Управління активами та пасивами комерційного банку

         Згідно до Базельської угоди, складовими частинами капітальної бази є стрижневий і додатковий капітал. Стрижневий капітал визначається основною частиною власних коштів, до нього належать випущені та повністю сплачені звичайні акції та некумулятивні безстрокові привілейовані резерви, на відміну від прихованих, формуються з чистого прибутку після сплати податків.

         Додатковий капітал включає такі елементи:

а) непубліковані, або  приховані резерви;

б) переоціночні резерви;

в) загальні банківські резерви;

г) гібридні інструменти  позикового капіталу;

д) терміновий субординований борг.

Власним капіталом (тобто  капіталом, яким банки несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями) у Німеччині  вважається сума сплаченого статутного капіталу і страхових фондів за відрахування власних акцій, які залишаються  у банках, чи частин капіталу; пільгових чи виданих під менші, ніж звичайно, гарантії кредитів засновникам і акціонерам, які мають більше 25% капіталу або голосів [3,c.25].

Структура залучених та запозичених коштів комерційного банку можна розглянути на рисунку 1.2.2.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовують різні види банківських рахунків. Операції, пов’язані з залученням грошових коштів на вклади, мають назву депозитних [21].

З метою компенсації інфляційних втрат комерційні банки можуть пропонувати вкладнику виплату процентів на перед. Якщо депозитна угода буде розірвана достроково, виплачені проценти банк утримає із суми внеску. Важливе значення для стимулювання внесків має гарантування банком цілості переданих йому коштів.

До запозиченого капіталу комерційного банку належать кошти, отримані від емісії та продажу  облігацій, та кредити, отримані у інших  банків.

Комерційний банк може випускати облігації для  залучення позикових коштів лише за умови повної сплати усіх випущених ним акцій. Реалізація облігації може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покуп-цями або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики комерційними банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації на сьогодні не дістали розвитку.

Рис. 1.2.2. Структура залучених та запозичених коштів [13]

 

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку  є міжбанківський кредит. Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв’язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. Враховуючи світову практику досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на один день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку. У Великобританії у структурі запозичених коштів міжбанківські кредити займають 18,6%, у Франції – 40%.

 

 

 

 

 

 

1.3. Стратегія  управління активами і пасивами  комерційного банку

 

 

Стратегію банку  можна визначити як концептуальну  основу його діяльності, що визначає пріоритетні  цілі, задачі й шляхи їх досягнення й відрізняє банк від конкурентів. Вона слугує орієнтиром для прийняття ключових рішень, що стосуються майбутніх ринків, продуктів, організаційної структури, прибутковості і профілю ризиків для керівників банку на всіх рівнях його діяльності, тобто вона є основою всієї системи банківського менеджменту [5].

          Здійснення стратегічного управління припускає вибір стратегії і розробку плану заходів щодо її реалізації. Структура стратегічного менеджменту може бути представлена такими організаційними етапами, поступова реалізація яких забезпечить максимально ефективне стратегічне управління сучасним комерційним банком:

1) діагностика  нинішнього становища банку (ситуаційний  аналіз);

2) визначення  стратегічного бачення діяльності  банку;

3) формулювання  місії і стратегічних цілей;

4) визначення  стратегічного підходу й оцінка  альтернативний стратегій;

5) аналіз стратегічного вибору банку;

6) затвердження  і реалізація стратегії;

7) оцінювання  результатів впровадження стратегії і можливих коригувань стратегічного плану [20,c.7].

Оскільки аналіз банківської діяльності є складовою  загального процесу управління, то його структура та інструментарій значною мірою залежать від чинної в банку концепції управління фінансами, з огляду на яку формується банківський процесор. Очевидно, що для формування оптимального процесора необхідно вибрати й найдосконалішу з усіх можливих за даних обставин концепцію управління фінансовими потоками банку.

Аналіз методологічних підходів до управління фінансами комерційного банку та процесу їх еволюції, дає  підстави виділити три основні з  них (рис. 1.3.1) [24,c.56] :

1) через управління  активами;

2) через управління пасивами;

3) через управління  активами і пасивами.

