Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт «Дослідження про природу та причини добробуту націй»

     Близьким  до становища промислового пролетаріату було становище безземельних і малоземельних  найманих робітників аграрного сектору: батраків, поденників, здольників та ін. Чимало їх у зимовий період подавалися в міста в пошуках додаткових заробітків у промисловості. Їхня частка в населенні також становила близько 20—25 %.

     Близько 35 % населення, а у Франції та Росії  — всі 70 %, становили селяни. П'ята  частина з них були дуже заможні: фермери, куркулі, гросбауери. Інші жили скромно, але істотно краще, ніж робітники. Селяни, що зубожіли, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.

     10—12 % населення становили дрібні  торговці й ремісники. Під впливом  жорсткої конкуренції з боку  великої буржуазії багато їх  розорялися і поповнювали ряди  пролетаріату.

     На  середні прошарки припадало не більш 7 % населення. Це були фахівці: інженери, лікарі, архітектори, викладачі, чиновники; люди вільних професій: художники, журналісти, актори; службовці, дрібні домовласники і рантьє.

     Нечисленність середніх і вищих прошарків суспільства, крайня бідність нижчих станів, переважно натуральний характер селянських господарств зумовлювали вузькість внутрішнього споживчого ринку, що не міг забезпечити стійкого попиту на продукцію, яку виробляли чимраз у більших масштабах. Результатом такого дисонансу стали повторювані кожні 10—11 років кризи надвиробництва, що К. Маркс пов'язав із нерівномірністю відтворення основного капіталу.

     Саме  через вузькість внутрішнього ринку  боротьба між капіталістами провідних  країн за зовнішні ринки збуту набула значної гостроти. [5] 

2. Особливості формування ринкової економіки в Англії

      Передумови  промислового перевороту. Однією з  перших країн, де почався промисловий  переворот, була Велика Британія (60-ті роки XVIII ст.). Основні передумови його такі.

      По-перше, значне нагромадження капіталу, зосередженого  в руках невеликого числа людей, здатних витрачати кошти для  вдосконалення економіки. Воно відбувалося  завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу промисловості й сільського господарства на капіталістичний шлях.

      По-друге, це результати Англійської буржуазної революції (1640—1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних  відносин. Вона відкрила шлях для швидкого зростання продуктивних сил, закріпила буржуазну власність на землю, надала потужного поштовху аграрному перевороту і прискорила створення національного ринку. Відбувся перехід від середньовічної феодальної монархії до буржуазної монархії. Політичний союз земельної та фінансової аристократії, що склався в цей період, був тривалим і порівняно міцним. Він згодом перетворився на союз землевласників та усього класу буржуазії, забезпечуючи відносну стійкість англійської монархії. При цьому аристократія, зберігши монополію політичної влади, враховувала інтереси буржуазії.

      По-третє, це іноземна конкуренція. Зокрема, у  цей період Англія відчувала певні  труднощі зі збутом металу, бавовняних тканин на світовому ринку, де значну конкуренцію їй складали Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісним і яскраво розфарбованим природними барвниками ситцем. Перемогти конкурентів можна було тільки за умови налагодження фабричного виробництва та випуску дешевшої і якіснішої, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.

      По-четверте, нагромадження капіталу супроводжувалося зростаючими можливостями для його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. закінчувалися захопленням нових колоній. У раніше завойвуваних колоніях примножувалося багатство і збільшувалося населення. Вест-Індія, де чисельність білого населення в 1734—1773 pp. зросла з 36 тис. до 58 тис, була для цього найбільш вигідною з усіх британських володінь. У 1790 р. в неї було вкладено 70 млн фунтів стерлінгів проти 18 млн фунтів стерлінгів на Далекому Сході, а її торгівля з Англією майже вдвічі перевищувала імпорт і експорт Ост-Індської компанії. Колоніальна експансія Англії сприяла розширенню ринків збуту для її промислових товарів.

      Збільшення  колоніальних багатств і розширення торгівлі забезпечували зростання  ринку для британських товарів, якого вже не могла наситити домашня промисловість за допомогою ручних методів виробництва. Великі та затяжні війни XVIII ст., які вели регулярні війська, не тільки породжували безперервний попит на британські товари, а й викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке в 1700—1770 pp. становило в ньому 25—30 %, тканини визначеного сорту і кольору, необхідні для обмундирування, чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, багнети.

      Пошуки  шляхів розв'язання проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва.

