Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт «Дослідження про природу та причини добробуту націй»

      Поява високоякісних сортів заліза дала можливість виготовляти з нього більш  досконалі інструменти. У другій половині XVIII ст. винайшли токарний верстат із супортом, а також стругальний верстат, завдяки чому механіки дістали можливість обробляти деталі з точністю до малих часток дюйма. Унаслідок досягнень технічного прогресу стало можливим ввести взаємозамінність деталей, що через півстоліття стала характерною рисою масового виробництва складних машин.

      У сфері транспорту справді революційною подією став винахід механіка-самоука  Д. Стефенсона, який на основі дії парової  машини створив паровоз, що рухався  з колосальною для того часу швидкістю  — 20 миль за годину. Цього рекорду Стефенсон досяг на першій у світі залізничній лінії Стоктон — Дарлінгтон у 1825 р. З цього часу починається будівництво залізниць — спочатку в дуже обмежених масштабах, а потім — швидко і всюди.

      Століття  залізниць поклало початок великому зростанню всіх галузей промисловості, зміцненню монополій британських фабрикантів і започаткувало розвиток сучасної важкої промисловості. Розпочався посилений розвиток деяких головних галузей промисловості, особливо вугільної і металургійної. У 1830 р. виплавлялося 678 тис. т чавуну, у 1852 р. — близько 270,1 тис. т. Видобуток вугілля зріс із 10 млн т у 1800 р. до 100 млн т у 1865 р. Експорт британських товарів збільшився із 69 млн фунтів стерлінгів у 1830 р. до 157 млн фунтів стерлінгів у 1850 р.

      Будівництво залізниць вийшло за межі Англії. Згодом вона почала будувати їх у всіх країнах світу, отримуючи від цього великі бариші, особливо в колоніальних і напівколоніальних, які не мали достатньої густоти населення і достатньої концентрації капіталу для залізничного будівництва.

      Британські  підрядники не лише будували залізниці  в інших країнах, а й фінансували  їх позиками з Лондона. Почалася нова фаза британської торгівлі. Приблизно  до 1850 р. експорт становили переважно  предмети широкого вжитку, зокрема  бавовняного текстилю. Тепер разом з ним за кордон почали вивозити все більше рейок, паровозів, залізничних платформ, а також різноманітних машин.

      Розвиток  залізничного транспорту і пароплавства сприяв посиленню еміграції. У 1837 р. почалася колонізація Нової Зеландії. У 1840 р. число поселенців в Австралії стало таке велике, що її фактично припинили використовувати як місце, куди засилали правопорушників на каторжні роботи. Багато людей емігрувало до Канади.

      Отже, промислова революція, яка тривала  в Англії із 60-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., перетворила її не тільки в індустріальну країну, а й в індустріальну "майстерню світу". Встановилися англійська світова промислова та торгова монополії. Цьому сприяло здійснення програми вільної торгівлі уряду Р. Піля (прем'єр-міністр у 1841—1846 pp.). У червні 1846 р. промислова буржуазія, незважаючи на опір земельної аристократії, домоглася скасування хлібних законів, після чого було значно знижено тарифи на ввезення багатьох видів сировини і продовольчих товарів. Уряд Дж. Рассела (прем'єр-міністр у 1846—1852 pp.) у 1849 р. скасував навігаційні акти, які відіграли велику роль у захисті англійської морської торгівлі від іноземної конкуренції, але втратили своє значення із зростанням торговельно-промислової сили Великої Британії.

      Важливим  наслідком промислового перевороту є індустріалізація виробництва, яка  розвинулася в 60-ті роки.

      Концентрація  і централізація капіталу дала можливість створювати великі підприємства з чисельністю  робітників понад 10 тис. осіб. Велика Британія посіла перше місце у світі за рівнем і темпами розвитку промисловості. Спостерігалося особливо значне зростання важкої промисловості. Видобуток кам'яного вугілля в 60-х роках становив більше половини світового, виплавка чавуну в 1870 р. — половину світового виробництва.

      Економіка країни після промислового перевороту почала розвиватися циклічно, все  частіше зазнаючи криз. Перші з  них спостерігалися у Великій  Британії після перемоги у війні  з Францією (1815—1816 і 1819 pp.). Саме в  цей період закладено основи промисловості, колоніальної і торговельної монополії Великій Британії. Завдяки використанню машин випуск промислової продукції у воєнні роки зріс у 15—20 разів. Континентальна блокада і Англо-американська війна призвели до перевиробництва товарів і скорочення зовнішнього та внутрішнього ринків.

