Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт «Дослідження про природу та причини добробуту націй»

      У 1740—1788 pp. число самостійних ферм зменшилося більш ніж на 40 тис. Цей  процес тривав і після 1788 p., до того ж він усе більше прискорювався. Це засвідчує велика кількість актів про огороджування, ухвалених у парламенті. Так, з 1717 по 1727 р. було 15 таких актів, із 1728 по 1760 р. — 226, із 1761 по 1796 р. — 1482, а з 1797 по 1820 p., у період наполеонівських воєн, — 1727.

      Розпочавшись у графствах Норфолкс і Ессекс, огороджування в другій половині XVIII ст. перемістилось і в центральні графства Англії. Однак приблизно з 1760 р. становище змінилося. Зростання населення перетворило Англію із експортуючої держави в імпортуючу, тоді як лише деякі країни мали великий надлишок зерна. Ціни швидко зростали і почали сильно коливатися — від 40 до 100 шилінгів і більше за квартер. Якщо у XVIII ст. можна було отримувати великі бариші, то тепер стало можливим наживати великі багатства. Це призвело до того, що капіталісти почали скуповувати землі, а становище дрібних фермерів значно погіршилося.

      Процес  ухвалення акта про огороджування  передбачав необхідність згоди 4/5 усіх власників земель. Як правило, основною площею землі приходу володіли 2—3 лорди, а інші жителі були орендарями, внаслідок чого від рішення лордів залежало ухвалення актів. Крім того, орендарів часто підкупляли або ж просто змушували дати згоду на проведення огороджування. Перерозподіл землі між її держателями після ухвалення акта завершувався для багатьох позбавленням її за бажанням лорда. Огороджування приводило до концентрації землеволодіння і землекористування. Воно супроводжувалося безжалісним порушенням прав селян. Лише деякі з них домагалися узаконення встановлених звичаєм прав на загальний селянський вигін, і лише одиниці отримували відповідні компенсації за втрату цих прав. Раніше селяни заробляли собі на існування тим, що займалися домашньою промисловістю, тримали якусь дрібну худобу або домашню птицю і наймалися на постійну або тимчасову роботу. У період огороджувань вони мали можливість заробляти лише роботою за наймом. Це був період руйнування домашньої промисловості через конкуренцію, що виникла з боку нових фабрик.

      Завдяки прогресу в сільськогосподарській  техніці в середині XVIII ст. стало можливим скорочення витрат на оплату праці. Заробітна плата сільського пролетаріату швидко знижувалася також у зв'язку з падінням цін. У багатьох районах помешкання безземельних селян або руйнувалися зовсім, або життя в них ставало нестерпним.

      Тяжке становище селянина, падіння його життєвого рівня зумовили зменшення  сільського населення. Так, якщо в 1811 р. воно становило 35 % від загальної  чисельності, то в 1870 р. — 14 %. Разом з  тим, центр густоти населення  перемістився із середніх графств на північ.

      Революція в сільському господарстві дала такі результати. По-перше, зросла продуктивність землі, що дало можливість достатньо забезпечити міське населення продуктами сільського господарства. По-друге, утворився резерв працівників — цілком "звільнених" від будь-якого зв'язку із землею людей, не прив'язаних ні до місця, ні до власності. Виник прошарок вільних робітників відповідно до розвитку вільного капіталу. Початок організованому формуванню ринку робочої сили поклали створені в другій половині XIX ст. бюро при міських органах самоврядування, куди могли звертатися особи, які шукали роботу, та роботодавці. Біржу праці, що координувала ринок праці в масштабах усієї країни, організували на початку XX ст. По-третє, значно збільшився внутрішній ринок збуту промислових товарів. Селянин періоду натурального сільського господарства зі своєю домашньою промисловістю і відірваністю від зовнішнього світу мав змогу купити дуже мало. Пролетарям звичайно доводилося споживати набагато менше, але все, що вони споживали, мали купувати, а це сприяло появі місткого внутрішнього ринку.

      Перетворення  Англії на "фабрику світу". Колосальні багатства для Англії приносило  пограбування колоній. Це давало можливість капіталістам-підприємцям створювати великі централізовані мануфактури, легко знаходити засоби для розширення їх і введення найдорожчих удосконалень, якщо тільки вони забезпечували високі прибутки. Розвитку мануфактур сприяло створення машин, а наявність вільних капіталів забезпечувала їм швидке поширення і практичне застосування винаходів та удосконалень.

