Галицько-волинське князівство

 

 

17 Лавр., с. 405 — 406.

18 МПГ, т. 2, с. 440, 553, 800, 836, 876, 923; Длугош, т. 11, с. 172 — 176. За Суздальським літописом Романа поховано в Галичі; але більш правдоподібна звістка Длугоша, що місцем поховання був Володимир — тут ховали всіх волинських князів.

 

БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЦЬКУ ЗЕМЛЮ

 

 

Після смерті Романа на західних землях почалася внутрішня боротьба, яка тривала більш як сорок років. Протистояли основні тенденції: прагнення до збереження і зміцнення Галицько-Волинського князівства та до поділу і роздроблення території.

Прихильниками об’єднання земель під міцною владою одного князя виступали середньозаможне боярство, населення міст та селяни. Всі вони побоювалися утисків з боку бояр, які зосередили значні землеволодіння. Галицько-Волинський літопис передає вислови цих груп населення. Так отроки, тобто служебні бояри, заявили Данилові Романовичу: «вірні ми богу і тобі, нашому господареві»; сотський Микула заохочував князя до боротьби з великими боярами: жителі Галича вітали Данила вигуками: «Це наш володар, богом даний» 1.

Ці прагнення підтримували також володимирські бояри під керівництвом Вячеслава Товстого, які брали участь в реалізації державних планів Романа і розуміли значення Галицько-Волинського князівства. Вони залишилися вірні синам Романа, Данилові і Василькові, і разом з ними пішли у довгий похід по чужих землях, добиваючи для них волості 2. Справами Романовичів керувала Романова вдова, надзвичайно енергійна жінка, яка вперто захищала права своїх синів *.

 

 

1 Іпат., с. 509, 517.

2 Там же, с. 481, 483, 485 — 488, 490, 491.

* Ім’я і походження Романової невідоме; вона була споріднена з Андрієм угорським та з Лешком (була їх ятров’ю). — Іпат., с. 480, 481, 487. \88\

 

 

Проти об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Після смерті Романа до Галичини повернувся прогнаний ним Володислав Кормильчич і очолив галицьке боярство *. Основним бажанням великих бояр було взяти владу в країні в свої руки. Вони вважали небезпечними для себе сильних князів, намагалися відірвати Галичину від Волині і посадити у Галичі другорядних князів, які підкорювалися б їм у всьому.

Сепаратистські устремління боярства підтримували також деякі князі з родини Романа, які вважали невигідним для себе централізоване Галицько-Волинське князівство і намагалися здобути незалежність своїх дрібних уділів, — в першу чергу белзький князь Олександр Всеволодович 3.

Послаблення Галицько-Волинського князівства бажали також Угорщина і Польща. Угорський король Андрій прикинувся другом малолітніх Романовичів і на з’їзді з княгинею Романовою у Сяноці 1205 p.4 обіцяв взяти їх під свій протекторат, насправді ж підготовляв агресивні плани, прагнучи включити Галицьке князівство до Угорської держави, тому й прийняв титул короля Галичини і Володимири 5.

Польський князь Лешко Білий, беручи під свій захист Романовичів, почав втручатися у справи Волині, підкорив дрібних волинських князів та приєднав до Польщі пограничні землі між Вепром і Бугом 6.

За таких складних обставин розгорнулась боротьба за землі Галицько-Волинського князівства. Малолітні Романовичі були позбавлені своєї батьківщини. Місто Володимир зайняв Олександр белзький 7, а за князювання в Галичі вели боротьбу різні претенденти **.

 

 

* Спільну політику з Володиславом вели галицькі бояри Судислав, Филип з Вишні, брати Ярополк і Яволод, Ілля Щепанович, Юрій Витанович та ін. — Іпат., с. 483 — 489, 491, 500, 501, 508, 516. Вони мали своїх однодумців у Володимирі (Мстибог, Мончук, Микифор) та в Пересортиці (Гліб Зеремієвич). — Там же, с. 481, 501, 502.

3 Там же, с. 482 — 483, 487 та ін.

4 Там же, с. 480.

5 Феєр, т. 3. ч. 1, с. 31, 32.

6 Іпат., с. 483, 489.

7 Там же, с. 481.

** Восени 1205 р. на Галичину вирядився Рюрик Ростиславич, скинувши з себе чернецтво, накладене на нього Романом, але поблизу Микулина, над Серетом, вірні Романові бояри розгромили його. 1206 р. організували похід чернігівські Олеговичі, але їм перешкодив Андрій угорський. — Іпат., с. 480 — 482, Лавр., с. 405 — 406. \89\

 

 

Першими захопили Галичину 1206 р. три сини Ігоря Святославича, героя походу на половців, Володимир, Роман і Святослав *. Вони розподілили край на чотири князівства, але чвари послабили їхнє становище. Хоч Ігоревичі завдячували своє князювання галицьким боярам, вони не хотіли підкорюватися їм і пішли на конфлікт з боярською верхівкою. 1211 р. князі виступали проти бояр; найголовніших верховодів було вбито. Тоді бояри закликали угорську допомогу, перемогли Ігоровичів і взятих у полон князів Романа і Святослава повісили 8.

