Галицько-волинське князівство

* 1266 р. поляки напали на Холм, а Шварно і Володимир ходили на Люблін і Білу. Того ж року польське військо напало на Чсрвен і розгромило Шварна на місці, що звалося Ворота «через тісноту свою». — Іпат., с. 571 — 572. 1273 р. Лев і Мстислав ходили на допомогу Болеславу Соромливому під Вроцлав. — Там же, с. 574 — 575.

 

 

Хоч княжа династія в цілому вела узгоджену політику \107\ у відношенні сусідів, та в деяких випадках давалася взнаки різниця у поглядах і політиці двох князів, Володимира Васильковича і Льва Даниловича.

З даних, які дає літопис, видно, що обидва князі відрізнялися вдачами, Володимир був більш спокійний і зрівноважений, це давало йому перевагу серед князів. В останні роки життя він хворів, не міг брати участі у воєнних походах, тому займався виключно внутрішньою організацією свого князівства, будовою замків, церков, монастирів. Цікавився мистецтвом і письменством, любив розмови «від книг», і літописець називає його «книжником великим і філософом, якого не було у всій землі...» 7.

Лев, в першу чергу воїн, охоче брав участь у боях та залюбки ходив у далекі походи. Був гарячої, нестримної вдачі, у гніві убив литовського князя Войшелка, як думали, тому, що він передав своє князівство не йому, а Шварнові 8. Лев не задовольнився своїм князівством, а прагнув здобути собі ширші землі. Коли Володимир Василькович наближався до смерті і давав розпорядження про свою спадщину, Лев просив надати йому Берестя, але Володимир відмовив, закидаючи Льву гордість 9. Одночасно Лев звернув увагу на Польщу, де проходила між князями боротьба за краківський престол. Лев спершу задумав захопити Краків собі. 1280 р., заручившись допомогою ординців, увійшов у Польщу, але у бою під Гозліцами, поблизу Сандомира, військо його було розбито 10. 1289 р. Лев знову вирядився на Краків, тепер підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича, і проти його суперників ходив аж у Сілезію 11. У цій війні Лев частково досягнув своєї мети — зайняв Люблінську землю, яка до1302 р. залишалася при Галицькому князівстві 12.

1279 р. мазовшани під Пултуськом пограбували волинські човни з хлібом, з цього виник конфлікт Володимира Васильковича з Конрадом, сином Земовита. — Там же, с. 580 — 581. 1280 р. Лев ходив у Сандомирщину, а Лешко Чорний на Переворськ, інші польські війська під Берестя і на Воїнь. — Там же, с. 581 — 582, 586. 1282 р. військо Володимира ходило на допомогу Конраду Земовитовичу проти його брата Болеслава. — Там же, с. 583 — 585. 1285 р. Болеслав Земовитович ходив на Щекарів, а Лев і Володимир вислали військо на його місто Вишгород та під Люблін. — Там же, с. 585 — 587.

 

 

7 Там же, с. 601, 608, 610.

8 Там же, с. 573.

9 Там же, с. 593, 600 — 601.

10 Там же, с. 581, 582.

11 Там же, с. 614 — 616; МПГ, т. З, с. 702.

12 МПГ, т. 2, с. 853, 879; т. З, с. 188 — 189. Точна дата приєднання Люблінщини невідома. \108\

 

 

Під час цих подій Лев увійшов у близьке порозуміння з чеським королем Вацлавом: «держав з ним велику дружбу і склав з ним мир до кінця життя» 13.

За невідомих обставин Лев одержав також деякі землі на Закарпатті. Він був зятем Бели IV, і спочатку взаємини з Угорщиною були дружні *. Пізніше прийшло до війни, і війська Льва спустошили Угочанський комітат 14. Правдоподібно, що під час цієї війни Лев оволодів частиною Закарпаття, тому що 1299 р. Григорій, наджупан Берега, виступає як «урядник руського князя Льва» 15. Отже, на деякий час було визволено з-під гніту угорських феодалів частину закарпатських земель, захоплених Угорським королівством.

