпатті в кінці XII ст.

Період з 1205 до 1292 р. охоплює Галицько-Волинський літопис. В першій частині його йдеться про боротьбу Данила Романовича з угорськими і польськими загарбниками за возз’єднання Галицько-Волинського князівства, а в другій — про розвиток Волині за князювання Володимира Васильковича. Літопис дає багатий матеріал про суспільні відносини і соціальну боротьбу в Галицькій землі та розвиток культури. Деякі події, що не згадуються південними джерелами, відображено в Новгородському, Воскресенському та інших літописах.

Окремі дані з історії воєнних і політичних подій цього періоду містять польські хроніки Галла (XII ст.), Вінцентія Кадлубека (XIII ст.), Яна Длугоша (XV ст.) та ін. З чеських хронік заслуговує на увагу Козьма Празький (XII ст.), з німецьких — Тітмар з Мерзебурга (XI ст.), з угорських — Янош Туроці (XV ст.), «Chronica Picta» та ін. Про останні роки Галицько-Волинського князівства дають відомості польські літописи (Янко з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис), чеські (Франтішек з Праги та ін.), угорські (Дубницька хроніка та ін.).

Грамоти, тобто письмові документи адміністративного та дипломатичного значення, були поширені на Русі починаючи з X ст. В Галицько-Волинському князівстві княжі грамоти до середини XIII ст. незбереглися, але згадка літопису про «печатника» Кирила (1241) свідчить про діяльність княжої канцелярії. Дійшла до нашого часу велика кількість грамот Льва Даниловича у списках XV — XVIII ст., але критичний аналіз виявив, що майже всі вони підроблені. В Галицько-Волинський літопис було вписано дві грамоти: Володимира Васильковича (1287) та Мстислава Даниловича (1289). В оригіналах збереглися грамоти останніх галицько-волинських князів — Андріяі Льва Юрійовичів 1316 — 1325 рр., та Юрія II 1325 — 1339 рр. З боярських грамот відома нам тільки одна — Дмитра Дядька, «управителя» і старости Руської землі 1341 — 1342 рр., з документів міст — лист громади міста Володимира 1324 р. Грамоти останніх галицько-волинських князів зібрані у публікації «Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси» (Спб., 1907). Інші документи розпорошені по різних виданнях. Збереглася значна кількість іноземних грамот, де висвітлюються зв’язки галицько-волинських князів з Польщею, Угорщиною, Римом та ін.

Перші узагальнюючі дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, вийшли у світ наприкінці XVIII ст. Приєднання Галичини д» Австрійської держави (1772) спонукало австрійських істориків Л. А. Гебгарда, Р. А. Гоппе та Й. X. Енгеля 2 написати огляди історії \10\ Галицько-Волинського князівства, основані на дуже неповному матеріалі.

 

 

2 Gebhard L. A. Geschichte des Konigreiches Galizien, Lodomerien und Rotreussen. — Pest, 1778; Hoppe L A. Geschichte des Konigreiches Galizien und Lodomerien. — Wien, 1792; Engel J. Ch. Geschichte von Halitsch und Vlodimir. — Wien, 1792.

 

 

У перших десятиріччях XIX ст. інтерес до середньовічної історії пробудився серед уродженців Галичини, які почали розроблювати окремі питання історії Галицького князівства. Польський історик-краєзнавець Ф. Сярчинський опублікував нариси історії князівств Перемишльського і Белзького 3. М. Гарасевич зібрав матеріали до давньої історії церкви 4.

Першим істориком, який поставив собі завдання написати наукову історію Галицько-Волинського князівства, був Д. Зубрицький, архіваріус Львова і співробітник Ставропігійського інституту. Маючи доступ до архівних матеріалів, він спершу запланував складення дипломатарія галицьких грамот, а згодом почав критично опрацьовувати джерела ранньофеодального періоду. Він перший викрив фальсифікати грамот князя Льва, поставив під сумнів грамоту короля Казимира місту Львову і дав критичний аналіз деяких інших джерел. 1837 р. він опублікував «Нариси історії руського народу в Галичині (988 — 1340 рр.)», в 1841 р. випустив у світ «Хроніку міста Львова» 5, де розглянув початок історії міста, 1845 р. за допомогою О. Бодянського в «Чтениях Общества истории и древностей» надрукував поширений варіант своєї роботи «Критико-историческая повесть временных лет Червоной или Галицкой Руси», зрештою опублікував у Львові «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852 — 1855). Д. Зубрицький був особисто знайомий з відомим російським істориком того часу М. П. Погодіним, листувався з ним та використовував у своїх роботах досягнення російської історіографії.