        Рис. 1.3.1. Підходи до управління активами і пасивами комерційного банку

 Управління активами - це нагромадження банком ліквідних коштів у вигляді коштів і легкореалізованих цінних паперів. Властивості ліквідних активів:

• наявність ринку для їхнього швидкого перетворення в гроші;
• стабільність цін на ринку;
• оборотність, тобто можливість відшкодування первісних інвестицій з мінімальним ризиком.

         Управління пасивами - позика легко реалізовуваних коштів у кількості, необхідній для покриття попиту на ліквідні кошти. Джерела залучення таких ресурсів:

• позики на міжбанківському ринку;
• угоди «РЕПО»;
• облік і одержання позик у Центральному Банку;
• продаж банківських акцептів;
• випуск комерційних паперів;
• одержання позик на ринку євродоларів;
• випуск капітальних нот і облігацій.

          Управління пасивами й активами - це накопичення ліквідних коштів для задоволення очікуваного попиту на них. І покупка активів на ринку у випадку виникнення несподіваних потреб у ліквідності [45].

          Стратегічною метою діяльності банку повсюдно визнано максимізацію його вартості (ринкової оцінки власного капіталу). Це не виключає можливого існування системи короткострокових чи проміжних цілей. Усі складові системи управління банком, у тому числі аналіз банківської діяльності, спрямовано на досягнення стратегічної мети.

          Таким чином, вибір стратегій управління активами і пасивами комерційного банку незначний - їх лише дві. Першу спрямовано на максимізацію прибутків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків. У такий спосіб банки вимушені постійно балансувати між прибутковістю і ризиком, вибираючи одну з цих альтернативних стратегій. Варто звернути увагу на те, що вибір найраціональнішої стратегії управління є надто індивідуальним і залежить насамперед від настроїв, сподівань і преференцій власників (акціонерів) банку.

        У формалізованому вигляді опишемо стратегії за допомогою моделей (рис. 1.3.2).

Рис. 1.3.2. Стратегії та моделі управління активами і пасивами банку [15]

         Стратегія максимізації прибутку передбачає свідоме прийняття ризику, характеризується спекулятивними тенденціями і реалізується через застосування незбалансованих підходів до управління активами і зобов’язаннями (які не передбачають вирівнювання окремих статей балансу за обсягами чи строками). До них належать, наприклад, управління гепом, управління дюрацією, утримання відкритої валютної позиції, формування агресивного портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Основне завдання управління за такого підходу - запобігання можливості переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуванню банку і може призвести до банкрутства.

           Стратегію мінімізації ризику вибирають тоді, коли рівень прибутковості банку задовольняє керівництво та акціонерів, а основною метою є стабілізація фінансових результатів. У цьому разі мета досягається за допомогою таких прийомів управління активами і пасивами, як приведення у відповідність строків та обсягів активів і зобов’язань, чутливих до змін відсоткової ставки (фіксація спреду); імунізація балансу; утримання закритої валютної позиції; формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля); проведення операцій хеджування та страхування ризиків та ін. Зрозуміло, що на практиці досягти повної відповідності активних та пасивних статей балансу неможливо, але ця стратегія потребує принаймні максимально можливого узгодження балансових позицій. Завдання банківського аналізу полягає в тому, щоб забезпечити ефективну реалізацію вибраної банком стратегії.

        У процесі реалізації будь-якої зі стратегій використовуються дві групи методів - методи управління структурою балансу та методи управління, пов’язані з проведенням позабалансових фінансових операцій (страхування, хеджування, спекулятивні операції з фінансовими деривативами, арбітраж з контрольованим ризиком та ін.). Застосування кожного з цих методів передбачає проведення інваріантного аналізу і формування адекватного аналітичного забезпечення [22,c. 129].