З цього періоду збереглося мало даних про розвиток внутрішніх відносин у землях Галицько-Волинського князівства. З виступів соціально-політичного характеру літопис передав лише відомості про «коромолу» жителів Берестя 1289 р. проти Мстислава Даниловича. Джерела не висвітлюють взаємовідносин між галицьким боярством та Львом. Не знаємо ближче нічого про те, як ставилися бояри до князів після боротьби, яку вів з ними Данило. Збереглися звістки про надання Львом деяким боярам землі. Можливо, там князь зумів залучити на свою сторону частину боярства **. Про будь-які виступи бояр проти Льва в джерелах даних нема.

Тогочасні князі протегували міській верхівці. Про це свідчать такі згадувані вже факти, як звістка про надання Львом млина львівському німецькому війтові Бертольду 16,

 

 

13 Іпат., с. 616. У м. Брно 1299 р. відбувся з’їзд «руського короля» з Вацлавом.

* Угорський король Стефан, складаючи угоду з чеським королем Оттокаром 1271 р., включив в неї також Льва та інших князів. — Тейнер, с. 393.

14 Феєр, т. 5, ч. З, с. 87.

15 Там же, т. 4, ч. 2, с. 216. В одному з документів пізнішого часу згадується замок, захоплений «королем Русі». — Там же, т. 8, ч. 2, с. 326; т. 8, ч. 6, с. 60.

** Див. підтверджені польським королем Казимиром грамоти Льва Ходькові Матутейовичу, Матвієві Кадольфовичу і Ходькові Бибельському. — КДМ, т. 3, № 737, 743; АГЗ, т. 1, № 5. Про автентичні грамоти князя Льва пор.: Линниченко И. А. Грамоты галицкого князя Льва и значение подложных документов как исторических источников. — Известия отделения русского языка и словесности, 1904, т. 9, кн. 1, с. 80 — 102; Генсьорський А. І. Вказ. праця, с. 175 та ін.

18 АГЗ, т. 2, № 1.

 

 

твердження літопису, що Володимир Василькович «сліп\109\шим мужам володимирським» дав «таку свободу», як колись Роман Мстиславич 17,

Розвиток західних земель з останнього десятиріччя XIII ст. відомий Лише в загальних рисах, бо з того часу немає місцевих літописів, небагато залишилося документів, і тільки іноземні джерела дають скупі відомості про Галичину і Волинь.

Після смерті Льва і Мстислава * всі галицько-волинські землі з’єдналися знову в одне князівство під владою сина Льва, Юрія. Це був князь великої енергії і ще за життя Льва робив спроби поширити свою територію, наступаючи на Люблін ** і Берестя. Як галицько-волинський князь він проявив свою силу тим, що прийняв титул короля Русі. На своїй печатці Юрій зображений сидячи на престолі в короні на голові та з скіпетром в руці ***. За яких обставин добився він королівського титулу, важливого у середньовіччі, джерела не дають ніяких відомостей. Свою могутність Юрій підкреслив також тим, що створив окрему митрополію 18.

Після Юрія **** Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів, Андрія і Льва. Вони виступали деякий час разом, як співправителі, звали себе «божою милістю князі всієї Русі, Галичини і Володимирії» *****, але вже не вживали королівського титулу.

 

 

17 Іпат., с. 604 — 605.

* Точних дат смерті князів не знаємо: Лев згадується востаннє 1299 р. — Феєр, т. 6, ч. 2, с: 216 — 217; Мстислав Данилович 1289 р. — Іпат., с. 616. Мстислав мав сина Данила, але він згаданий лише один раз 1280 р. — Там же, с. 581.

** 1288 р., після смерті Лешка Чорного, Юрій ходив на Польщу, «бо хотів собі Любліна і Люблінської землі». — Іпат., с. 596, 610 — 612.

*** Печатка Юрія з написом  «король Русі і князь Володимирії». — Болеслав-Юрий II, табл. 4 — 7, 9.

18 Каталог єпархій константинопольського патріархату (Gelzer H. Beiträge zur russischen Kirchengeschichte aus griechischen Que!len. — .Zeitschrift für Kirchengeschichte, 1892, Bd 13, S. 263).

**** Длугош розповідає про смерть Юрія під 1308 р., але ця дата не вважається певною. М. Кордуба пересував її на 1315 р. — Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. — Краків, 1911, с. 93 — 94. ***** Листи Андрія і Льва — Болеслав-Юрий II, с. 149 — 151, табл. 1, 2. На спільному листі обох князів 1316 р. є дві печатки — одна Юрія, друга з левом на гербі, яку вважають печаткою Льва Даниловича.