Учений-джерелознавець А. Петрушевич опублікував багато статей і матеріалів до історії Галицького князівства — про архітектурні пам’ятки Галича, галицьке єпископство, грамоту Івана Берладника, грамоти Льва, а також видав окремим виданням Галицько-Волинський літопис. Але загальний огляд історії краю дав лише у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» 6

 

 

3 Siarczyński F. Dzieje księstwa niegdyś Przemyślskiego. — Czasopism naukowy Biblioteki im. Ossolińskich, 1828, N 2/3; Dzieje niegdyś księstwa Belzkiego i miasta Belza. — Ibid., 1829, N 2.

4 Harasiewicz M. Berichtigung der Umrisse zu einer Geschichte der Ruthenen. — Wien, 1835; Harasiewicz M. Annales ecclesiae Ruthenae. — Leopoli, 1862.

5 Zubrzycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temże królewstwie. — Lwów, 1837; Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — Lwów, 1844. .

6 Галицкий исторический сборник, 1854, вып. 2.

 

 

Широкі дослідження періоду Галицько-Волинського князівства провів професор Львівського університету І. Шараневич. Він глибоко проаналізував Галицько-Волинський літопис, залучив до досліджень ряд невикористаних західноєвропейських джерел, провів ґрунтовні ар\11\хеологічні розкопки в Галичі, причому відкрив багато невідомих архітектурних пам’яток, використав топоніміку як допоміжне джерело для з’ясування історичних назв. На підставі цих різноманітних матеріалів він написав «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453» (Львів, 1863), яка на свій час була найкращим оглядом подій цього періоду.

Після Зубрицького і Шараневича, які сумлінно проаналізували відомі на той час джерела, праці, видані протягом двох наступних десятиріч, не внесли ніяких важливіших доповнень, а лише популяризували їхні досягнення. Це насамперед роботи С. Смирнова «Судьбы Червоной или Галицкой Руси до воссоединения ея c Польшей 1387 г.» (М., 1860), А. Бєльовського 7, А. Левицького 8.

Окремо від досліджень давнього минулого Галичини розвивалася історіографія Волині та Холмщини. У книжці С. Руссова «Волынские записки» (Спб., 1809) вперше поставлено питання про історію ранньосередньовічної Волині. Основні відомості про Волинську землю в давні часи опублікував М. Максимович у статті «Волынь» (Киевлянин, 1842). Про середньовічний період історії Волині і Холмщини розповідається в працях краєзнавців В. Комашка, Л. Перлштейна і М. Вербицького (Материалы для истории и этнографии края. — Волынския губернския ведомости, 1854), Ю. Т. Стецького (Волинь під статистичним, історичним і археологічним оглядом) 9, П. Карашевича (Очерк православной церкви на Волыни. — Спб., 1867), А. Крушинського (Исторический очерк Вольши. — Житомир, 1867). Всі названі праці мали оглядово-популярний характер.

В 1880 — 1890 рр. вийшло у світ кілька монографій, де на основі критично розробленого історичного матеріалу подано загальний нарис минулого Волині і Забужжя в X — XIV ст. Зокрема, історії Холмщини була присвячена робота А. В. Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси» (Варшава, 1885). Автор для пояснення окремих історичних подій використав значний топографічний матеріал. Тоді ж вийшла у світ книга Л. Крижановського «Забужная Русь» (Спб., 1885).

Давню історію Волині розкрито в монографіях О. Андріяшева «Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст.» (Киев, 1887) та П. Іванова «Исторические судьбы Волынской земли c древнейших времен до конца XIV в.» (Одесса, 1895). В працях розглянуто географічне положення, внутрішнє становище Волині, викладено основні історичні події періоду.

 

 

7 Bielowski A. Królewstwo Galicji (o starem księstwie Halickiem). — Biblioteka Ossolińskich, 1860, t. 1; Bielowski A. Halickowlodzimierskie księstwo. — Ibid., t. 4.