Послаблені боротьбою бояри визнали князем малого Данила і навіть провели його «вокняження» в Галичі, але насправді задумали тримати управління у своїх руках. 1213 р. наймогутніший з бояр Володислав Кормильчич «в’їхав у Галич, вокняжився і сів на престолі» 9. Це був єдиний відомий факт, коли боярин проголосив себе князем — і він викликав обурення князів: «Не пристоїть бояринові князювати в Галичі» 10.

У Спиші 1214 р. Угорщина та Польща домовилися про політику щодо Галичини. Андрій і Лешко, які до того часу проголошували себе протекторами Романовичів, тепер вирішили загарбати Галицьке князівство. Складено угоду про шлюб Андрієвого сина Коломана з донькою Лешка, Соломеєю, і малолітнього Коломана посаджено в Галичі як короля Галичини (1214 — 1221). Владу його забезпечував угорський гарнізон. Лешкові Андрій передав Перемишль, але незабаром відібрав його 11.

Угри поводили себе в Галичині, як на підкореній землі. Король Андрій, бажаючи добитися підтримки від папи, запевняв, що населення Галичини прийме унію з Римом та вишле єпископів на католицький собор 12.

 

 

* Жінка Ігоря була донькою  Ярослава Осмомисла, це давало Ігоревичам права на Галич.

8 Іпат., с. 482 — 486.

9 Там же, с. 488.

10 Там же, с. 489.

11 Там же, с. 488 — 489. Для Коломана Андрій добув від папи королівську корону. — Тейнер, т. 1, № 65; КА, т. 4, № 227. Володислава Кормильчича Андрій вивіз в Угорщину, «в тому засланні він помер і скоїв лихо своєму племені і дітям своїм із-за князювання свого, бо всі князі нехтували його дітьми через те». — Іпат., с. 488 — 489.

12 Тейнер, т. 1, № 65; КА, т. 4, № 227.

 

 

Але ці плани зустріли опозицію духовенства, і угри змушені були вдатися до насильств: король «єпископа і попів вигнав із церкви, а своїх латинських попів привів на \90\ службу» 13. Обурене населення виступило проти загарбників. Сам Андрій в листі до папи 1215 р. писав, що «народ Галичини відступився від свого короля» (тобто Коломана) та що, «зібравши військо від довколишніх русинів», взяв в облогу галицький замок. Андрій пішов з військом на допомогу і визволив сина 14.

Ці події виявили вороже ставлення населення Галичини до панування угрів. Їх підтримувала лише боярська верхівка, яку Андрій зумів приєднати для своїх планів. Угорську партію очолював Судислав, найбагатший з галицьких бояр 16.

Боротьбу проти угорського завоювання почав Мстислав Мстиславич, званий Удатним. Він походив із дрібних київських князів, але був покликаний на князівство в Новгороді, захищав незалежність міста і здобув славу хороброго рицаря. Він використав час, коли король Андрій виїхав на хрестовий похід, а Угорщина прийшла у внутрішнє безладдя, здобув Галич 1219 р. і вигнав воєводу Бенедикта з угорською заставою і Судиславом. Та Андрій, повернувшись додому, вислав нове військо в Галичину і знову посадив Коломана в Галичі *. Мстислав був примушений поступитися, але, здобувши допомогу половців, рушив на Галич і 1221 р. під містом розгромив угорське військо. Угорський воєвода, «прегордий» Філя, потрапив у полон, а угорське військо, яке зачинилося в галицькім замку, мусило здатися. У боротьбі з уграми брало участь все населення, навіть селяни. Літопис описує радість перемоги: «І була радість велика, спас бог від чужинців, бо всі угри, і ляхи були побиті, інших взято у полон, інші, утікаючи по країні, потонули, інших побили селяни, і ніхто з них не утік» 16.

Князював Мстислав Мстиславич (1221 — 1228) за складних обставин. Галицькі бояри визнали перемогу і підкорилися йому; навіть могутній Судислав «обняв ноги його і обіцяв служити йому» 17.

 

 

13 Воскрес., с. 119.

14 КА, т. 4, № 227.

15 Іпат., с. 484, 487, 489, 490, 492, 493. Андрій Золотою буллою 1222 р. надав широкі права угорським панам, можливо, що і галицькі бояри користувалися подібними привілеями.

* Угорське військо йшло шляхом на Перемишль — Городок — р. Щирку до Галича. — Іпат., с. 490 — 491.

