Банківська система Франції ( банківські установи)

У середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промислового

виробництва знизився за 1933-1935 pp. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд. фр. у 1932 р. до 16,9 млрд. фр.  у 1936 р., за той самий період золотий запас Банку Франції знизився з 83 до 50 млрд. фр. У жовтні 1936 р.  уряд девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено стабілізаційний фонд.

Унаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 pp. франк утратив 58% того золотого вмісту, який було

встановлено під час проведення грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та

подальше знецінення франка.  Загалом же через низку девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5%

золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою.  З початком війни всі країни

запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції визначалася тим, що Франція була пограбована Німеччиною. Загальна

сума окупаційних витрат Франції (контрибуції,  заборгованість Німеччині за клірингом,  позика Італії та ін.) 2

становила біля 1  трлн.  фр.  Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик,  податків,  кредитів

Банку Франції.

В 1945 р. була проведена невдала грошова реформа. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім

знову почала зростати.  До 1959  р.  в країні розвивалася інфляція.  За період 1945-1958 pp.  у Франції було

проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. до 1 дол.

США = 493,7 фр. , які також були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету,  пасивності платіжного балансу,  зменшення офіційних золотовалютних резервів,  високих темпів інфляції.   Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959-1967 pp. її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

Спираючись на великі золотовалютні резерви,  уряд Франції у 1967  р.  повністю скасував валютні

обмеження, за поточними операціями та дозволив вільний ввіз та вивіз золота з країни. Але у 60-70 роки стан

французької економіки знову погіршився і у 1969 р. Францію охопила криза. Була здійснена чергова девальвація франка.  Уряд проголосив про зниження його золотого вмісту з 0,18  до 0,16  г золота,  тобто на 11,5%,  а курс франка відносно долара впав з 4,937 фр. до 5,554 фр. за 1 дол. Економічній кризі передувала гостра соціальна криза (травень 1968 p.), весною 1969 р. уряд де Голя пішов у відставку.

У вересні 1969 р. були вжиті заходи кредитної рестрикції (облікову ставку Банку, Франції підвищили з 6

до 8%, обмежили банківський та споживчий кредит), підвищені податки.

У 1973  р.  Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених

точок коливань ± 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція – член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту – євро.  Франція тривалий час очолювала зону франка. Це валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні території — Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримати свої резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному рівні, що не ми бути змінений без згоди Франції. Управління валютними резервами країн зони надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності колишні французькі колонії стали створювати самостійні грошово-кредитні системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв"язку зі змінами у світовій ваіютній системі і прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші провідних західних країн.

 

3) Банк Франції

Банк Франції був створений 18 січня 1800 р. Наполеоном Бонапартом, який був тоді Першим Консулом, з метою сприяння економічному зростанню після глибокого спаду Революційного періоду. Завданням нового Банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

У той час і Швеція, й Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція Банку, створеного у Франції, однак, була більш обмеженою. Згідно з «Основним Статутом» від 13 лютого 1800 р він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

Люди, які складали статут Банку, розуміли, що довіру публіки до паперових грошей можна було забезпечити тільки шляхом доручення випуску таких грошей установі, яка була б незалежною від уряду. Тому Банк Франції було засновано на базі акціонерної форми власності з капіталом 30 млн. франків. Частиною акцій володів Наполеон Бона-парт та кілька членів його оточення. Щорічні Загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначали 15 регентів, які утворювали Загальну раду, що здійснювала управління Банком, та трьох Цензорів, які контролювали управління. Загальна рада, у свою чергу, обирала Центральний комітет, до складу якого входило три члени, один з яких був головою Центрального комітету, Загальної ради і Загальних зборів.

Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 р., незважаючи на те, що ще не весь його капітал було виплачено. 14 квітня 1803 р. новий Банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом 15 років.

Банк Франції пережив багато труднощів у перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. Тому Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні Банком. 22 квітня 1806 р. новий закон замінив Центральний комітет губернатором і двома представниками губернатора. Усі три були призначені імператором. Двома роками пізніше імперський Декрет, датований 16 січня 1808 р., скасував «Основні Статути», згідно з якими Банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 р. Декрет також передбачав відкриття «дисконтних офісів» в інших французьких містах, у яких була розвинена торгівля. Другий Декрет від 6 березня 1808 р. уповноважив Банк купити особняк у Парижі для його головної контори.

Право випуску банкнот, надане Банку в 1803 р., було продовжено у 1806 р. і поновлювалось чотири рази до 1945 р. Поступово воно поширювалося на міста з «дисконтними офісами», а згодом і по всій Франції, поглинувши при цьому і перетворивши на філії дев'ять провінційних емісійних банків.

До 1848 р. банкноти, випущені Банком Франції, не були законним платіжним засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але Банк мусив бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети на першу вимогу.

