Класична економічна теорія

     Класична  економічна теорія — напрям в економічній теорії, заснований А.Смітом, розвинений Т.Мальтусом, Д.Рикардо, Д.С. Міллем та А. Пігу. У класичній економічній теорії економіка здатна до саморегулювання і повного використання своїх ресурсів, а будь-яке виробництво організовується для того, щоб збільшити споживання

     Макроекономіка  як наука є теоретичною базою  економічної політики держави. Але  її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних доктрин. Кожна з них по-різному уявляє механізм функціонування економіки з ринковими відносинами, і в першу чергу, по-різному вбачає співвідношення між ринком і державою, подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки.

     Зазначена обставина дезорієнтує управлінську практику щодо встановлення причин затяжної економічної кризи в Україні  та породжує крайнощі в пошуках адекватних моделей її подолання: від шокової терапії до еволюційних перетворень; від класичного капіталізму до державного соціалізму, що викликає гострі політичні суперечки та велику соціальну напругу в суспільстві. Крім того, незважаючи на значну кількість макроекономічних теорій, всі вони зорієнтовані на розвинутий ринок і майже не торкаються перехідної економіки.

     У системі макроекономічних теорій можна  виділити декілька основних: класична, кейнсіанська, монетариська, теорія економіки  пропозиції, теорія раціональних очікувань.

     Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршал, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

     В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, за допомогою яких механізмів в економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Це може забезпечувати ринковий механізм самостійно або поряд з ним відповідну регулюючу роль має виконувати держава. Це питання є центральним і для класичної теорії.

     Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати  повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто  повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

     Згідно  з класичною теорією механізм ринкового саморегулювання економіки  складається з декількох елементів. Перший — ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то досить швидко такі важелі ринкового регулювання як ціна і зарплата примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини.

     Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючий  вплив заощаджень на рівновагу між  доходами і витратами. Проте, на їхню думку, дана обставина не вимагає  державного втручання в економіку. Ринковий механізм здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодію між товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців компенсують ті вилучення із потоку "доходи — витрати", які відбуваються в формі заощаджень. Отже, якщо підприємці будуть інвестувати в економіку стільки ж, скільки домогосподарства мають намір заощаджувати, то закон Сея буде діяти і відповідність між доходами і витратами не буде порушена.

     Необхідною  умовою для досягнення відповідності  між доходами і витратами в  економіці є баланс між заощадженнями  та інвестиціями. Згідно з класичною теорією ця умова забезпечується грошовим ринком через коливання відсоткової ставки під впливом попиту і пропозиції на цьому ринку. Суб'єктами грошового ринку є, з одного боку, домогосподарства як власники заощаджених грошей, з іншого — підприємці, які пред'являють попит на ці гроші з метою інвестування економіки. Рівновага між величиною запропонованих грошей і попитом на них досягається відсотковою ставкою.

     Якщо  запропонований обсяг заощаджених  грошей перевищує попит на них  з боку інвесторів або зменшується порівняно з ним, то відсоткова ставка знижується або піднімається і завдяки цьому урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна відсоткова ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов необхідність державного втручання в економіку не виникає.

     Класики допускають тимчасове перевищення  заощаджень порівняно з інвестиціями, що може викликати тимчасове відхилення сукупних витрат від потенційної  величини. Але таке відхилення, на їхню думку, необов'язково викличе падіння виробництва порівняно з потенційним рівнем, оскільки крім грошового ринку, велику регулюючу роль виконують ціни і зарплата.

     Регулюючий  потенціал цін і зарплати складає  суть третього елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Його суть полягає в тому, що обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати її виробники, залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня товарних цін. Це означає, що навіть тоді, коли відсоткова ставка за будь-якої причини нездатна привести у відповідність заощадження домогосподарств та інвестиції підприємств, падіння сукупних витрат буде компенсоване пропорційним зниженням цін. Отже, якщо домогосподарства тимчасово заощадили більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане цим зменшення сукупних витрат не приведе до тривалого скорочення реальних обсягів виробництва, оскільки ціни знизилися пропорційно зменшенню цих витрат.

     Згідно  з класичною теорією здатність  економіки до цінового саморегулювання  забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує високу еластичність цін стосовно попиту. Оскільки падіння попиту на продукцію стає загальним, виробники під впливом конкуренції змушені знижувати ціни, щоб уникнути затоварювання. Отже, поява надмірних заощаджень викликає зниження цін, які збільшують реальну величину сукупних витрат і відновлюють сукупний попит на рівні повної зайнятості. Тому заощадження викликають зниження цін, а не зменшення обсягів виробництва і зайнятості.

     Зниження  товарних цін за інших незмінних  умов може зменшити прибутковість виробництва товарів, що може стримати виробників від бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня. Але згідно з класичною теорією цього не відбудеться, оскільки падіння сукупного попиту викличе скорочення попиту на ресурси, і насамперед на робочу силу. Це викличе зниження цін на ресурси, в тому числі падіння заробітної плати. Конкуренція на ринку праці між робітниками примусить їх найматися на роботу за нижчими ставками заробітної плати, що знизить середні витрати і відновить нормальний рівень прибутку.

     Отже, зниження товарних цін, доповнене зниженням  ресурсових цін, відновить виробництво  товарів на потенційному рівні і  забезпечить повну зайнятість. Єдиним наслідком цього відновлення  будуть більш низькі товарні та ресурсові  ціни.

     Підсумовуючи, можна стверджувати, що згідно з класичною теорією механізм відсоткової ставки, гнучких товарних і ресурсових цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку, тобто найбільш раціональною має бути політика державного невтручання.