Галицько-волинське князівство

Цей виступ спрямований не лише проти князя, але й проти протегованих ним чужинців: одночасно вбито «деяких християн» (тобто католиків) 33. Виступи відбулися не лише у Володимирі, а також у Львові: купці-католики переховувалися у львівському замку, а купці з Торуня зазнали якоїсь шкоди 34.

Хто був прямим ініціатором цих подій — джерела мовчать. Можна припускати, що проти князя виступила боярська група, але не все боярство; найбільш впливовий з бояр, Дмитро Дядько, відмежовується від виступів проти князя та іноземців 35. Основну участь у цій громадянській боротьбі брали, правдоподібно, жителі міст, яким найбільш завдавало шкоди засилля іноземців, особливо чужоземних купців і міських колоністів, — у Львові купці-іноземці переховувалися в замку, очевидно, побоюючись виступів міських мас. Можна також висловити здогад, що якусь роль тут відіграли Любарт або його прибічники: убивство Юрія відкрило йому шлях до влади.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період довголітньої боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами.

На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син Гедиміна 36, його жінка походила з родини галицько-волинських князів і з цього виводилися йому права на галицько-волинську спадщину.

 

 

* Папа Іван XXII 1327 р. вживав заходів, щоб привернути Юрія до католицтва (Тейнер, МП, № 383, 384), але безуспішно.

32 МПГ, т. 2, с. 629, 860; т. 3, с. 284; т. 5, с. 880.

33 Тейнер, МП, № 566.

34 Лист Дмитра Дядька міщанам Торуня. — Болеслав-Юрий II, с. 157.

35 Там же.

36 МПГ, т. 2, с. 629.

 

 

В одному з пізніших літописів відзначено, що «Любарта прийняв володимирський князь до дочки у Володимир, Луцьк і в усю Володимир\114\ську землю» 37. Але за яких умов Любарт прийняв владу, ближче невідомо. Можна здогадуватися, що волинське боярство орієнтувалося на могутність Литовської держави, і справді Волинь одержала допомогу від Литви. Любарт намагався поширити свою владу також на Галичину і, принаймні номінально, був визнаний галицьким князем *.

Але фактично Галичині судилася інша доля. Її послідовно намагалася захопити Польща. Польський король Казимир, на першу звістку про смерть Юрія, з невеликим військом напав на Львів, визволив іноземних купців з львівського замку, пограбував княжу скарбницю — але поспіхом мусив відступати зі Львова 38. Причиною було те, що бояри взяли управління у свої руки і виступили проти іноземної агресії. Боярство очолив Дмитро Дядько з близького оточення Юрія II, який прийняв титул «управителя або старости Руської землі». Бояри звернулися за допомогою до ординців і це стримало Казимира від дальшої війни. Він увійшов у переговори з Дядьком і уклав з ним договір 39. В подальшому Дядько впорядкував відносини з надбалтійськими містами 40 та з Угорщиною 41, забезпечуючи свободу торгівлі. В цілому боярська верхівка проводила поміркований курс, намагаючись применшити враження від смерті князя та нормалізувати відносини з сусідніми державами.

 

 

37 Русько-литовський літопис. — Ученые записки второго отделения императорской Академии наук, Спб., 1854, кн. 1, отд. 3, с. 127. її ім’я певно невідоме — в пізніших джерелах називається Євфемія або Буча; неясно також, була вона донькою Юрія II чи Андрія Юрійовича.

* Доказом князювання Любарта в Галичині вважається дзвін львівської церкви св. Юра з написом: «В лЂто 6849 сольян бысть колокол сий святому Юрью при князи Димитрии...» Димитрий — християнське ім’я Любарта. Владу Любарта в Галичині визнавав візантійський імператор, який 1347 р. звертався до нього листом у справі галицького єпископа. — Русская историческая библиотека, 1908, т. 6, доб. 6. Любарт користувався печаткою з левом, зображення якого було на гербі Галичини. — Piekosiński F. Pieczęcie polskie. — Sprawozdania Komisji dla badania sztuki w Polsce. Kraków, 1900, t. 6, z. 4, N 354.

38 МПГ, t. 2, c. 629.

39 Лист Казимира папі. — Тейнер, т. 1, № 959.

40 Лист Дядька до м. Торуня. — Болеслав-Юрий II, с. 157. В цьому листі латинською мовою він називається «Дедко», але справжнє його прізвище було Дядько, як видно із печатки, прикріпленої до листа. — Там же, с. 300 і табл. 3.

41 Лист Людовика угорського Дядькові 1344 р. — Феєр, т. 9, ч. 1, с. 200.

 

 

Залишається нез’ясованим, чи Дмитро Дядько керував самостійно чи залежав від Любарта, або був васалом \115\угорського або польського королів *. Правдоподібно, боярство лавірувало між Литвою, Польщею, Угорщиною та Золотою ордою і, завдяки своїй мирній політиці, зуміло деякий час утримати владу.