 

 

Про зовнішню політику Юрія і його синів є деякі відомості загального характеру.

Юрій на початку свого князювання брав участь у боротьбі, яка точилася між польськими князями, і серед воєнних подій був примушений відвести свій гарнізон з \110\Любліна (1302). Пізніше з польськими князями встановилися мирні відносини, закріплені шлюбом доньки Юрія з мазовецьким князем Тройденом.

В 1315 — 1322 рр. на Закарпатті розгорнулося повстання проти угорського короля Карла Анжу. Боротьбу очолював Петро, син Петне, землинський і ужанський наджупан, власник великих земель на кордоні Галицького князівства. Він намагався втягнути у боротьбу «князя русинів» Юрія або одного з його синів і посадити його на угорському престолі. Петро дістав якусь допомогу з Галичини, але остаточно був розгромлений прибічниками Карла 19.

В той час посилилося Литовське князівство під владою Гедиміна (1316 — 1341). Литва здавна притягала до себе дрібних князів на північному кордоні Волині і її агресія могла стати небезпечною для Галицько-Волинського князівства. Але поки що Гедимін захищався від наступу Німецького ордену і утримував мир з Галицько-Волинським князівством.

Юрій і його сини перебували в мирних відносинах з Німецьким орденом. Основою порозуміння була торгівля галицько-волинських земель з Балтійським морем, але обидві сторони брали до уваги також небезпеку від ординців 20.

Відносини з ординцями залишалися напруженими, вони вимагали від князів щорічної данини *. Андрій і Лев захищали свою незалежність і протистояли натискові ординців, спираючись на своїх західних союзників. В листі 1316 р. до Німецького ордену князі заявляли про готовність захищати землі ордену від загарбників 21. Владислав Локеток в листі 1323 р. пише, що ці два князі були йому ? «непоборним щитом» проти жорстокостей завойовників 22, З цих висловів виходить, що Андрій і Лев займали сильне становище проти орди і не піддавалися її вимогам. Але чи вони увійшли у збройний конфлікт, про це джерела не дають ніяких певних даних.

 

 

19 Феєр, т. 8, ч. 2, с. 293, 325.

20 Лист Андрія і Льва 1316 р. — Болеслав-Юрий II, с. 149; про взаємовідносини Юрія. — Там же, с. 153.

* Про це згадує Владислав в листі 1323 р. до папи Івана XXII. — Болеслав-Юрий II, с. 152.

21 Там же, с. 149.

22 Там же, с. 152.

 

 

У згаданому листі 1323 р. Владислав повідомляє папу, що «два останні князі русини з схизматицького роду зійшли з цього світу». Він висловлював побоювання, що ор\111\динці можуть оволодіти їх країною, — що справило б на Польщу «невимовне потрясіння» 23.

Після смерті Юрійовичів Галицько-Волинське князівство одержав Болеслав, син мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки Юрія Львовича. Він прийняв ім’я Юрія. У документах Юрій II називав себе «божою милістю князь і дідич королівства Русі» або «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі» та вживав королівської печатки Юрія I 24.

Юрій II продовжував мирну політику попередників. Напружені відносини з ординцями він зумів врегулювати так, що хан Узбек визнав його владу в Галицько-Волинському князівстві 25. Юрій II підтримував дружні взаємовідносини з Литвою і взяв за жінку дочку Гедиміна 26. Він також відновив договори з Німецьким орденом, покликаючись на давні зв’язки з орденом Романа, Данила, Льва, Юрія і Андрія 27. Взаємини з Польщею на початку князювання Юрія II були дружні, але пізніше загострилися. 1337 р. відбувся спільний похід Русі і ординців на Люблін 28. Невідомо, через цей перехід чи з інших причин король Казимир зайняв вороже становище до Юрія і спільно з Угорщиною почав підготовляти наступ на ГалицькоВолинське князівство.

Про внутрішні відносини країни в тому часі є неповні і суперечливі відомості. Із листів Юрія видно, що при ньому засідала рада, до складу якої входили найвидатніші бояри, представники адміністрації (суддя княжого двору, воєводи, які були начальниками земель), галицький єпископ 29.

