Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння — життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя — життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.

Загальні тенденції розвитку духовного  життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бернардіно Телезіо (1509—1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548—1600). Він народився у м.Нола, тому часто фігурує у літературі під ім'ям Ноланець. Справжнє його ім'я — Філіппо, але 1565 р. він стає ченцем-домініканцем і отримує ім'я Джордано. У 1576 р. він зрікся чернецтва через переслідування за свої погляди. З Італії Джордано втік аж до Женеви, потім — до Франції. У 1583— 1585 рр. він перебував в Оксфорді, потім — знову у Франції, далі — у Німеччині та Чехії... Таким неспокійним та мінливим було життя цього генія бунтарського духу. У 1592 р. Джордано потрапляє до в'язниці папської інквізиції. 17 лютого 1600 р. Джордано спалено в Римі на Полі квітів.

Вихідна категорія міркувань Бруно  — Єдине, котре тотожне Буттю  як збігу сутності та існування. Єдине  є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у мінімумі — атомі, що має потенції максимуму. Активність матерії спричиняється світовою душею — усезагальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Бруно також вважав, що і сонця, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює буттю, буття — сутності, сутність — Богові, Бог — внутрішній основі речей. Своєрідну ієрархію рівнів створює Джордано Бруно у сфері пізнання. Пізнання розпочинається з відчуття, що дає нам речі та образи; образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне; інтелект, подальша сходинка, переводить знання у ранг мислення, а розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція). Цим ученням Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).

У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена  від тіла, а користується ним. Про  це свідчать, зокрема, гнучкість і  досконалість людської руки — органу органів людського тіла. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" — наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.

Як бачимо, філософські погляди  Бруно були своєрідним згущенням  філософських ідей Відродження. У Бруно  концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова — цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна  побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564—1642), який висловився так: “Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини”. Відповідно до такого розуміння мети пізнання суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю. Природа для Галілея уже не виповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: “Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів”. У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: “Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури”.

Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних" і "вторинних" якостей речей: “Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів”.

Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані  з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні — з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина — уже не мікрокосм, природа — не одухотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки, зокрема й до класичної науки загалом.

Висновки

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини — з трагізмом і позначенням несумісності певних людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження  еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму — через платоністські  синтези й одухотворення космосу  — до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить- віддаленою від живої різновимірної людини.

Характерними парадигмами філософського  мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення  геометрично-математичного   апарату   до   розв'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна  звести лише до містка між певними  епохами; вона має свою принадливість, свою неповторність.

Резюме.

1. Епоха Відродження, зберігаючи вихідні положення християнського світобачення, під впливом розвитку наук, збагачення людських знань та життєвих обріїв, зробила в цьому світобаченні такі нові наголоси, які відповідали бажанню того часу повернути людині (відродити) всю можливу повноту її життєвих проявів; при тому взірцем такої повноти поставала античність.
2. Епоха Відродження набула виразно суперечливих рис, оскільки поєднувала в собі елементи попередньої історичної доби та зародки нової; надаючи людині провідне місце в творчому розвитку процесів природи, ця епоха підносила на небувалу висоту як її позитивні, так і негативні прояви, тому постала водночас в окресленнях гуманістичного титанізму та фаустівського духу.
3. Філософія Відродження історично розвивалася від гуманізму – через ренесансний неоплатонізм – до натурфілософії; філософія пізнього Відродження дещо відійшла від гуманістичного оптимізму; в неї почали проявлятися настрої скепсису, невіри у позитивні творчі можливості людини; у той же час ренесансна натурфілософія впритул наблизилася до провідних принципів експериментальної науки.

Питання для обговорення на семінарському  занятті.

1. Епоха Відродження в історії Європи: загальна характеристика духовного життя.
2. Провідні ідеї та основні представники ренесансного гуманізму.
3. Особливості ренесансного неоплатонізму та натурфілософії.
4. Філософські ідеї пізнього Відродження.

Теми для рефератів, доповідей  і контрольних робіт.

1. Суперечливий характер соціально-культурних та духовних процесів європейського Відродження.
2. Вихідні ідеї філософії гуманізма та їх світоглядне значення.
3. Вплив ідей італійського гуманізма на духовні процеси в Україні.
4. Ренесансні неоплатонізм та натурфілософія про світобудову.
5. Ренесансний скептицизм.
6. Роль ренесансної філософії у формування європейської науки.
7. Проблеми оцінки історичної ролі епохи Відродження у розвитку європейської культури.

 

Завдання для самостійного опрацювання  і закріплення матеріалу з  теми.

Завдання 1. Окресліть основні зміни змістових акцентів у християнському світобаченні в епоху європейського Відродження.

Завдання 2. Розкрийте ідейний ґрунт явищ “титанізму” та “фаустівського  духу” в європейському Відродженні.

Завдання 3. Окресліть провідні ідеї ренесансного гуманізму.

Завдання 4. Розкрийте, у чому полягають особливості ренесансного платонізму.

Завдання 5. Розкрийте і поясніть історичні здобутки ренесансної натурфілософії.

Додаткова література з теми.

І.Антология мировой философии.—Т.2.—М., 1970.

2.Кравців Б.Ренесанс і гуманізм  на Україні //Європейське Відродження  та українська література XVI—XVII ст.—Київ, 1993.

3.Горфункель А.Х. Гуманизм і  натурфилософия.—М., 1977.

4. Горфункель А.Х. Философия зпохи  Возрождения.—М.,1980.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії.  – Т.2. – Львів, 1999.

 

 

РОЗДІЛ 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більше диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.

Ознайомившись з матеріалами  розділу 6 Ви повинні:

знати:

• в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи;
• якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді;
• як провідні напрями новоєвропейської філософії розвивали та виражали ці наголоси.

вміти:

• визначати зміст основних філософських позицій, що сформувались у епоху Нового часу;
• бачити та пояснювати внутрішній зв’язок між основними напрямами новоєвропейської філософії;
• виділяти та пояснювати принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.

розуміти:

• найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;

• зміст і спрямованість провідних  проблем новоєвропейської філософії;

• особливості тлумачення людини й суспільства у філософії  Нового часу.

 

 

План (логіка) викладу  матеріалу:

6.1. Панорама соціо-культурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.

6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона  та Р.Декарта.

6.3. Теорія пізнання Т.Гоббса  та Дж. Локка. Скептицизм П.Бейля  та Д.Юма, сенсуалістські максими  Дж.Берклі

6.4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц — тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.

6.5. Б.Паскаль і філософія Просвітництва  про місце і роль людини  у світі.

 

Ключові терміни і поняття.

ДЕЇЗМ – розповсюджена в новий  час позиція, згідно якої Бог створив  світ, надав йому власних законів і далі вже не втручається у його функціонування; творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини.

 

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД – панівний в  Європі тип мислення за умов утвердження  індивідуалізму та буржуазних суспільних стосунків; він грунтувався на “трьох китах”: а) на виключній довірі фактам (“краще один раз побачити, ніж сто разів почути”); б) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці; в) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще діяти, аніж нічого не робити).

 

ОБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТ – провідні категорії світоосмислення епохи  Нового часу: об’єктом позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб’єктом –  людину як вихідний пункт проявів  активності розумового та матеріального планів.