Шпаргалка по "Философии"

 

 

56.Філософський  дискус постмодерну.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного  погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну»

Постмодерністи, завдяки гіркому  історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити  світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги  не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування  усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в  постіндустріальному суспільстві  з його необмеженим потенціалом  серійного відтворення та тиражування.

Риси постмодернізму:

-культ незалежної особистості;

-бачення повсякденного реального  життя як театру абсурду, апокаліптичного  карнавалу;

-використання підкреслено ігрового  стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності  панівного в реальності способу  життя;

-зумисне химерне переплетення  різних стилів оповіді;

-суміш багатьох традиційних  жанрових різновидів;

-сюжети творів — це легко  замасковані алюзії (натяки) на відомі  сюжети літератури попередніх  епох;

-як правило, у постмодерністському  творі присутній образ оповідача;

-іронічність та пародійність.

Постмодернізм став провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило чи, принаймні, змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне  суспільство. У цьому новому суспільстві  самим цінним товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні  цінності - влада, гроші, обмін, виробництво - стали піддаватися деконструкції.

 

57.Філософська  думка Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка  України набуває у Київській  Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось  у процесі розв’язання суперечностей  між слов’янським міфологічним світоглядом  та християнством. Київська русь –  перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного  переходу від міфологічного до релігійного  і від релігійного до філософського  рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої  низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування  було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про  те, що філософія доби Київської  Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у  Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася  “Повість временних літ” Нестора  – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є  не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської  Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство  розглядалось крізь призму вічного  конфлікту добра і зла. А в  соціальній філософії домінували патріотичні  ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави  для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української  філософії змістився у бік  утвердження патристичних і агіографічних  ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.

Філософська думка часів Київської  Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення  актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу  як творінь Бога. Це була філософія  релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спрямування  філософського знання в контексті  його духовно-практичного виміру.

 

 

58. Українська  філософська думка доби Відродження

Починаючи з XV ст. в українському духовному  житті спостерігається зростання  інтересу до пізнання людини і природи, активно засвоюються досягнення світової культури. На ґрунті її відбуваються прогресивні зрушення у філософських поглядах передових представників  української культури, поширюються  ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів кінця XV –  першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин  із Кросна, Шимон Шимонович та ін. Всі вони одержали освіту і працювали  у найвизначніших навчальних закладах Європи й своєю діяльністю не лише сприяли перенесенню ідей гуманізму  на землі України, а й зробили  значний внесок до підвалин величної будови польського та європейського  гуманізму доби Відродження.

Для творчості їх були характерними глибокі знання античної філософії, прагнення спиратися у своїй  діяльності на духовні здобутки античних мислителів. Значне місце в їхньому  творчому доробкові посідає розробка проблем природи. Поширення знань  про Всесвіт у суспільстві, на їхню думку, є обов'язковою передумовою  вдосконалення розумових здібностей людини. Так само як родюче поле, зазначав Оріховський, без належного обробітку  залишиться безплідним, так і людина, найталановитіша від природи, нічого не здійснить видатного без оволодіння науковим знанням. Найпершою серед  наук є філософія. Відправною точкою світогляду цих діячів є ствердження  гідності особи, свободи її, ідеалів  соціальної справедливості. З позицій  теорії «природного права» та «суспільного договору» розглядаються питання  державності, релігії, власності, людського  суспільства.

Ренесансний гуманізм, поширений в  Україні в XV–XVI ст., став ґрунтом  для переходу до наступного етапу, тобто  формування відмінного типу світогляду, що пов'язаний передусім з реформаційною  ідеологією. Якщо речники гуманістичних  ідей представляли певним чином інтелектуальну, елітарну, культуро-центричну течію, то новий етап більш щільно пов'язаний із загостренням соціально-економічних, національних, віросповідних суперечностей  і з зумовленою ними конфесіональною  полемікою, що велась в Україні після  Люблінської (1569) і Брестської уній (1596) за умов наступу католицької  контрреформації.

Значну роль у розвитку гуманістичних  і реформаційних ідей в Україні  відігравали братські школи, передусім  Львівська, Київська, Луцька.

 

60.Філософія Сковороди.

Григорій Савич Сковород – видатний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпочати життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна  поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ”.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути благим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через  самопізнання та працю. Людина повинна  займатися у житті тим, що найбільше  відповідає її нахилам, а для цього  вона має бути незалежною, уникати  визискування і слави. Ці переконання  зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.

Філософська концепція  Сковороди ґрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло.

Г.Сковорода – один з визначних  гуманістів свого часу. Він був  широко обізнаний з творами стародавніх  і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних  збірках “Сад божественных песней”  та “Басні Харковськія”, підручниках  з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю,  мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця  не сумісні. Сковорода бачив, що у  сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі  ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки  України, а його поетична спадщина заклала  підвали-ни класичної української  літератури

 

62.Філософія  серця Юркевича

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської  Духовної академії. У статті «З науки  про людський дух» він виступив проти  матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він  критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною  фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна  мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний  зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна  суть. Юркевич вважає неможливим, щоб  свідомість походила з матерії. Таким  чином, він активно виступає проти  матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну  картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття  тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними  і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження  до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна  пізнати Бога; найвища сходинка в  процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним  спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний  ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про  серце, де зосереджується духовне життя  людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

61. Університетська філософія в Україні.

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно  втратила рештки своєї державної  автономії та колишню військову  славу. Проте втрата можливостей  проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі  – інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища  України та її етнічних самоідентифікацій. В цей час основними регіонами  культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття (Чорнівці). У світоглядному плані  це був період розроблення та поглиблення  ідей просвітництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської  філософії. Звичайно, за умов відсутності  автономного культурного розвитку, філософська думка в Україні  ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні  погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.

У ХІХ ст. українська філософська  думка вийшла на новий рівень своїх  проявів: академічна філософія тепер  викладається у світських навчальних закладах. Попри зовнішню залежність від владних структур та опіки  церкви, вони володіли певною автономією, орієнтувалися не тільки на вивчення певних дисциплін, а й на їх розвиток. У них формувалася своя корпоративна субкультура, в якій поціновувалися передусім почуття власної гідності, патріотизму, прагнення встановити наукову істину.

Першим університетом на теренах  України був Львівський університет.

Пантелеймон Олександрович Куліш, як усі романтики, захоплювався фольклором, етнографією, історією України. Прихильник ідеї Жан-Жака Руссо про гармонію людини з природою, мріяв про повернення природно-патріархального побуту. За всієї суперечливості оцінок світогляду Пантелеймона Куліша безсумнівно те, що любив рідну землю і відстоював право малоросів на окреме від  імперії існування. Пантелеймон  Куліш -захисник української незалежності, виступав за автономію України у  складі Росії. Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією філософії  серця. Поняття серце має глибинні духовні пласти людини, позасвідомий національний та індивідуальний досвід. Серце - внутрішня глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світосприймання, що впливають на> здійснення тієї чи іншої мети в  майбутньому. Глибоко в душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення  життя. А все зовнішнє - вороже внутрішньому. Лише внутрішнє істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить  Пантелеймона Куліша до протиставлення минулого сучасному.