Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт «Дослідження про природу та причини добробуту націй»

     Заслугою  Д. Рікардо було, зокрема, те, що в  його теорії чіткіше розмежовані  споживча і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув  увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування суті експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив останню від таких її особливих форм, як прибуток, рента, відсоток), розвинуто теорію ціни, ренти.

Проте, на відміну від А. Сміта (який стверджував, що вартість складається з доходів), він доводив, що вартість розпадається на доходи, оскільки її треба спочатку створити.

     Можна виділити такі основні недоліки класичної школи політичної економії:

     1) при аналізі відтворення суспільного  капіталу в А. Сміта «випав»  постійний капітал, тому вартість  сукупного суспільного продукту  він звів лише до величини  заробітної плати і прибутку;

     2) Д. Рікардо визначав вартість товару через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної і конкретної праці;

     3) хоча обидва вони близько підійшли  до розуміння вартості товару  робоча сила, але не змогли  науково обґрунтувати цю категорію;

     4) внаслідок цього і поняття «капітал» А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім;

     5) класична школа політичної економії  не спромоглася виділити найбільш  абстрактну та найбільш загальну  форму капіталістичного способу виробництва — форму вартості продуктів праці;

     6) Д. Рікардо механічно ототожнював  форми вияву закону вартості, самої вартості (наприклад, середній  прибуток, ціну виробництва) із  самим законом, а додаткову  вартість з такими формами  її вияву, як прибуток, рента. Водночас класична школа прагнула з'ясувати внутрішній зв'язок цілого на відміну від багатьох форм його вияву;

     7) предметом політичної економії  представники цієї школи вважали  науку про багатство, щоправда, у працях Д. Рікардо помітні  спроби відійти від його розуміння, «її — зазначав він, слід було б назвати дослідженням законів, які визначають розподіл виробленого продукту між класами, що беруть участь у його утворенні»;

     8) капіталістичний спосіб виробництва  представники класичної школи  вважали одвічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до вимог принципу історизму.

     У Франції варіантом класичної  школи політичної економії була школа  фізіократів ( грецьк. phisis — природа і kratos — влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Представники фізіократів — економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів вироб­ництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах лише як таку, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «laisses—faire—faire—laisses» — «дозволяйте робити, хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу «витрата-випуск», які використовуються у XX ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

     Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII - середина XVIII ст.) - започаткування  класичної політичної економії  як альтернативи меркантилізму  у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) - формування  ідейно-теоретичних та методологічних  засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) - розвиток  та переосмислення ідей А. Сміта  його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н.  Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф.  Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення  економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) - завершення  класичної політичної економії  у працях Дж.С. Мілля (Англія). [2] 

2. Економічне вчення Адама Сміта, «Дослідження про природу та причини добробуту націй»

     Адам  Сміт народився у містечку Керкколді в шотландському окрузі Файф у родині митного чиновника. У віці 15 років поступив в Університет Глазго, де два роки вивчав етичні основи філософії. Потім навчався в Бейлліол-Коледжі в Оксфорді.

     У 1751 році Сміта призначено професором логіки в університеті Глазго. Читав лекції з етики, риторики, юриспруденції і політичної економія. У 1759 році опублікував працю «Теорія моральних почуттів», в якій здійснив соціально-психологічний аналіз етичної поведінки людини, яка дозволяє їй жити з іншими в суспільстві.

     Надзвичайну популярність Сміт здобув у 1776 після публікації праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», в якій у деталях описує наслідки економічної волі. У книзі обговорено такі концепції як laissez-faire, роль егоїзму, поділ праці, функції ринку і міжнародне значення вільної економіки. «Багатство народів» відкрило економіку як науку, сформулювавши доктрину вільного підприємництва. Сміт виклав інтелектуальну систему, що пояснила роботу вільного ринку і дотепер є основою економічного укладу. Найвідоміший афоризм Сміта — невидима рука ринку — фраза, яку він використовував для пояснення того як егоїзм стає ефективним важелем в розподілі ресурсів.

     У 1778 році Сміта призначено главою митного  управління Единбурга, Шотландія, де він і помер після тривалої хвороби 17 липня 1790 року. [8]

     У своїй найвідомішій праці 1776 року Сміт з високою деталізацію систематизує сучасні йому ідеї. «Поділ праці повинен сприяти та розвивати продуктивність робочої сили найкраще», так розпочинає Сміт свою працю об'ємом понад 1000 сторінок. . Особлива увага приділяється розгляду наступних питань: перевага поділу праці, теорія рівноваги на ринку, теорія розподілу доходів.

     Вважаючи  центральною проблемою економічної  теорії розвиток і зростання добробуту суспільства, А. Сміт наголошував на тому, що "Політична економія, розглядувана як галузь знання... ставить перед собою два різних завдання: по-перше, забезпечити народові високий дохід або засоби існування, а точніше, забезпечити йому можливість добувати їх; по-друге, давати державі чи суспільству дохід, достатній для суспільних потреб. Вона ставить собі за мету збагачення як народу, так і правителя". [1]

     Водночас  учений полемізував з меркантилістами  та фізіократами, зазначаючи, що багатство  народу складається не з однієї землі, не з одних лише грошей, а з усіх речей, придатних для задоволення людських потреб і життєвих насолод.