         Слід зазначити, що методи управління структурою балансу досить громіздкі, складні для реалізації в практичній діяльності та потребують значних витрат часу і коштів. Натомість методи, що передбачають проведення позабалансових операцій з метою управління, характеризуються як зручні, гнучкі та мобільні і уможливлюють швидке та раціональне проведення реструктуризації позицій банку відповідно до кон’юнктури ринку.

         Варто зауважити, що нині в міжнародній банківській практиці вдосконалення інструментарію управління активами і пасивами відбувається дуже динамічно, а новітні методики та фінансові конструкції часто поєднують проведення балансових та позабалансових операцій. Проте для вітчизняних банків вибір методів управління є досить обмеженим, оскільки нерозвиненість окремих сегментів внутрішнього фінансового ринку, зокрема ринку фінансових деривативів, унеможливлює застосування досконалих методик. Для українських банківських установ методи управління структурою балансу залишаються найдоступнішими, а пов’язані з цим теоретичні і практичні проблеми - найактуальнішими.

          Вище було вже доведено, що основним об’єктом аналізу та управління фінансами комерційного банку є динамічний баланс. За системного підходу банківський баланс розглядається як структурна модель, що описує фінансовий стан банку в бухгалтерських оцінках. При цьому пріоритетне значення має вивчення властивостей балансу як генератора доходів та витрат банку. Отже, за такого підходу динамічний баланс перетворюється на об’єкт активного управління, параметрами якого є прибутковість та рівень ризику.

Об’єкти аналізу та управління можуть бути конкретизовані залежно від рівня деталізації аналітичних процедур та завдань, що постають у процесі управління фінансовими потоками банку. Зокрема, на певних етапах управлінського процесу об’єктами банківського аналізу можуть стати капітал банку, зобов’язання, портфелі кредитів, цінних паперів чи реальних інвестицій. Рівень деталізації об’єктів вибирають залежно від поставленої мети та обсягів доступної інформації. Теоретично найвищий рівень деталізації визначається рівнем балансового рахунка IV порядку. Для проведення банківського аналізу можуть також використовуватися дані аналітичного обліку, що забезпечує в разі потреби можливість формувати та аналізувати кілька об’єктів аналізу в межах одного балансового рахунка.

          Ідентифікація об’єктів аналізу, зміст аналітичного процесу та формування системи показників залежать від завдань, які розв’язуються в процесі управління банком. Залежно від тривалості часового горизонту, що аналізується, заведено виокремлювати стратегічне та оперативне управління банком [24,c.88].

            Як зазначалося, у довгостроковій перспективі орієнтуються на ринкову оцінку власного капіталу банку. У процесі стратегічного управління аналізують показники конкурентного рівня прибутку на активи (ROA) та прибутку на капітал (ROE). У короткостроковому аспекті на чільне місце висуваються облікові показники діяльності. Оперативне управління активами і пасивами пов’язане насамперед зі щоденним управлінням банківським балансом і в цьому аспекті найуживанішими аналітичними показниками є відсотковий прибуток (різниця між відсотковими доходами і відсотковими витратами), чиста відсоткова маржа, спред або прибуток на одну звичайну акцію.

            Невіддільними складовими і стратегічного, і оперативного управління є аналіз банківських ризиків та контроль за ними. Показники, що характеризують банківські ризики, теж модифікуються залежно від особливостей аналітичного процесу. У довгостроковому аспекті ризик банку характеризується показником мультиплікатора капіталу (МК), який розраховують як відношення активів банку до його капіталу. Що вищим є значення мультиплікатора капіталу, то ризикованішою визнається фінансова структура банку. У процесі оперативного аналізу показники ризикованості конкретизуються для кожного виду ризику. Наприклад, для ризику зміни відсоткових ставок таким показником є геп, для валютного ризику - валютна позиція, для ризику незбалансованої ліквідності - розрив ліквідності.

Отже, ціль стратегічного банківського менеджменту - розробка, впровадження і розвиток таких нових напрямів банківської діяльності і банківських продуктів, які б забезпечували зростання частки завойованого ринку, прибутків банку і як наслідок - збільшення ринкової вартості кредитної організації.