Криза, викликана політичним переворотом у 1848 р., призвела до введення «примусового курсу», звільняючи Банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти Банку стали законним платіжним засобом, і окремі особи та уряд повинні були приймати їх до оплати.

Із введенням примусового курсу були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Примусовий курс та статус законного платіжного засобу паперових грошей було скасовано згідно з законом від 6 серпня 1850 р., але поновлено під час Франко-Прусської війни у 1870 р. Після цього примусовий курс паперових грошей банку було збільшено згідно зі зміною фінансової ситуації в країні, але після 1870 р. не було жодних сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

До 1848 р. за межами Парижа функціонувало 15 відділень та філій Банку. У другій половині XIX ст. мережа відділень почала швидко поширюватись: 160 структурних підрозділів у 1900 р. й 259 - у 1928 р.

Розширення мережі Банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансування економіки зростало в результаті політики низьких норм відсотка та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання позик під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 р. Спочатку позики надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

Банк також активно вносив свій вклад у підтримання валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з установленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку з повторним уведенням примусової валюти з 1914 по 1926 р. Банк був тоді офіційно вповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.

В обмін на право банкнотної емісії Банк безоплатно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав позики уряду для задоволення його фінансових потреб.

Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 р. уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

Акт від 24 липня 1936 р. надав уряду можливість більш безпосередньо втручатися в управління Банком. 15 регентів були замінені 20 членами Генеральної ради, з них тільки двох було обрано Загальними зборами. Більшість інших членів Ради були призначені урядом; вони повинні були представляти як державні органи, так і об'єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного члена Ради персоналом Банку. Генеральна рада складалася з керуючого, його замісників і 12 членів (з них сім призначаються міністром фінансів), ще чотири члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних інституцій.

Доступ до Генеральної Асамблеї був обмежений двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження щодо того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 р. відкрив Загальні збори для всіх акціонерів. Він також скасував обов'язкову умову, введену у 1806 р. згідно з якою для обіймання посади керуючого чи замісника керуючого вимагалося мати певне число акцій Банку. Відтепер керуючий і два його замісники призначалися радою міністрів.

Ця реформа, звичайно, супроводжувалася переглядом законодавства, пов'язаного з управлінням Банком. Вона збільшила повноваження уряду і була тільки прелюдією до націоналізації Банку, здійсненої згідно з Актом від 2 грудня 1945 р. після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал Банку буде передано державі 1 січня 1946 р. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири тривідсоткові облігації зі строком обігу 20 років. Остання виплата за цими облігаціями була проведена 1 січня 1965 р. Хоча реформи 1936 та 1945 рр. виключили будь-який приватний контроль над управлінням Банку, вони не обмежували його свободу вести справи так, як він вважає за потрібне.

Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 р. вимагав змін у Статуті Банку, складі Загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 р.

Згідно з Актом від 24 травня 1951 р. Банк підпорядковувався загальному податковому режиму. Були встановлені конкретні види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в ролі Банку Франції, починаючи з 1945 р., однак, зробили необхідною модернізацію статутів 1936 та 1945 рр., деякі з яких застаріли, а деякі суперечили одна одній. Особливо це стосувалося питання організації та контролю кредиту, тоді як націоналізація Банку зробила зміни необхідними. Необхідні зміни й статуті Банку відбулись згідно із законом від 3 січня 1973 р.

Пункти, які стосувалися управління діяльністю Банку і організації, були спрощені і поновлені, визначені головні цілі Банку та обов'язки, щоб швидко реагувати на будь-які зміни. Склад Генеральної ради радикально змінився. Члени Ради призначалися відповідно до їх здібностей, а не тому, що вони повинні представляти різні економічні та фінансові сектори.

Повноваження Генеральної ради були розширені. Крім цього, нове законодавство містило менше обмежень щодо діяльності Банку. У ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи Раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

Міністру фінансів надали право ухвалення розподілу прибутку Банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, у результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

Акт від 4 серпня 1993 р. став поворотним моментом в історії Банку Франції. Крок до незалежного Банку був зроблений з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і таким чином забезпечуючи довіру до франка. Чітке та урочисте зобов'язання підтримувати цінову стабільність незалежно від внутрішньої політики є хоч і необхідною, але недостатньою умовою довіри громадян до національної грошової одиниці. Крім того, незалежність центрального банку вважається найкращим інституційним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу статуту Банку Франції тим більш необхідною.

У 1993 р. було прийнято новий Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким Банк розробляє і проводить грошово-кредитну політику, спрямовану на забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.

Для сучасної функціональної структури Банку Франції (рис. 1) характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на шість років без права відкликання і не можуть обіймати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинен перевищувати 65 років, складає присягу президенту республіки. Керуючий, який має широкі повноваження і права, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності усіх його підрозділів. Він має право призначати службовців на всі посади в Банку, за винятком директора філії Банку. Його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду міністр економіки і фінансів Франції.