Але Казимир не облишив агресивних планів. 1349 р. він організував великий похід на Галицько-Волинське князівство, захопив головні міста, приєднав Галичину та частину Волині до Польської держави. Любарт разом з іншими литовськими князями захищав Волинь. Так виникла довголітня війна, яка закінчилася тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилася під гнітом Польського королівства, Волинь — під владою литовської династії.

 

 

* Звістки джерел суперечливі. Як вище вказано, Любарт визнавався в Галичині, отже, і Дядько міг підлягати його владі. Казимир в листі папі 1341 р. згадує про присягу на послух, складену йому «русинами». — Тейнер МП, № 566. Угорський король Людовик називає Дядька «вірним своїм мужем», тобто васалом. — Феєр, т. 9, ч. 1, с. 209 — 210. Сам Дядько в листі до міщан Торуня пише про «права наших попередників» і називає Юрія «нашим паном», а Казимира тільки «паном». — Болеслав-Юрий II, с. 157.

 

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД. ВЛАДА КНЯЗЯ

 

 

В Галицько-Волинському князівстві, як в інших князівствах Русі періоду роздробленості, державна влада належала князю, який спирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Князь і боярсько-патриціанська верхівка були пов’язані спільними інтересами, скерованими проти експлуатованих груп — селян, дрібних бояр та незаможного населення міст; вони держали спільний фронт, придушуючи всякі виступи незадоволених мас. Але, одночасно, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати «самодержцем», бояри — обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба знаходила відбиток у деяких формах державного устрою.

Внаслідок близьких зв’язків з Польщею, Угорщиною та іншими країнами Центральної Європи в устрої Галицько-Волинського князівства з’явилися деякі елементи західного права, яких не зустрічаємо в інших князівствах Русі.

Галицько-волинські, як і всі інші, князі виводили свою \116\ владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за «отцину», а Галичину називав «полуотчиною» 1. Такі самі погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: «Дай нам, отчича, в Галич Данила», і посадили його «на столі його батька великого князя Романа» 2. Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів...», «Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа» 3. Юрій II титулує себе «уродженим князем» або «дідичем» 4.

Загально прийнятим титулом галицько-волинських правителів був «князь». Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.

Деяким князям як виняток надавано титул «великого князя». Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мстиславич 5 та його жінка «княгиня велика» Романова 6. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі, — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у сан київських князів. Тривалий титул «великих князів» встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці називали його великим князем.

Галицько-Волинський літопис у деяких випадках називає великим князем Данила, а один раз обох братів, Данила і Василька 7. З цього видно прагнення літописця звеличати своїх князів найбільш почесними назвами. Але місце «великого князя» надалі зайняв титул короля. Цей титул прийшов на західноукраїнські землі із Західної Європи. «Королем Галичини» вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 p.8 Пізніше Андрій II, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав звати себе королем Галичини і Володимирії (з 1206 р.) 9.

 

 

1 Іпат., с. 483, 489, 535.

2 Там же, с. 484, 486.

3 Там же, с. 594, 595, 613. Цією формулою користується і літописець: «Лев князь, брат Мъстиславль, сын королев, внук Романов». — Там же, с. 615.

4 Болеслав-Юрий II, с. 77, 153, 154.

5 Іпат., с. 479, 483, 486, 540, 554, 569, 574.

6 Там же, с. 486, 487, 490, 492.

7 Там же, с. 525, 536, 590.

8 Феєр, т. 2, с. 247.

9 Там же, т. 2, с. 31 — 32; т. 3, ч. 1, с. 100.

 

 

В \117\ 1215 — 1216 рр., за згодою папи, коронованим королем Галичини був син Андрія, Коломан 10.

Титул «король» римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій III 1227 р. запитував «всіх королів Русі», чи вони бажають з’єднатися з римською церквою; Григорій IX 1231 р. закликав «світлого короля Русі» приєднатися до католицької віри 11. Інокентій IV, починаючи з 1246 р., постійно титулує Данила і Василька «королями» 12.

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1253 р. прийняти «королівський сан» 13. Із папських бул видно, що папа визнав за Данилом титул короля Русі 14. Титул короля добув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем 15.

З наступників Данила титул короля вживав його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з титулом короля Русі і князя Володимирії 16.

 

 

10 МГГ, т. 11, № 227.

11 ЗНТШ, т. 123/124, с. 80 — 82; у пізніших копіях названо «короля Юрія», але цей додаток викликає сумніви. — Там же, с. 29.

12 Там же, с. 90, 91, 93 — 96.

13 Іпат., с. 548.

14 ЗНТШ, т. 123/124, с. 81, 90, 93, 96, 102, 104.

15 Іпат., с. 549 — 551, 553, 554, 561, 562, 566.