8 Lewicki A. Ruthenische Teilfürstentümer. — In: Österreichische Monarchie im Wort und Bild Galizien. Wien, 1894.

9 Stecki J. T. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. — Lwów, 1864. \12\

 

 

І. Линниченко підготував ряд статей, присвячених спеціальним питанням, а також монографію «ЧертьІ из истории сословий Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV — XV ст.» (М., 1894), в якій вперше проаналізовано соціальні відносини у Галицько-Волинському князівстві.

Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготованих П. М. Батюшковим збірниках «Холмская Русь» (Спб., 1887) та «Волынь» (Спб., 1888). Матеріали про Галичину й Волинь розглядалися певною мірою і в узагальнюючих працях з історії України. Спільним недоліком праць дворянських та буржуазних авторів з даного питання є тенденція зобразити процес розвитку українських земель відокремлено від розвитку всієї Русі; недостатній аналіз соціального розшарування населення Галичини і Волині; ігнорування соціально-економічних відносин як вирішального фактора в історичному процесі.

З возз’єднанням західних земель з Українською РСР в 1939 р. історію Галицько-Волинського князівства почали досліджувати радянські історики. Академік Б. Д. Греков підготував статтю «Древнейшие судьбы славянства в Прикарпатских областях» (Вестник АН СССР, 1940, № 11/12), а у своїй монографії «Крестьяне на Руси c древнейших времен до XVII в.» (М., 1952) приділив особливу увагу селянству західних земель. Професор В. І. Пічета виступив із статтею «Основные моменты в исторических судьбах народов Западной Украины и Западной Белоруссии» (Историк-марксист, 1939, № 5/6).

Спеціальну монографію цій тематиці присвятив В. Т. Пашуто (Очерки по истории Галицко-ВольІнской Руси. — М., 1950). У першій її частиш автор аналізує Галицько-Волинський літопис; у другій — описує історію Галицько-Волинських земель XIII ст., враховуючи соціально-економічні відносини, етапи феодальної боротьби і наслідки ординського поневолення. Особливо цінні зауваження автора про боротьбу князів за об’єднання краю та про місце Галицько-Волинського князівства в міжнародних відносинах.

Літературу з окремих питань подано в тексті розділів.\13\

 

ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ

 

 

Землі, які в кінці XII ст. утворили Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На південному заході ця територія мала природну межу — гори Карпати. Високий, вкритий пущами, малодоступний та рідко заселений карпатський вал становив перешкоду для комунікації та відділяв північне Підкарпаття від південного Закарпаття — стародавньої східнослов’янської землі, загарбаної Угорським королівством. Галицько-волинські князі, з однієї сторони, а угорські королі — з другої, вважали «Гору» (так тоді називали Карпати) за постійний кордон між своїми державами.

В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме «королівство Галичини». Правдоподібно також, що Володимир Святославич на деякий час поширив свою владу за Карпати, а в кінці XIII ст. та в 1320-х рр. галицькі князі володіли деякими територіями на Закарпатті, але про характер їх влади не маємо точних даних.

Західний кордон між Галицько-Волинським князівством і Польщею в початковий період не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які відокремлювали території Польщі і Русі. Не знаємо нічого певного і про те, як далеко на захід сягали завоювання Володимира Святославича й де саме проходив державний кордон Київської Русі. В XIII — XIV ст. кордон між Галицько-Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він проходив у Карпатах на р. Яселці, далі в північно-східному напрямку через річки Віслок і Сян простягався на 15 — .30 км на захід від Вепру і, перетнувши його, спрямову\14\вався на північний захід. На території Галицько-Волинського князівства розташовувалися поселення Коросно, Ряшів, Щебрешин, Щекарів (пізніше Красностав), Верещин, Воїнь (Вогинь). Іноді польські князі захоплювали окраїнні волості над Сяном, доходячи до Буга, й Лев Данилович оволодівав на деякий час Любліном, але польсько-галицький кордон був вже настільки усталений, що і пізніше, коли галицько-волинські землі загарбала Польща, саме він залишався дійсним аж до XVIII ст., відокремлюючи Руське воєводство від воєводств Краківського і Люблінського 1.