Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії

Важливе значення для християнської  філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою "Ареопагітики" (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця, і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.

Найбільш завершеного вигляду  ідеям патристики надав представник  західної патристики - Аврелій Авґустин — Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354—430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором. Він розглядав Бога як абсолют, як сукупність  усіх   можливих досконалостей. Як духовна сутність, що має названі атрибути, Бог є справжнє, вічне та завершене Буття. Саме завдяки тому існують як світ загалом, так і всі окремі речі. Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, і це творення триває вічно саме тому, що можливості Бога у творенні невичерпні. Тому світ змінюється, нове приходить і замінює те, що було. Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог аж ніяк від світу не залежить; його буття ніщо не порушує і не ушкоджує. У цьому сенсі Бог завжди є принципово позасвітовим (трансцендентним), і на нього не можна переносити якості та властивості цього світу. Саме ці характеристики Бога дають змогу зрозуміти його як гаранта безсмертя та спасіння людства.

Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність "внутрішньої  людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння. Воля спрямовується не розумінням, а вірою: "вірю для того, щоб розуміти". У внутрішньому світі людини провідне значення має час як міра людського здійснення. Час має винятково духовну природу, адже без свідомої уваги ми б не відчували неперервності і часу, і свого життя. Минуле існує тільки як пам'ять, теперішнє — як споглядання, майбутнє — як очікування. Надавши увагу "внутрішній людині", Авґустин чи не вперше переконливо продемонстрував вихідне значення для людини переживань, духовних рухів та подій; свою власну духовну історію він виклав у славнозвісній "Сповіді", започаткувавши цим новий літературний жанр. Маючи подвійну природу, людина перебуває у центрі світу. Перед нею вибір між рухом догори, до Бога, і до чуттєвості, до Нічого. Людина у процесі гріхопадіння обрала другий шлях і стала причиною появи зла у світі. Врятувати ж себе власним зусиллям людина неспроможна; тут провідну роль відіграє божественна підтримка — благодать. Бог від самого початку чітко визначив, хто з людей буде праведний, хто — грішний. Але люди про це не знають і діють (і повинні діяти) так, ніби вони самі вирішують усе у своїй долі. Так в Авґустина поєднується божественне попереднє визначення долі людини та її свобода волі.

Авґустин також уперше почав  трактувати історію в аспекті  її цільового спрямування; зокрема  історію філософії він розглядав  як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.

Значення ідейної спадщини Авґустина надзвичайне: його погляди, твердження сучасники приймали як плідні та авторитетні, а погляди на Бога, світ, людську природу, людську душу та свободу волі донині є предметом вивчення та обговорення.

Крім Авґустина, суттєву роль в  утвердженні християнського світоосмислення   відіграли   Ієронім Стридонський (340—420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін "тривіуму" та "квадривіуму"  протягом  усього Середньовіччя; Северин Боецій (480— 524), твір якого "Розрада філософією" доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор (477—570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не лише догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала  в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати свої основні положення на віру. Внаслідок того між філософією та релігією утворилась проміжна сфера — сфера теології. Теологія (богослов'я) — це ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати. Філософія, по-перше, розробляла інтелектуальний інструментарій, що його використовувала теологія, по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому — і знати її. Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Даміані, й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.

4.3. Схоластика і містика як  провідні напрями середньовічної  філософії

Основи середньовічного суспільства  остаточно сформувалися у Європі в IX—Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формуються і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.

У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугена (810—877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією. Ериугену вважають першим  видатним   представником  схоластики.  Ансельм Кентерберійський (1033—1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про у природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007—1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (XII—XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливий ріст міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? — Це питання лежало в підґрунті дискусій між "номіналізмом" і "реалізмом", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій). "Реалісти" вважали, що єдина справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. "Номіналісти" ж припускали, що загальні ідеї — це лише імена ("номіна"), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання. Зрозуміло, що "реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів" — Росцелін із Комп'єня та (у певний період) П’єр Абеляр. Варто відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і по-сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.

У період зрілого  Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням  інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцент було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилось, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом ("Великим", 1206—1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225—1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між науками та богослов’ям існують суттєві відмінності: філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а богослов'я — від загального до часткового (дедукція), філософія та наука є сферами теорії, а богослов’я – етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.

Тома Аквінський (лат. — Томас) став засновником томізму — одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри". На думку Томи, існують істини, які ми здатні осягати природним розумом: царина науки та філософії; а також існують істини, які перевершують людські можливості, — вони даються людині лише в божественному об'явленні і торкаються питань творення світу, спасіння та безсмертя душі; нарешті, є істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри, — тут філософія і теологія повинні співпрацювати. Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології. Отже, "симфонія" передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на: а) теологію об'явлення; б) природну теологію; в) філософію (яка об'єднувала і всі інші науки).

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правили, не відкидав вже існуючи позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати "до речей" (у божественному промислі – це була позиція “реалістів”), "у речах" (як їх сутність та необхідність – це позиція “концептуалістів”), "після речей" (як результат людського пізнання – це позиція “номіналістів”). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії". Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму".                                         

Найвідомішими містиками  періоду розвиненого Середньовіччя  були Франциск Асизький (1182—1226), Бернар Клервоський (1091—1153) та Джованні Бонавентура (1221—1274). Останній у своєму творі "Путівник душі до Бога" окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розсудок, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бонавентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.

У працях видатного  схоласта Роджера Бекона (1214—1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила", що грунтом наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об’явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. Йоганн Дунс Скот (1265—1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія — теоретичною.

У часи пізньої  схоластики Вільям Оккам (1285—1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скота, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумним. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обгрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутностей (під час обґрунтування) без потреби. Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.