16 Болеслав-Юрий II, с. 244, 249. Печатка Юрія Львовича, привішена до грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316 р. та Юрія II 1325 — 1335 рр.

 

 

В титулатурі останніх галицько-волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не зустрічалися в ранішому часі. Насамперед князі називають себе володарями «божою милістю» (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько-волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка «спиралася на божеське походження». Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Адрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії»; Андрій Юрійович 1320 р. «божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі»; Юрій II 1325 р. «божою милістю князь Русі»; 1327 р, «божою милістю князь землі Русі і Володимирії»; 1334 р. «з дару бога уроджений князь і володар Русі»; 1335 р. «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі»; 1339 р. \118\ «божою милістю князь і дідич королівства Русі» 17. Назва королівства Русі для Галицько-Володимирського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, загарбавши пізніше галицько-волинські землі, прийняв їх як «королівство Русі».

Маємо певні відомості, в який спосіб новий князь приймав престол. Це відбувалося за деяким традиційним церемоніалом, найчастіше як акт «посадження» на престол, в чому брала участь боярська верхівка. Таким способом Данило одержав Галицьке князівство 1211 р.: «Тоді ж бояри володимирські і галицькі, — Вячеслав володимирський і Володислав галицький і всі бояри володимирські і галицькі воєводи угорські посадили князя Данила на столі його батька, великого князя Романа, в церкві святої Богородиці приснодіви Марії» 18.

Князь, який пройшов посадження, не повторював його, навіть коли на деякий час втрачав престол. Коли Данило 1238 р. заново здобув Галич, «увійшов у свій город, і прийшов до пречистої, святої Богородиці, і прийняв стіл свого батька» 19. Отже, цим разом він прийняв владу без особливого церемоніалу.

Князі, які розпоряджалися більшою силою, обходилися без «посадження» і безпосередньо займали престол. Так, 1219 р. Мстислав Мстиславич, не рахуючись з боярами, «засів у Галичі» 20. Таким самовільним рішенням прийняв владу в Галичині боярин Володислав 1213 р.: «Володислав в’їхав у Галич вокняжився і сів на столі» 21.

Літопис докладно описує обставини передачі Волинського князівства Володимиром Васильковичем Мстиславу Даниловичу.

Почуваючи себе немічним через важку хворобу, Володимир переказав Мстиславу через послів, що передає йому «землю свою всю і городи після свого життя». Тоді на Волині знаходилися хани Телебуга і Алгуй, і Володимир підкреслив, що передає свої землі «при царях і їх рядцях». І Володимир, і Мстислав повідомили про рішення Льва Даниловича і його сина Юрія, і вони прийняли це до відома 22.

 

 

17 Там же, с. 4 — 6, 77 — 79, 149 — 151, 153 — 155..

18 Іпат., с. 486. Літопис згадує про посадження Ігоровичів у Галичі і Звенигороді. — Там же, с. 481.

19 Там же, с. 518.

20 Там же, с; 489.

21 Там же, с. 488.

22 Там же, с. 591 — 592.

 

 

Мстислав прагнув зразу ж увійти у свої права як наступник Володимира і навіть почав роздавати боярам деякі землі. Володимир, засмучений такою поведінкою Мстислава, постановив скласти з племінником точну угоду, «ряд учинити про все». Мстислав приїхав до Любомля і тут з ним вів переговори володимирський єпископ Євсигній. Після того Володимир наказав написати грамоту такого змісту: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів, даю землю свою і городи після свого життя, брату Мстиславу, і столичний свій город Володимир...». Копію цієї грамоти передано Мстиславу. Другу грамоту князь склав для своєї дружини, заповідаючи їй деякі землі, і Мстислав присягнув, що не порушить його постанов.

Скінчивши переговори в Любомлі, Мстислав поїхав у місто Володимир, і тут було вселюдно проголошено постанову Володимира Васильковича. У володимирському соборі зібралися бояри і міщани («містичі»), Русь і німці, перед ними було прочитано грамоту Володимира і «слухали всі, від малого і до великого». З цими зборами був з’єднаний і церковний церемоніал: володимирський єпископ «благословив Мстислава хрестом воздвигальним на князівство Володимирське» 23.

Фактичну владу у Володимирському князівстві Мстислав прийняв лише після смерті Володимира: «засів на столі свого брата», у Володимирі 10 квітня 1289 р. Прийняття престолу відбувалося також у святковій обстановці: «з’їхалися до нього бояри його старі і молоді, незліченна сила» 24.

Князь був єдиним найвищим представником влади. Рідко, в період малолітності князя траплялися випадки регентства. Після смерті Романа Мстиславича, коли його сини Данило і Василько були малолітніми, князівством управляла вдова, княгиня Романова. Молоді князі разом з матір’ю князювали «у малих містах Тихомлі і Перемилі», а литовські князі прислали посольство «великій княгині Романовій і Данилові і Василькові» 25.