      Після економічного піднесення 1820—1825 pp. у  Великій Британії вибухнула циклічна криза, що охопила майже всі галузі економіки. З 1825 р. капіталістичне виробництво  періодично супроводжувалося його скороченням і подальшими депресіями. Це відбулося у 1825, 1836, 1847, 1866 pp. З часом кризи ставали все глибшими, а в 50—60-х роках вони значною мірою паралізували провідну галузь тодішньої англійської економіки — бавовняне виробництво. Спустошливою стала промислова криза 1866 p., яка перетворилася у довгострокову депресію і поклала початок падіння гегемонії країни.

      Промисловий переворот завершив формування промислового пролетаріату, чисельність якого  в 1851 р. становила 4,8 млн осіб із 21 млн  населення Великої Британії (без населення Ірландії). Специфічною формою його боротьби у другій половині XVIII — на початку XIX ст. став рух руйнівників машин — луддитів. У 1782 р. влада провела через парламент спеціальний закон, який карав за навмисне пошкодження машин. У 1799 і 1800 pp. ухвалено закони про заборону будь-яких робітничих об'єднань, належність до яких і участь у заворушеннях підлягали покаранню як кримінальні порушення.

      Для того щоб загнати на фабрики збанкрутілих ручних ткачів і дрібних ремісників, у 1834 р. видано новий "Закон про бідних". Він ліквідував грошові допомоги і створив так звані робітничі будинки з тюремним режимом, куди поміщали бідняків, що зверталися за допомогою.

      Рух англійського пролетаріату в 30—40-х  роках XIX ст. проходив під гаслом боротьби за проведення "Народної хартії". Головною вимогою руху, який дістав назву чартизм, було введення загального виборчого права. Важливими наслідками цього руху стали, створення в 1840 р. першої в історії пролетарської партії — Національної чартистської асоціації, реформування парламенту Великої Британії, розширення фабричного законодавства; введення 10-годинного робочого дня для жінок і підлітків (1847).

      Унаслідок промислового перевороту різко знизилася  частка сільського населення (у 1811 р. воно становило 35 %, у 1817 р. — 14,2 %). Швидко зростали перші промислові центри — Манчестер, Ліверпуль, Бірмінгем, Лідс та ін. Англія перетворилась у країну міст і фабричних поселень.

      У своїх колоніях, які охоплювали територію 6,5 млн кв. км із населенням 145 млн осіб, Велика Британія діяла методами насилля і грабежу. Услід за США вона домоглася в 50-х роках XIX ст. насильницького "відкриття" для своєї торгівлі японського ринку.

      Отже, Велика Британія, що першою з країн  світу пережила промислову революцію, до середини XIX ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту готових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок пізніше негативно позначилася на економічному розвитку Великої Британії. [4] 

РОЗДІЛ 2 Класична політична економія

1. Зародження  ідей класичної школи

     Класична  політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб'єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні  підходи до дослідження економічних  процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної  науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної". [6]

     За  загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована  у кінці XVII - на початку XVIII ст. В. Петті  в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

     Перший  підхід був започаткований К. Марксом  і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

     Виходячи  з класово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали, що на початку XIX ст. відбувся перехід від "класичної" (наукової) до "вульгарної" (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої (Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись "за зовнішню видимість явищ".

     Другий  підхід набув найбільшого поширення  у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних  дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

     Третій  підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання  відомий англійський економіст  початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

     Слід  зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної  школи відображають різні методологічні  підходи до періодизації історії  економічних учень; складність та неоднозначність  самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції; багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

     У полеміці з меркантилістами в  межах класичної школи були започатковані  теорія обміну, спрямована на розвиток ідей ринкового саморегулювання (лінія  Сея) та теорія виробництва, спрямована на пошук істинної природи багатства (лінія Рікардо). На думку багатьох дослідників, різне трактування відносної значущості цих теорій (для К. Маркса пріоритетною була теорія виробництва та праці Д. Рікардо, а для його опонентів - теорія обміну і теоретична спадщина А. Сміта) виявилось у відмінностях визначення хронологічних рамок класичної школи та у розмежуванні теоретичних досліджень у процесі "маржинальної революції" останньої третини XIX ст.

     Численні  праці представників класичної  політичної економії, створені протягом майже 200-річної історії її розвитку, мають свої особливості. Водночас можна узагальнити деякі спільні теоретико-методологічні підходи, характерні риси класичної школи, які формувались та розвивались на противагу меркантилістським підходам попередників.

     Класичній політичній економії належить низка  важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основ­них класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів, досліджувала їх об'єктивний характер, механізм дії, необхідність врахування і використання цих законів у господарській практиці та політиці. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. [3]