Банківська система Італії

1. Історичні аспекти  розвитку банківської системи

 

Зародження банківської  системи Італії починається разом  із виникненням банківської справи. Італія - країна зі старовинною банківською  традицією, яка зародилася ще у Стародавньому  Римі. Будинки Опіїв, Ігнаціїв здійснювали свої грошові операції на території від Македонії до Геркулесових стовпів, але особливо банківська діяльність активізувалася в період Відродження: сім'я Медічи заклала перший фундамент банку, надавши позику князям. Перші фінансові установи з надання кредитів приватним особам також зародилися в Італії. Потім банківська діяльність розвивалася паралельно економічній активності, тобто вона переміщалася на північ Європи. Коли промислова революція досягла Італії, сучасний банк отримав там швидкий розвиток, спираючись на базу, закладену в середньовіччі.

 

Банківська справа в Італії зародилася в Римі і її було організовано за прообразом і подобою грецької банківської справи. Аргентарії або  мензарії, які проводили операції прийому грошових внесків, переказу грошових коштів, видачі простих та іпотечних позик, організації і  проведення аукціонів, з'явилися уже  в ІП ст. до нашої ери. Особливо банківська діяльність стабілізувалася в кінці середньовіччя і в період Відродження у Венеції і Флоренції, де, крім комерційних банків, здійснювали свою діяльність громадські банки (1156-1171 pp.), які займалися переказом коштів з рахунків і отримали назву жиробанків. Першим таким банком став Венеціанський банк Monte Nuovo. Банки були громадськими установами, які приймали податки і проводили деякі банківські операції. Вони поділялися на "світські гори" і "гори", знаходилися під заступництвом духівництва та були створені з метою боротьби з лихварством.

 

Подальший розвиток банків призвів до участі держави у функціонуванні банківської системи. У1401 р. шляхом злиття багатьох товариств-кредиторів уряду був створений знаменитий

 

Банк св. Георгія в Генуї, що став кредитором республіки. Як капітал  йому були передані митні та інші доходи держави. Банк користувався великими привілеями - Генуезький мер під час прийняття посади повинен був присягати на те, що він зобов'язаний захищати самостійність банку і сприяти його процвітанню. 31463 по 1505 pp. Папою Римським було надано право банку відлучити від церкви невиправних боржників. І лише в 1675 р . цей банк став жиробанком.

 

У цей же час починають  з'являтися і перші кредитні установи, зокрема, в 1473 р. з'явилися перші ломбарди, що надавали кредити під заставу приватним особам. А в 1587 р. був відкритий у Венеції державний жиробанк Banco di Rielto. Згодом розвиток банківської системи відбувався за рахунок виникнення нових жиробанків і депозитних комерційних банків, виникнення ощадних кас, іпотечних і ділових банків, створення мережі кредитно-фінан-сових установ. У 1893 р. з'являється Італійський національний банк, який отримав право монопольної емісії банкнот (з 1926 р.) і починає виконувати функції центрального банку країни.

 

Основні риси сучасної банківської  системи Італії сформувалися в 20-30 pp. XIX ст. Криза 30-х років серйозно вплинула на банківську систему, що змусило державу  провести націоналізацію значної частини  банків і сформувати найвищі органи банківської системи - Міжвідомчий  комітет з кредитів і заощаджень і центральний емісійний банк - Банк Італії. Другий рівень кредитної системи представлений комерційними банками і спеціалізованими кредитними установами.

 

Банківській системі Італії властиві свої особливості. По-перше, значна частка участі державного сектору. Присутність держави в банківському секторі виявляється у двох формах: забезпечення кредиту, яке було відмінено в 1983 p., і зобов'язання використовувати певну частку своїх активів у вигляді земельних, сільськогосподарських і рухомих облігацій. Останнє стосується тепер тільки земельних і сільськогосподарських облігацій. Тому їх обов'язкова частка знизилася.

 

Криза 1930 року негативно  вплинула на італійську банківську систему, що змусило державу активно в  ній бути присутньою. На початок 90-х  років на приватні банки припадало  лише 24 % усіх залучених депозитів і близько 26 % виданих кредитів. Більше 100 банків - приватні, їх кількість мала тенденцію до скорочення.

 

Держава володіє банками  безпосередньо і опосередковано. Серед державних банків є дуже старі (наприклад, Monte dei Paschi di Sienna) і недавно створені, а також регіональні, у створенні яких чималу роль відіграють зобов'язання італійського уряду у стимулюванні розвитку відсталих регіонів. До цієї групи входять, наприклад, Banco di Sardegna і найбільший банк країни, створений ще в 1913 році, - Banko nazionale del Lavoro.

