Шпаргалка по "Философии"

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття  і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами  церкви здійснювалися ще в той  час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати  християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В  першу чергу це торкалося найскладнішої  догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше  названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний.

 

22. Патристика: віра для розуміння.

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана, Августина  Блаженного та ін. Відомим твердженням  «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів  патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна  було тільки через віру, через утвердження  абсолютно нових цінностей. У  цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В  історії філософії це поняття  використовується для позначення християнських  теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники —  Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної  влади, яка спиралася на міфологічні  уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала  догмати християнської релігії  в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається  пристосувати філософію неоплатонізму  для обгрунтування принципів  пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм  та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив  з нічого, його абсолютної благодаті  та справедливості. Людина патристикою  тлумачиться як споганена "першородним  гріхом" Божа істота, а її тіло —  як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху  до Бога.

23. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі.

Однією із центральних проблем  схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована  двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога). Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Обидві концепції по-різному  інтерпретують і пізнання. Для  реалістів пізнання — осягнення  розумом сутності, розкриття її через  умоспоглядання (зародки майбутнього  раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних  речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного  напряму у філософії Нового часу.

 

24. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського  пізнання. Тому було вже неможливо  ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався  створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське  і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки  полягає у поясненні закономірностей  світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.

Наскільки обмежений людський розум  стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести  буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається,  то має бути “першодвигун”,  або “першопоштовх” руху —  Бог.

2. Всі явища і предмети мають  причину свого виникнення та  існування. Першопричиною усього  є Бог.

3. Все в світі існує не випадково,  а з необхідністю. Ця необхідність  — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені  досконалості. Тому повинно існувати  абсолютне мірило досконалості  — Бог.

5. Усе, що існує в світі, має сенс існування, а отже існує найвища доцільність, яка надає сенс всьому сущому. Цією найвищою доцільністю є Бог.

 

26.Діалектика доби відродження(М.Кузанський).

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.

Одним з характерних представників  ренесансної філософії цього  спрямування був Микола Кузанський. Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю між  старогрецькою трактовкою буття  і трактовкою буття в епоху  Відродження. Микола Кузанський, як і  більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при  цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального  для них поняття «єдиного». У  Платона і у неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці  та елеати, які протиставляли єдине  множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм  і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежне». А звідси він робить характерний  висновок: «все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо  передує пантеїзму Жордано Бруно.

Ця формула неприйнятна для  християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від  творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції  неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і  проявляється новий підхід до проблем  онтології.  З твердження, що єдине  не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність –  це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом».

Отже, Микола Кузанський відкрив принцип  збігу протилежностей максимуму  і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників  новоєвропейської діалектики. 

25. Основні риси філософії Відродження.

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.

Якщо з економічної точки  зору епоха Відродження була світанком  капіталізму, то із соціологічної —  вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей.

Назва епохи походить від переконання  її творців у тому, що вони відроджують  культуру античності. Справді, «реабілітація  тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про  спорідненість цих епох. Але такий  підхід є поверховим. У філософії  відроджується античний матеріалізм  і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина  світу на основі геліоцентризму –  заперечення геоцентричної системи  Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної  культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які  не були притаманні античності. Найважливішою  характерною рисою світогляду епохи  Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження  – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог  і священна ідея спасіння, то в епоху  Відродження – людина. Тому філософське  мислення цього періоду називають  антропоцентристським.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму  як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної  системи геліоцентричною, епоха  великих географічних відкриттів. Усі  ці фактори визначали духовний зміст  її.

Розквіт художньої культури (Данте  Аліг´єрі, Леонардо да Вінчі, Буонарроті Мікеланджело) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр  духовного життя. Якщо в середньовіччі  стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним  впливом мистецтва, і навіть глави  церкви схилялися перед художниками..

Новаторський дух цієї епохи  виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут.

Найсуттєвішою особливістю епохи  Відродження стало те, що саме в  цей час філософія і наука  виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

Основні риси: 1.Гуманізм; 2.Геліоцентризм 3.Критика схоластики; 4.Відродження  античної діалектики; 5. Пантеїзм; 6. Повернення до матеріалізму; 7. Дослідження проблем  формування держави на переломному  етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

27.Соціально-політичні погляди мислителів доби відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.

Особливості Відродження стимулювалися  його філософією і в той же час  саме в філософській творчості знаходило  своє усвідомлення та найповніше відображення.

 Соціально-політичні та культурні  умови Відродження позитивно  вплинули на розвиток філософської  думки. В цьому плані перш  за все варто вказати на  те, що філософія цього часу  звільнилась від християнсько-церковного  гніту, перестала бути служницею  (рабинею) теології і стала  розвиватись за своїми власними  законами.

А по-друге, у філософській думці  того часу – особливо в його ранній період – відродились і почали активно діяти майже всі напрямки і відтнки античної філософії. Тут  можна було побачити і очищений від  релігійної схоластики арістотелізм (Петро  Помпонацці, Забарелла), і неоплатонізм (Георг Плетона, Марсіо Феччіно, Мартин Лютер, Томас Мюнцер) і стоїцизм (Петрарка), і епікурейство (Лоренцо Валла, Франсуа  Рабле), і кептицизм (Монтень) та всі  інші.

 Але філософія Відродження  не обмежилась лише відродженням  і розвитком (пристосуванням до  сучасності) античної філософії.  Поряд з цим  і в органічному зв’язку з цим Відродження збагатило історію та зміст  філософії всього людства розробкою нових і важливих проблем світогляду. Найважливішим серед них, що не втратило гострої актуальності навіть в наших умовах, є постановка і розробка проблем Гуманізму, Натурфілософії, Науки, концепцій Ідеального суспільства, Скептицизму. Розглянемо короткий зміст цих, опрацьованих діячами Відродження, світоглядних проблем.

28. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції  з боку офіційних представників  католицької церкви. Ситуація різко  змінюється після того, як у XVI ст. Відродження  обертається феноменом Реформації.

М. Лютер піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта,  августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав   повернутися   до   первісної   «чистоти»   християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.