      Розвиток  науки, промисловості і транспорту в Англії — це закономірний результат  сприятливого ставлення суспільства  до питань розвитку освіти і науки. Так, на початку епохи Реставрації, у 1662 p., в Лондоні оформилося Королівське товариство, яке стало першою науковою організацією в Англії і фактично відігравало роль Академії наук. Загальним принципом його діяльності була відмова від схоластики та догматичних методів "доведень". Тільки спостереження за життям, природою, експерименти і точний математичний розрахунок визнавали в колах Королівського товариства справжньою наукою. Його діяльність підтримувала навіть церква. Автор першої історії Королівського товариства єпископ Спарт, прославляючи праці вчених, стверджував, що, за винятком Бога і душі, "вони вільні судити, як їм забажається".

      Королівське товариство сприяло розвитку в Англії у XVIII ст. наукових центрів, які готували кадри як для науки, так і для  промисловості. Оскільки Оксфорд і  Кембридж іще повністю не здолали суто гуманітарного напряму, головних успіхів цього періоду було досягнуто в шотландських університетах (Глазго, Единбург), в університетах великих промислових центрів — Манчестера і Бірмінгема. За сприяння Королівського товариства виникли наукові організації нового типу, так звані дисидентські академії, у яких давали вищу науково-технічну освіту. У 1799 р. в Лондоні засновано Королівський інститут — науково-освітню установу, що ставила за мету "поширення пізнання і полегшення широкого введення корисних механічних винаходів і вдосконалень".

      Значного  розвитку набула система початкової освіти, удосконаленням якої у XVIII ст. займалися  різноманітні релігійно-добродійні общини ("Товариство поширення Євангелія", "Товариство поширення християнських  знань" і особливо створене в 1750 р. "Товариство поширення релігійних знань серед бідних" та ін.). До початку XIX ст. початкові школи існували у 2/3 приходів. Уперше в історії Англії в 1802 р. видано закон про освіту, яким підприємців зобов'язували створювати фабричні школи. У них фабричні й ремісничі учні навчалися протягом чотирьох років одночасно з роботою на виробництві.

      У XVIII ст. поряд із класичними закритими  середніми школами для дітей  багатих почали діяти реальні  середні школи для підготовки технічно освічених підприємців, насамперед у промислових центрах. Тут надавали перевагу природознавчим наукам і новим мовам. Вищу технічну освіту здобували в університетах і Королівському інституті.

      Великі  відкриття і винаходи в науці  й техніці, зроблені в Англії у XVIII ст. — першій половині XIX ст., були результатом дії досить розвинутої для того часу системи освіти і підготовки фахівців. У XVIII ст. в Англії створюються всі необхідні умови для розвитку винахідницької думки:

1) достатня  кількість грошових коштів, які  давали можливість субсидувати  наукові дослідження;

2) досить  освічене суспільство, яке сприймало  все нове, що появлялось у світі  науки;

3) конкуренція  з боку інших країн світу;

4) необхідність  задоволення потреб зовнішнього й внутрішнього ринку.

      Не  випадково перші винаходи зроблено саме в галузі бавовняного виробництва. Треба було знищити бавовняну  галузь Індії та витіснити традиційні галузі — виробництво шерстяних  і суконних тканин на внутрішньому ринку. Потім винахідництво поширилося на металургійну промисловість, оскільки для розвитку англійської промисловості потрібно було все більше металу.

      У 1733 р. механік Дж. Кей винайшов летючий  човник, який підвищив продуктивність праці ткача вдвічі. За ним у 1785 p. E. Катрайт винайшов механічний ткацький верстат, продуктивність якого в 40 разів перевищувала продуктивність ткача, що працював вручну. Швидкий розвиток механізації властивий і для іншої складової бавовняного виробництва — прядіння. 1736 р. винайдено першу прядильну машину, яка механізувала процес прядіння. Ткач Д. Харгрівс винайшов у 1765 р. більш досконалу механічну прядку, на якій можна було працювати одразу кількома веретенами (до 20). Недолік цих прядильних машин полягав у тому, що їх рухали руки людини.

      Перша фабрика Д. Аркрайта з прядильною машиною, що працювала на водяному двигуні, стала важливим кроком на шляху технічного прогресу. У 1780 р. за його прикладом  уже працювало 20 прядильних фабрик, а ще через десятиліття — 150. Фабрики  звичайно будували на берегах річок, бо двигуном поки що залишалося водяне колесо. Проте така механізація не задовольняла процес бурхливого розвитку техніки виробництва тканин і широкого використання машин.

      Розпочаті ще в XVII ст. пошуки ефективного й  універсального двигуна завершилися створенням у другій половині XVIII ст. парової машини. Вона, з одного боку, зробила справжню революцію в розвитку виробництва, а з іншого — уперше наочно продемонструвала єдність теорії й практики, науки та виробництва. Винахід парової машини здійснив у 1769 р. лаборант Глазгівського університету Дж. Уатт (1736—1818). У 1784 р. винахідник створив парову машину "подвійної дії". У ній пара, розширюючись, тиснула то на один, то на другий бік поршня. Це була справді універсальна машина, яку використовували в різних сферах виробництва, а згодом із деякими вдосконаленнями — і на транспорті.