 

Державний сектор продовжував  збільшуватися за рахунок скорочення приватного сектора. Так, .у 1997році Institute bancario di Тигіпо купив у хімічної компанії Montedison банк Banco Lariano. У тому ж році Вапса Toscana, приватний банк, хоча 90 % його акцій знаходиться в руках Monte del Pascal di Sienna, купив банк Credito Lombardo, який контролювався текстильною компанією. У 1979 році компанія Monte dei Paschi di Sienna придбала банк Credito Commerciale.

 

Подібно до німецьких та іспанських, комерційні банки Італії традиційно конкурують із ощадними касами. Перила ощадна каса (Casse di risparmio) була створена в 1822 році за прикладом австрійської моделі. Потім ощадні каси поширилися по всій території країни. У 1927 році їх налічувалося 204, і деякі з них були надзвичайно малі. У 1927 році за наказом уряду було здійснено злиття найдрібніших кас, що істотно скоротило їх кількість. Тепер їх налічується тільки 87.

 

По-друге, банки і кредитні установи історично діляться на інститути короткострокового, середньострокового і довгострокового кредитування. Інститути короткострокового кредитування включають шість основних груп:

 

1) державні кредитні установи, переважно комерційні банки, що  кредитують великі фірми;

 

2) банки національних  інтересів, що здійснюють широке  коло банківських операцій;

 

3) недержавні комерційні  банки, що мають велику кількість  відділень та обслуговують середніх, дрібних підприємців і приватних клієнтів;

 

4) ощадні каси, діяльність  яких пов'язана з приватною клієнтурою і обмежена рамками певної території;

 

5) ремісничі і сільськогосподарські  інститути - громадські або кооперативні  банки, призначені для фінансування  малих і середніх підприємств промислового і сільськогосподарського виробництва;

 

6) спеціалізовані кредитні  інститути, що надають в основному  інвестиційні позички підприємствам.

 

Найбільш поширені установи короткострокового кредитування, які  налічують більше 1 000 кредитних установ.

 

Для інститутів средньо- і довгострокового кредитування характерна вузька спеціалізація (промисловість, сільське господарство, іпотечне кредитування, кредитування середніх і малих підприємців). Характер спеціалізації визначає термін кредиту. Більшість цих інститутів державні та напівдержавні. Вони формують свої капітали за рахунок емісії позичок і депозитів.

 

По-третє, італійська банківська система завжди зазнавала великої конкуренції з боку ощадних кас, які хоча і не є універсальними, залишаються сильними конкурентами у своїй сфері діяльності, що є ще однією особливістю системи.

 

З кінця 70-х pp. посилився процес приватизації банківської системи, хоча частка держави ще залишається значною. Наприклад, у 1988 р. був приватизований "Медіобанк". У результаті 50 % його капіталу належить приватним особам, 25 % - банкам національних інтересів і 25 % - державі. Останніми роками Банк Італії став проводити політику зовнішнього розвитку, особливо у напрямі Франції та Німеччини, а італійський ринок став доступним для вкладень іноземних банків.

 

Таким чином, Італія - країна, що має давні банківські традиції, завдяки яким власне і з явився термін "банк". Лише в кінці XІX - початку XX століття із зростанням внутрішньої економічної активності відбулося швидке відродження банківської діяльності. А традиції сучасної банківської справи в Італії менш перевірені часом, ніж у сусідніх північних країнах.

 

 

2. Перший рівень банківської системи

 

На сучасному етапі  банківська система Італії є дворівневою. Перший рівень займають два органи. Перший - центральний банк, у ролі якого виступає Банк Італії. Він створений у 1893 р. і з 1926 р. став єдиним емісійним центром країни. Уже з 1893 р. Банк Італії має тісні відносини з державою, хоча і с юридичною особою - приватним акціонерним товариством. З 1895 р. йому було передано ведення операцій Казначейства. У 1926 р. Банк одержав право контролю над кредитною системою і курсом ліри. З 1936 р. він став "банком банків". Сьогодні в організаційному плані Банк Італії - центральний емісійний банк, публічно-правова установа з капіталом, що складається з 300 000 іменних паїв, які поділені між державними і напівдержавними установами, такими, як ощадні каси, публічно-правові інститути, банки національних інтересів, інститути соціального забезпечення, страхові установи. Практично він же є державним інститутом.

 

Банк Італії є виконавчим інструментом у грошово-кредитній  сфері і є впливовою економічною  установою в сфері державного регулювання економіки. Адміністративно він підлеглий казначейству, в сфері ж кредитної політики слідує рекомендаціям Міжвідомчого комітету з кредитів і заощаджень (МККЗ).

