Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії

Після вивчення матеріалу  розділу 4 Ви повинні:

знати:

• загальні особливості середньовічного типу філософствування;
• основні етапи розвитку середньовічної філософії;
• загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки.

вміти:

• проводити порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним типом;
• виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;
• бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті.

розуміти:

-  особливості середньовічного  світобачення, елементи якого ще  й донині є органічною складовою  частиною європейської духовності;

-  специфічні виявлення духовного  світу людини середньовічними  філософією та богослов'ям;

-     нові обрії людського  самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху  середньовіччя.

 

План (логіка) викладу  матеріалу:

4.1. Зміни у світогляді під  час переходу від античності  до європейського Середньовіччя.

4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя.

4.3.Схоластика і містика як  провідні напрями середньовічної  філософії.

 

Ключові терміни і поняття.

АБСОЛЮТ – основна характеристика Бога в середньовічному Його осмисленні, яка передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти та досконалості.

 

ПРИЧЕТНІСТЬ – у середньовічному  світобаченні – основний спосіб утвердження  будь-чого в бутті через певну, індивідуальну міру участі в абсолютному  бутті.

 

ДУХ – у середньовічному світобаченні єдино справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування; основні якості духу – самототожність, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, саморефлексивність; у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

 

ДУША – в Середні віки –  джерело і причина людського  життя, результат вкорінення у людське  тіло частки божественного духу; через  це душа займає середнє положення  між духом і тілом. Через зв’язок  із духом душа постає безсмертною  та розумною, через зв’язок із тілом  індивідуальною, чутливою, дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може або угору . до духу, або вниз, до тілесного.

 

ЕКЗЕГЕТИКА – мистецтво тлумачення текстів Святого Письма, пояснення  змісту та сенсу божественного об’явлення (див.); середньовічні теологи-екзегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у змісті Святого Письма: реальний, історичний, символічний та священний.

 

ІЄРАРХІЯ – структура світоустрою  у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну і  унікальну міру причетності до абсолюту, світ постає складною багаторівневою будовою, замкненою на свій буттєвий та смисловий центр; тому ієрархія передбачає 2 типи зв’язків сущого: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв’язок порядку та цінності.

 

ТЕОЛОГІЯ – термін, введений Арістотелем для позначення “першої філософії”; у перекладі значить богослов’я; за змістом – це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.

 

ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ – з лат.: за межами зовнішнього, зображуваного; характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що назліченно їх перевершує, тобто це позамежність або позасвітність Бога.

 

ОБ’ЯВЛЕННЯ – пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правило – через обраних осіб: пророків, провидців та ін. Об’явлення не є проявом “мови Бога”, оскільки наміри Бога не можна передати адекватно ніякими частковими формами, у тому числі – і людською мовою; через це об’явлення потребує тлумачення, екзегетики (див.).

4.1. Зміни у світогляді під  час переходу від античності  до європейського Середньовіччя

Основною причиною радикальних  змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної  духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

Античній світогляд

1. Політеїзм (багатобожжя).

2. Боги є частиною  природи, або уособленням природних стихій.            

3. Вихідні якості богів:  сила, могутність;

4. Боги впорядковують  та оздоблюють світ.

5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей.

6. Людина спирається  у своїх вчинках на знання.

7. Головне життєве завдання людини  —   здійснення подвигу.

8. У сприйнятті дійсності  акцент падає на зовнішнє; внутрішнє  проявляє себе лише через зовнішнє.

9. Люди поділяються  за етнічними та родовими ознаками.    

10. Панування натуралістичного  світосприйняття. 

Середньовічний світогляд

1. Монотеїзм (єдинобожжя).

2. Бог є духовною  сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).

3. Вихідна якість Бога—любов  до людини.

4. Бог творить світ  із нічого.

5. Природа не має  власної сутності і не може  існувати без припливу божественної енергії.

6. Людина в усьому  покладається на віру в Бога.

7. Головне життєве  завдання людини - спасіння душі.

8. У сприйнятті дійсності  акцент падає на внутрішнє;

зовнішнє радше заважає  правильно зрозуміти внутрішнє.

9. Всі люди є рівними перед Богом.

10. Панування символічного  світосприйняття;

 

Як бачимо, основні світоглядні  орієнтири під час переходу від  Античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя  зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина — Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).

За часовими межами епоха Середньовіччя  охоплює період від падіння Римської імперії (іноді — від заснування Константинополя), тобто з IV—V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV—XVI ст.

А етапи розвитку середньовічної філософії  найчастіше визначають так:

1 етап — апологетика та патристика (II—IX ст.);

2 етап — схоластика та містика (Х—ХУІ ст.);

а) ранні схоластика та містика (Х—ХІ ст.);

б) зрілі схоластика та містика (XII—XIII ст.);

в) пізні схоластика та містика (XIV—XVI ст.). Звернімо увагу на те, що духовні  процеси в процесі формування середньовічного суспільства випереджали  соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку історії.

4.2. Вихідні ідеї середньовічної  патристики. Місце філософії у  духовному житті Середньовіччя

Вихідним джерелом середньовічного  світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового заповітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а з іншого боку — тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. "раtег" — батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II—IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

 

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення — Юстин Мученик (бл. 100—165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150—215), Ориген (185—254) — вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її тому, що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.

Юстин, якого прозвали філософом, сформулював у своїх апологіях п'ять аргументів щодо переваг християнства над попередньою язичницькою мудрістю:

• аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття);

• аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження);

• аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти);

• аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення);

• аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула про те, що греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Заповіту). Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов’ї ще й сьогодні.

Другий напрям апологетики –  напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений  іменами Татіана (125—175), Арнобія (260—327), Тертулліана (160—220), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що порівняно з божественним об'явленням постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно, по-друге, ведуть до розбещеності та гріха, по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329—379), Григорія Богослова (330—389), Григорія Ниського (335—394). У їхніх працях розглянуто широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософії (твір Василія Великого "Коментар на шість днів творіння"), антропології (твір Григорія Ниського "Про впорядкування людини"), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.