     Убачаючи  багатство країни у матеріальних (фізичних) благах, А. Сміт визначав його джерелом людську працю, наголошуючи  на пріоритетності сфери виробництва у господарському розвитку нації. "Річна праця кожного народу, — писав учений, — являє собою первісний фонд, який дає йому всі необхідні для існування та зручностей життя продукти, що їх він споживає протягом року і що завжди складаються або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що він одержує в обмін на ці продукти в інших народів". [1]

     Зростання добробуту суспільства А. Сміт пов´язував із розвитком обміну, поділу праці  та нагромадження капіталу за умов економічної свободи. Серед факторів примноження багатства народу він виокремив: частку населення, зайнятого продуктивною працею або кількість праці, яка функціонує у виробництві; продуктивність праці зайнятих у виробництві; розвиток обміну та наявність відповідних ринків збуту; зростання доходу і капіталу.

     Вихідним  у теоретичній побудові ученого  було положення про поділ праці  як причину зростання її продуктивності. Розглядаючи суспільство як сукупність індивідів, наділених від природи  певними інстинктами (егоїстичним  інтересом, прагненням поліпшити власне становище, схильністю до обміну), які наперед визначають їх поведінку, А. Сміт особливу увагу приділяв схильності "міняти, вимінювати, обмінювати один предмет на інший". [1] Останню він трактував як одну із визначальних рис людської природи, яка породжує поділ праці. У зв´язку з цим вчений зазначав, що саме "схильність до обміну породила первісно й поділ праці". [1]

     Розмірковуючи над тим, що на відміну від тварин, які обмежуються безпосереднім  задоволенням своїх потреб, оскільки "Нікому не доводилося бачити, щоб один собака свідомо мінявся кісткою з іншим. Нікому не доводилося бачити, щоб якась тварина жестами або криком показувала іншій: це — моє, те — твоє, я віддам тобі одне в обмін на інше, кожна людина живе обміном і стає певною мірою торговцем." [1]

     А. Сміт звертав увагу на те, що "серед  людей найнесхожіші обдарування  корисні одне одному; вироблені ними різноманітні продукти завдяки їхній  схильності до торгу та обміну збираються немовби в одну загальну масу, з  якої кожна людина може купити собі будь-яку кількість витворів інших людей, що їх вона потребує". [1]

     За  таких обставин кожен учасник  обміну отримує більше праці стосовно своїх можливостей щодо виробництва  отриманого товару, ніж віддає. Відтак А. Сміт робив висновок про те, що обмін є взаємовигідним, оскільки купуючи чужу працю, люди економлять свою.

     Розвиваючи  далі свої економічні міркування, вчений констатував, що поділ праці зумовлює співпрацю всіх для задоволення  потреб кожного, індивіди стають залежними  один від одного, суспільство перетворюється у своєрідний "торгово-трудовий союз", що сприяє зростанню багатства та добробуту нації. На думку А. Сміта, завдяки розвитку поділу праці ремісники знімають із землеробів турботу про виготовлення одягу, сприяючи зростанню обсягів сільськогосподарської продукції, а землероби, звільняючи ремісників від вирощування хліба, сприяють піднесенню промислового виробництва. Таким чином, поділ праці як основне джерело зростання суспільного багатства веде до величезного збільшення продуктивності "всіх різнобічних занять і мистецтв". [1]

     Серед факторів, які сприяють збільшенню "кількості роботи, що її може виконати внаслідок поділу праці однакове число робітників", учений виокремив: зростання майстерності та вправності робітників; економію часу на перехід від одного виду роботи до іншого;

технічне  вдосконалення виробництва, "винайдення всіх машин, які полегшують і скорочують працю". [1]

     На  прикладі, який став хрестоматійним, учений показав, як у мануфактурі, зайнятій виробництвом шпильок, поділ праці на кілька десятків операцій дав змогу у сотні разів підвищити її продуктивність.

     "Мені  довелося бачити одну невелику  мануфактуру... де було зайнято  тільки десять робітників і  де, отже, декотрі з них виконували  по дві й по три різні  операції. Хоча вони були дуже бідні й недостатньо забезпечені необхідними пристроями, вони могли, напружено працюючи, виробити разом... понад 48 тис. шпильок на день. Але якби всі вони працювали поодинці, незалежно один від одного й не були призвичаєні до цієї спеціальної роботи, то, безперечно, жоден із них не спромігся б зробити 20, а, можливо, і однієї шпильки на день. Одне слово, вони, певно, не виробили б 1/240, а може, й 1/4800 того, що здатні виробити тепер у результаті належного поділу та поєднання їхніх різних операцій". [1]

     Водночас  А. Сміт розу мів обмеження та недоліки, викликані крайнощами спеціалізації. Він писав про те, що робітник, зайнятий однією операцією, "не має  нагоди й потреби витончувати  свої розумові здібності або вправлятись  у своїй кмітливості" і в силу цього "стає такою тупою і недолугою, якою тільки може стати людська істота". [1] З метою уникнення подібних проявів А. Сміт наголошував на необхідності широкого розвитку початкових освітніх закладів для населення за рахунок державних коштів.