 

Поряд з Банком Італії Міжвідомчий  комітет займає перший щабель банківської  системи Італії. Міжвідомчий комітет  з кредитів і заощаджень є державним  інститутом, створеним у 1947 p., який є  так званим міні-урядом, що наділений великими повноваженнями. До його функцій входить:

 

· забезпечення ефективного  функціонування кредитної системи  Італії;

 

· розробка основних напрямів кредитної політики і контроль за ЇЇ здійсненням;

 

· контроль за всіма важливими структурними змінами в банківській системі: відкриттям нових кредитних установ, наданням ліцензій; ухваленням статутів банків; призначенням на керівні посади комерційних банків;

 

· санкціонування всіх розпоряджень, що визначають норми і правила діяльності кредитних установ, емісію цінних паперів;

 

· здійснення контролю за діяльністю Банку Італії та розробка основних рекомендацій для його діяльності.

 

Комітет не має права здійснювати  безпосередній контроль за кредитною системою. Ця функція делегована центральному банку. Міжвідомчим комітетом з кредитів і заощаджень управляє голова, який є міністром казначейства. Членами комітету виступають міністр громадських робіт, міністр промисловості, міністр сільського господарства, міністр зовнішньої торгівлі, міністр бюджету й економічного програмування, міністр фінансів. У роботі комітету бере участь управляючий Банку Італії.

 

Адміністративно Міжвідомчий  комітет пов'язаний із Казначейством. Цей зв'язок витікає з того, що при Головному управлінні Казначейства є інспекторат щодо контролю і  нагляду за грошовим обігом, який спільно  з секретаріатом комітету займається технічною розробкою проектів його рішень і встановлює необхідні контакти з державними установами і кредитними інститутами.

 

Під час використання інструментів монетарної політики застосовується диференційований підхід. Рішення про використання найбільш важливих інструментів - резервні вимоги й облікову ставку - заздалегідь затверджуються МККС і приймається указ міністра фінансів за ініціативою керівника Банку Італії. Валютні інтервенції на грошовому ринку фактично знаходяться в повній компетенції центрального банку, оскільки формально існує самостійне Італійське валютне управління, але його очолює Банк Італії. Як наслідок, реально проводить дану політику центральний банк, використовуючи операційну структуру Італійського валютного управління і навіть своїм балансом входить у консолідований баланс Банку Італії.

 

Проводячи грошово-кредитну політику, Банк Італії активно здійснював у 70-х - початку 80-х років прямий кредитний  контроль. Пізніше Банк почав більше спиратися на непрямі інтервенції на вторинному грошовому ринку. Із середини 70-х років Банк Італії встановлює щорічні орієнтири кредитних і грошових агрегатів у їх взаємодії. Ці дані публікуються в Економічному бюлетені Банку Італії. Щорічні орієнтири є частиною державного фінансового планування. У травні уряд публікує трирічний бюджетний прогноз, восени міністр бюджету представляє парламенту макроекономічний прогноз на майбутній рік. У підготовці обох документів центральний банк бере активну участь. Прогнози складають основу бюджету, який затверджується парламентом до кінця року.

 

Банк Італії є акціонерним  банком, він належить ощадним банкам, іншим великим комерційним банкам, страховим компаніям, установам  соціального забезпечення. Контроль з боку держави за центральним банком здійснюється опосередковано - через володіння контрольним пакетом акцій серед названих структур.

 

Уся влада з поточних і  внутрішніх питань у Банку Італії зосереджена в руках його керівника, що призначається, як правило, на тривалий термін Президентом країни за представленням прем'єр-міністра. Проте стратегічні рішення ухвалюються після обговорення в директораті Банку, що складається з керівника, генерального директора і двох його заступників. Наради цього органу носять регулярний характер - не менше двох разів на місяць і проводяться за участю старших посадових осіб Банку Італії.

 

Очолює Банк Італії Вища рада , яка втілює в життя рішення Міжвідомчого комітету. Очолює Раду управляючий, який призначається нею. У Вищу раду входять ще 12 директорів, проте не входять політичні діячі, які обираються акціонерами на термін З роки з правом повторного обрання. Управляючий вибирає Комітет Вищої ради, який складається з управляючого, генерального директора, його заступника і 4 директорів. Управляючий, генеральний директор і його заступник повинні бути схвалені Радою міністрів, затверджені Президентом країни і можуть бути відкликані у будь-який час.

 

Теоретично рішення Ради директорів можуть бути скасовані міністром фінансів, який це право ніколи ще не використовував. Присутні на засіданнях Ради представник уряду або представник Мінфіну мають право затримати на 5 днів виконання ухвалених рішень, якщо вони вважаються такими, що суперечать законодавству або статуту банку. Підлегле становище Банку Італії відносно Мінфіну пов'язане з тим, що Міністерство фінансів і центральний банк були відокремлені лише в 1981 році. До цього Банк Італії був вимушений купувати всі казначейські векселі, не продані з аукціону, забезпечуючи уряду необмежене фінансування.