 

 

23 Як померли Юрійовичі, нез’ясовано. З слова «interitus», яким Владислав означає їх кінець, зроблено висновок, що вони полягли у бою з татарами або з Литвою, але це тільки здогад. У хроніці швейцарця Івана з Вінтертура (Вітодуран) є неясна звістка, що татарський хан отруїв двох «поганських королів» (Archiv für schweizerische Geschichte, 1900, Bd 11, S. 165), яка дала підстави для здогаду, що йдеться про Юрійовичів.

24 Болеслав-Юрий II, с. 4 — 5, 77 — 78, 153 — 165, табл. 3 — 10.

25 Archiv für schweizerische Geschichte, 1900, Bd 11, S. 165.

26 Длугош, т. 14, c. 155; дочка Гедиміна називалася Офка-Євфемія.

27 Болеслав-Юрий II, с. 4, 153.

28 МПГ, т. 3, с. 78.

29 Болеслав-Юрий II, с. 6, 153.

 

 

Ці сановники разом з князем підтверджували договори з іншими державами (Німецьким орденом). Це свідчить, що Юрій допускав бояр до управління князівством, отже, між ним і боярством були налагоджені взаємовідносини. Серед найближчих до князя людей знахо\112\дився також Дмитро Дядько, який пізніше висунувся на перше місце і був, мабуть, керівником боярства.

Про ставлення Юрія до міст свідчить грамота на магдебурзьке право, надана місту Сяноку. Війтом призначався Бартко з Сандомира, суду якого підлягали всі жителі незалежно від національності: «німець, поляк, угорець і русин». Свідками виступають люди з іноземними іменами — Адальберт, війт з Бохні і Бартоломей, війт з Варшави 30. З грамоти видно, що магдебурзьким правом користувалися переважно іноземці, але це не була нова політика князя, тому що за Данила і Льва в містах оселювались німецькі і польські ремісники та купці.

В іноземних джерелах зустрічаємо широко розповсюджені відомості про незадоволення населення чи його верхівки режимом Юрія. Він «хотів змінити їх право і віру»; ув’язнював і визискував гроші; наводив чехів і німців; заохочував католицьке духовенство, поширював латинський обряд та ін.31

 

 

30 Там же, с. 77 — 78, табл. 10.

31 МПГ, т. 2, с. 629 — 860; Fontes rerum austriacarum. Wien. 1855, Bd 8, S. 564 — 565; Archiv für schweizerische Geschichte. Zürich, 1900, Bd 11, S. 165 — 170.

 

 

Ці звістки не з місцевих, а з іноземних джерел передають справжнє становище лише в загальних рисах і не •пояснюють точно, в якому напрямі розвивалися події. Дорікання Юрієві можна поділити на дві групи. Перша — що князь ламав тогочасне «право» і запровадив суворий режим. Цей докір могла закидати привілейована суспільна верхівка — боярство. Як видно з документів Юрія II, боярська рада брала участь в управлінні князівства і спільно з князем вирішувала навіть питання зовнішньої політики. Але, одночасно, Юрій називав себе «уродженим князем» і «дідичем» свого князівства. Можна припускати, що він намагався визволитися з-під впливу бояр та збільшити монархічні права. Можливо, князь порушував і економічні привілеї верхівки, «витискував від них гроші», а непокірливих карав. Докори другої групи полягають в тому, що Юрій протегував іноземцям, запрошував чехів і німців, подавав допомогу католицькому духовенству. Серед бояр, відомих із листів Юрія, чужоземців немає, а до княжої ради належав православний єпископ. Але можна припускати, що Юрій, вихований у Польщі, радо бачив біля себе поляків та інших чужоземців, в тому числі війтів-католиків або іноземних купців. Він також, як колишній католик, не ставився вороже до католицького духо\113\венства, хоч сам залишавсь у православній вірі *. Ці заходи Юрія, навіть не маючи поширеного характеру, могли піднімати проти нього не лише бояр, а й місцевих міщан, яким загрожувала конкуренція іноземців, а також духовенство, незадоволене поширенням католицтва. Тому можна припускати, що опозиція проти князя виходила з двох сторін: від боярської верхівки та від міського населення.

Загальне незадоволення призвело до трагічного результату: 7 квітня 1340 р. Юрія було отруєно у Володимирі 32.