16 Іпат., с. 492 — 493; Лавр., с. 423.

17 Іпат., с. 493.

 

 

Але вони не залишили давніх намірів взяти управління у свої руки та всякими способами інтригувати проти Мстислава. Боярин Жиро\91\слав розпустив чутку, що Мстислав хоче вирізати бояр за допомогою половців, але ця інтрига відкрилась, і Мстислав прогнав Жирослава з Галичини 18. Мстислав увійшов у союз з Данилом Романовичем, який часто допомагав йому військом 19.

Ця дружба була небезпечною для планів бояр, і вони намагалися її розбити, обвинувачуючи Данила у спробах вбити Мстислава 20.

Судислав разом з іншими боярами залишався прихильником угорської присутності, організував угорську партію і намагався приєднати Мстислава до угорських політичних планів. Мстислав почав піддаватися під ці впливи. 1222 р. було складено угоду з Угорщиною про визволення з полону Коломана з Соломеєю та інших угорських феодалів (вони перебували у Торчеську): король Андрій зрікся від імені Коломана прав до Галича. Але за порадою бояр, Мстислав погодився віддати свою молодшу доньку за королевича Андрія і передав йому Перемишль 21.

Це відкрило шлях новому втручанню угорців. В 1226 — 1227 рр. король Андрій, на заклик сина, увійшов з військом в Галичину і зайняв Перемишль, Звенигород, Теребовлю, повернув на Волинь, здобув Тихомль і облягав Крем’янець. Мстислав з полками прийшов під Звенигород і розбив угорське військо. Король був примушений відступити в Угорщину 22.

Незважаючи на цю перемогу, Мстислав не почував себе впевнено у Галичині і вирішив покинути Галицьке князівство. Він хотів передати Галич Данилові, але Судислав з іншими боярами умовили його відступити престол королевичу Андрієві.

Залишивши собі лише Пониззя, Мстислав переїхав у давній Торчеськ, каючись перед Данилом, що передав Галич «іноземцеві» 23.

 

 

18 Там же, с. 497 — 498.

19 Там же, с. 490 — 493. Данило взяв за жінку дочку Мстислава Анну.

20 Там же, с. 497 — 498.

21 Тейнер, т. 1, № 65; Іпат., с. 499; Лавр., с. 423; І Новгород., с. 210.

22 Іпат., с. 499 — 500.

23 Там же, с. 500 — 502. \91\

 

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ЗА ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

 

 

Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.

Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль 1. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, вона стала базою для їх дальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш» 2.

При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони допомогли князям організувати військові сили *. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі добули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир 3. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.

 

 

1 Іпат., с. 482 — 483, 487 — 488.

2 Там же, с. 488.

* У поході князів проти Володислава Кормильчича 1213 — 1214 рр. звернено увагу на полк Данила: «військо Данила було більше і міцніше, були в нього всі великі бояри його батька». — Іпат., с. 488.

3 Там же, с. 489.

 

 

Насамперед Данило мав намір визволитися з-під залежності від Лешка. 1219 р. він вирушив походом на \93\ західне пограниччя князівства, захоплене краківським

князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя *. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру 4. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя 5. Тільки коли Лешка було вбито (1227), а Польща прийшла у розладдя, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині. Тоді вже Данило почав впливати на польські справи. У дружбу з Романовичами вступив мазовецький князь Конрад, який довго був їх союзником. Він прагнув уникнути війни між Польщею і Руссю та часто бував посередником між князями. Віддячуючи Конрадові, Данило захищав його інтереси, зокрема, 1229 р. він ходив у далекий похід на Польщу: брав участь в облозі Каліша, а війська князя доходили до Старогрода у Великопольщі та Міліча в Сілезії і навіть в околиці Вроцлава. «Ніякий інший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив країну», — зауважив літописець 6.

Впорядковуючи своє князівство, Данило входив у боротьбу з іншими волинськими князями. Ворогом Романовичів залишався Олександр белзький, який зв’язувався з їхніми ворогами. Данило і Василько кілька разів виряджалися на Белзько-Червенську землю і поруйнували її жорстоко 7. Коли ж Олександр уступив із свого князівства (1234), його землі перейшли до Романовичів **. Так само, після смерті Мстислава Ярославича Німого (1226), Данило приєднав до своїх володінь Луцьк, Пересопницю і Чорторийськ 8. Так, 1230 р. Волинське князівство було об’єднано в руках Данила і Василька.

 

 

* Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комов і «всю Україну». — Іпат., с. 489 — 490.

4 Там же, с. 490. Суха Дорога, правдоподібно тепер, Суховоля на південь від Замостя. У бою поліг Клим Христинович: «його хрест і сьогодні стоїть на Сухій Дорозі».

5 Там же, с. 492 — 493, 501 — 502. 1222 р. складено мир. — Там же, с. 494.