      Становлення колоніальної імперії. 130 конфліктів, у яких Англія брала участь у XVIII ст., були пов'язані з колоніальними питаннями. Однак завершальним етапом у створенні колоніальної імперії Англії стала її участь у Семилітній війні (1756—1763), з якої вона вийшла більш могутньою державою, розширивши свої територіальні володіння. Франція зберегла лише п'ять захоплених міст в Індії, а з Північної Америки її повністю витіснили. Англія отримувала колосальні прибутки від работоргівлі — близько 20 тис. негрів за рік вивозили англійські работоргівці до Південної Америки і до південних колоній Північної Америки.

      У середині XIX ст. Англія, скориставшись  сприятливими обставинами після  поразки наполеонівської Франції (1815) і головного суперника на колоніальному терені стала центром  великої колоніальної імперії. Погрозами і підкупом, війнами і дипломатією, вбивствами і шахрайством Ост-Індська компанія до кінця 40-х років завершила загарбання Індії, де проживало майже 70 % населення всієї Британської імперії. У 1813 р. було скасовано монополію на торгівлю з Індією (яка належала Ост-Індській компанії). За парламентським актом 1833 р. компанію зберігали тільки як адміністративний та військовий орган, а в 1858 р. її ліквідували.

      У 1819 р. було захоплено Сінгапур, у 1839 — Аден, який став опорним пунктом  для підкорення племен півдня Аравійського півострова. У цей період було зроблено вирішальний крок до оволодіння неосяжним китайським ринком. Острів Гонконг за Нанкінською угодою (1824) перейшов до Англії у "довічне володіння". У 1852—1853 pp. було захоплено і приєднано до Індії всю Південну Бірму. Початок нового етапу в економічній експлуатації Індії поклало скасування торгової монополії Ост-Індської компанії, яка значну частину своїх доходів отримувала від продажу в Англії екзотичних товарів Сходу. Це сприяло зростанню експорту англійських фабричних товарів, зокрема бавовняних тканин.

      Виготовлені із застосуванням верстатів англійські бавовняні тканини призвели до знищення легкої промисловості Індії, в якій застосовували ручне устаткування. Позбавлені роботи ремісники та їх сім'ї масово гинули. Ті, хто вижив, знову поверталися до роботи в сільському господарстві. Все це призвело до зменшення чисельності міського населення. Населення м. Дакки, головного центру індійської текстильної промисловості, зменшилося між 1815 і 1837 pp. зі 150 тис. до 20 тис. Індія, як і Ірландія, стала суто сільськогосподарською колонією, що постачала у Велику Британію харчові продукти й сировину (бавовну і джут).

      Монополія на торгівлю китайським чаєм, яка зберігалася  за Ост-Індською компанією ще протягом 20 років, була після 1813 р. головною статтею її прибутку. Компанія щороку продавала чай, маючи значний прибуток із Кантона, — на суму майже 4 млн фунтів стерлінгів. Розпочавши першу "опіумну" війну (1839—1841), англійці під приводом примусити китайців проти їхньої волі купувати індійський опіум, а насправді хотіли знищити бар'єри, які перешкоджали вільному експорту британських дешевих товарів до Китаю. Підсумком цієї війни стало анексування Гонконгу і відкриття п'яти договірних портів для британських торговельних кораблів. Крім того, Китай сплачував контрибуцію, встановлював пільгові митні тарифи. У 1843 р. Англія отримала в Китаї ще низку привілеїв — екстериторіальність, право на концесії і принцип найбільш сприятливих умов. Друга "опіумна" війна (1856—1858) відкрила англійцям шлях до басейну річки Янцзи.

      Особливий інтерес англійців викликало  узбережжя Західної Африки, звідки почали привозити пальмову олію, какао  та інші цінні продукти і сировину. Головними статтями обміну з місцевим населенням були спиртні напої й вогнепальна зброя. Віднайдене на цих територіях золото стало причиною ряду воєн з метою загарбання земель.

      У 1840—1860 pp. воєнно-політична експансія  Англії забезпечила нові ринки для  англійських фабрикантів в Афганістані  та Ірані.

      Протягом  першої половини XIX ст. англійські колонізатори порівняно швидко "опанували" Австралію. З кінця XVIII ст. до 60-х років  туди було вивезено 155 тис. засланців.

      Колонізація Австралії та інших переселенських колоній давала змогу вирішувати одразу кілька проблем: по-перше, ці території були чудовим ринком збуту англійських товарів; по-друге, дозволяли позбавлятися від "надмірного" населення, і, по-третє, давали змогу самій метрополії підтримувати достатньо високий життєвий рівень основної маси населення.

      Найбільш  значною з перелічених колоній  Англії залишалася Канада, в якій до середини XIX ст. проживало вже близько 2,5 млн осіб і куди йшов найбільший потік емігрантів.