      Революціонізуюча  роль парової машини в розвитку виробництва  полягала в її спроможності працювати  в будь-яких умовах. Для забезпечення попиту на машини на внутрішньому та світовому ринках Дж. Уатт і фабрикант Дж. Болтон створили заводи з виробництва парових машин. Насамперед їх застосували на бавовняних фабриках, що привело до зростання бавовняного виробництва з 1788 по 1803 р. утричі та значного зниження витрат виробництва на одиницю продукції.

      Широке  виробництво машин потребувало  не тільки зусиль робітників, техніків і вчених, а й розвитку металургії.

      Наприкінці XVII ст. виплавка заліза здійснювалася, як і три тисячі років тому, із застосуванням деревного палива, запаси якого в Англії швидко зменшувалися. Широке виробництво машин потребувало металу, що сприяло на початку XVIII ст. застосуванню для плавки металу нових технологій з використанням коксу. Значного успіху в цьому досяг інженер А. Дербі, який під час плавлення на кам'яному вугіллі став додавати до залізної руди негашене вапно й отримав чавун високої якості. У 1756 р. він заснував чавуноливарний завод, який давав більш як 8 тис. т чавуну за рік (для порівняння: у 1700 р. в Англії було вироблено 18 тис. т чавуну).

      Виплавка  металу за новою технологією привела  до збільшення попиту на вугілля, яке  разом із залізною рудою стало  основною сировиною металургійної  промисловості.

      У Південному Уельсі, Шотландії, Ланкаширі, Йоркширі почали розробляти нові вугільні копальні. Видобуток вугілля збільшився з 26 млн т у 1700 р. до 76 млн т у 1790 р. і перевищив 100 млн т у 1795 р. Розвиток вугільної і важкої промисловості на початку XVIII ст. став стимулом для розвитку транспорту і передусім побудови каналів.

      Перевезення вугілля з Манчестера до Ліверпуля гужем коштувало 40 шилінгів за 1 т. У 1795 р. введено в дію канал завдовжки 17,6 км, побудований за дорученням герцога А. Бріджуотера під керівництвом інженера Т. Брідлі. Вартість перевезення вугілля завдяки цьому знизилася наполовину. Через два роки канал продовжили до портового міста Ранкорна, завдяки чому Манчестер отримав вихід до моря. Потім його з'єднали з рікою Трент і районом гончарного виробництва. Коли будівництво Великого з'єднувального каналу було закінчено, транспорт став у 4 рази дешевшим. У зв'язку з цим значно розвинулася гончарна промисловість, а в Ченширі збільшилася розробка покладів солі.

      Згодом  усю країну охопила лихоманка  будівництва шляхів, каналів, і вона покрилася мережею водних шляхів.

      Парламент протягом 1790—1794 pp. ухвалив більше ніж 80 актів про побудову каналів. Уся внутрішня частина Англії, змушена до того часу сама споживати й виробляти більшу частину потрібних їй предметів першої необхідності, тепер мала змогу вести торгівлю. Пшениця, вугілля, гончарні й залізні вироби з центральних графств швидко знайшли шлях до моря. Незважаючи на те, що наприкінці XVIII — на початку XIX ст. дороги були вже кращі, канали залишалися головним засобом перевезення вантажів і товарів, що довго не псуються, доки через 40—50 років на зміну їм не прийшли залізниці.

      Зростанню перевезення товарів гужовим  транспортом сприяло будівництво  доріг із твердим покриттям, техніку  якого наприкінці XVIII ст. розробив Ж. Макад.

      Розвиток  внутрішнього ринку і необхідність швидкої передачі інформації на велику відстань привели до відкриттів у сфері зв'язку. Так, у 1837 р. У. Кук і Ч. Уїнстон отримали патент на електромагнітний телефонний апарат, а в 1847—1852 pp. було прокладено телефонну лінію між портами Дувр і Кале.

      Досягнення  в розвитку транспортної системи  і засобів зв'язку дали ще сильніший  поштовх економічному розвитку всієї  країни. Виробництво металу зросло із 68 тис. т у 1788 р. до 250 тис. т у 1806 р. і продовжувало зростати в наступні роки. Швидко зростала важка промисловість у центральних графствах країни: Стаффордширі, Західному Йоркширі, Південному Уельсі. Залізо почали використовувати в різноманітних сферах. У 1779 р. збудовано перший залізний міст через ріку Северн у Колбрукдейлі, виготовлений цілком із литих чавунних деталей. За його модель А. Дербі у 1787 р. отримав золоту медаль від Товариства мистецтв.