      Зростання впливу Англії на Середньому Сході  призвело до загострення її відносин з Росією, а згодом і до прямого воєнного конфлікту. Головним результатом Кримської війни (1853—1856) для Англії було рішення про нейтралізацію Чорного моря. Отже, Англія на деякий час позбулася загрози російського просування до проток і мала змогу, не натрапляючи на опір з боку Росії, зміцнювати свої позиції в східній частині Середземного моря.

      До  середини XIX ст. Англія остаточно сформувалась як колоніальна імперія, хоча загарбання нових територій і ринків збуту  тривало. Створення колоніальної імперії сприяло ще більшому зміцненню економічної могутності країни.

      Розвиток  капіталістичного фермерства. Називаючи  досягнення в розвитку промисловості  Англії, слід зазначити, що у XVIII ст. вона була переважно сільськогосподарською  країною. Для того щоб стимулювати розвиток кормової бази й експорт зерна, уряд у 1660 р. ввів високі мита на імпорт хліба, худоби, м'яса, із 1689 р. на пшеницю, яку вивозили, сплачуючи премію 5 шилінгів за квартер (2,9 л), якщо ціна на неї не перевищувала 48 шилінгів, за винятком неврожайних років. Було ухвалено закон про осілість для забезпечення сільського господарства робочою силою. Відповідно до нього сільськогосподарським робітникам забороняли самостійно покидати приходи, де вони працювали за наймом. При надлишку робочої сили прихідська влада могла висилати робітників. Така політика сприяла збільшенню вирощування зернових у цілому, в тому числі на експорт. Так, у 1706—1725 pp. експортували 5,4 млн квартерів; у 1726—1745 pp. — 7 млн; у 1746—1765 pp. — 9,5 млн квартерів зерна.

      Стабільний  розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для вдосконалення  техніки. Результати особливо відчувалися  в східних і південно-східних  графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з іще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств. Збут значно ускладнювався, тому що не було зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли збудували канали і появився новий ринок збуту в зв'язку з індустріалізацією сусідніх районів — Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, — огороджування набуло поширення і в центральних графствах. Із 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначається його інтенсифікацією. Вводять чотирирічну сівозміну, землю орють глибше, старанніше розпушуючи ґрунт і очищаючи його від бур'яну.

      Створення кормової бази сприяло розведенню овець  і великої рогатої худоби. Раніше вівці цінувалися переважно за вовну, а велику рогату худобу використовували  переважно як тяглову силу. Через нестачу кормів частину худоби вирізали, а решта голодувала протягом усієї зими. Тепер же навчилися годувати худобу всю зиму без збитку для врожаю. Вівчарство й утримування великої рогатої худоби стало прибутковим. Якщо середня вага овець, яких продавали в 1710 р. в місті Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби — 167, то в 1795 р. — відповідно 36 і 360 кг.

      Застосування  нових методів у скотарстві дало можливість підвищити врожайність  зернових. Уперше стало можливим отримувати велику кількість органічних добрив як унаслідок систематичного випасання овець на ділянках, так і від великої рогатої худоби та свиней, яких відгодовували на фермах.

      Удосконалювались  також знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. — залізний плуг.

      Нововведення  могли здійснитися лише за умови  вкладання в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств  вони були недоступні. Піонерами нових  технологій у сільському господарстві ставали заможні люди, в основному багаті землевласники. Унаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

      Особливістю огороджування у XVIII ст. було те, що орні землі перетворювали в пасовиська для овець і відкриті поля, які спільно обробляли, у великі ферми, на яких успішно розвивалося зернове і скотарське господарство. Крім того, на основі давніх, узаконених звичаями прав було огороджено велику площу необроблюваних земель, які використовувались сільськими жителями під пасовища, для вирубки лісу та видобування торфу, а також багато пустирів. Дрібних фермерів-орендарів в окремих районах Англії поступово зганяли із землі або розоряли орендною платою, яка в 4,5 і навіть у 10 разів перевищувала звичайну. Багато дрібних фригольдерів продавали свої землі через неможливість конкурувати з удосконаленими методами ведення господарства, які застосовували їхні багаті сусіди. Високі земельні податки спонукали лендлордів здавати в оренду на довгий строк свої маєтки великим фермерам-орендаторам (зазвичай на 99 років), котрі обробляли від 80 га землі і більше. Це призвело до загального закріплення ділянок і витіснення орендарів малих ферм. Такі господарства являли собою капіталістичні аграрні підприємства, в яких використовували переважно найману працю, застосовували вдосконалені знаряддя праці, передові агротехнічні прийоми.