Шпаргалка по "Философии"

 

          35. Монадологія В. Лейбніца.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про "монади" — монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування  єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття  єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Складна  субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі  не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом  інших монад, кожна з них є  самодостатньою, а отже становить  собою самодостатній світ, непорушну  гармонію, яка є найсильнішою у  світі.

Монади мають три головні  різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується "перцепцією" (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі  уявлення. Їх Лейбніц називає "монадами-душами". Монади найвищого ступеня здатні до "аперцепції" (свідомості) і  їх називають "монадами-духами".

Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво  дані тіла є комбінаціями монад, які  вирізняються тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою  таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об'єднання монад є невипадковим, воно визначене "завбаченою гармонією", яка виявляє себе у самозміні  монад узгоджено з іншими монадами.

Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Кожна з  монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє. Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином, Лейбніц  розглядає як розвиток здатності  до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених  ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним розглядається  як нижча ступінь раціонального  пізнання.

Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні  — істини факту; розумові — істини теорії. До істин розуму Лейбніц  відносить головні положення  математики та логіки. Математику і  логіку Лейбніц розглядає як головні  науки розуму, які повідомляють людині про світ, не даний чуттєво.

 

36. Британське просвітництво (Дж. Локк).

Просвітництво постало як ідейний  рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі  Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело  знання і як засаду побудови щасливого  життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення  до релігії, яке у деяких його представників  переростає в атеїзм. Хоча більшість  просвітників і визнавала ідею Бога, але тлумачила її в дусі деїзму. Таку релігію просвітники називають  раціональною, тобто узгодженою з  розумом, або ж природною.

Вважається, що Просвітництво  було започатковано в Англії під  впливом філософських ідей Д. Локка., який створив вчення про державу, владу і право.

Локк спробував в противагу  Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі  поняття, котрі людина має, виникають  внаслідок дії предметів зовнішнього  світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про  природженість ідей. Якби ідеї у  людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак  цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття..

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо.

Дж. Локк є видатним теоретиком в  галузі вчення про державу, державну владу і право.

Філософські та соціально-політичні  ідеї Дж. Локка мали сильний вплив  на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти  ідеології феодального суспільства. 
38.Феномен німецького просвітництва та його риси.

Просвітництво постало як ідейний  рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі  Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело  знання і як засаду побудови щасливого  життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини.

Під впливом просвітництва розпочались  реформи в деяких країнах східної  Європи, які сприяли створенню  і розбудові громадянського суспільства.

Нім. Просвітництво. На відміну від французького німецька освіта в цілому не зверталася до традиційних антропологічних сюжетів.

Тим часом саме в німецькому просвітництві  філософська антропологія поступово  оформлялася в самостійну область  філософської рефлексії поряд з  теорією пізнання чи етикою.

У німецькій філософії початок  просвітництва зв'язаний з ім'ям Християна Вольфа, систематизатора  і популяризатора навчання Лейбніца. Вольф вперше в Німеччині створив  систему, що охопила основні області  філософського знання. Його учні були переконані в тому, що поширення  утворення негайно приведе до рішення всіх гострих питань сучасності. Культ розуму сполучався в них  з пієтетом перед християнською  вірою, якій вони намагалися дати раціональне  тлумачення. Сам Вольф не приділив належної уваги антропологічним  сюжетам.

Видатним представником вольфіанскої просвітительської філософії у  свій ранній, «докритичний» період виступає Імануїл Кант. У його творчості  можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства  й загальної «метафізики» до проблеми людини.

Сучасник раннього Канта - Готхольд Эфраім Лессінг - поет, драматург, літературний критик, філософ. Його теза «Виховання людського городу» носить програмний характер насамперед для самого мислителя.

Таким чином, німецьке Просвітництво  розглядає рух людини до досконалості як неминучий закон соціальної динаміки та позначило ряд важливих дій  на шляху до пошуків індивідуальності до створення філософської антропології як самостійної області філософського  знання.

 

39. Агностицизм філософії І. Канта

Фундатором німецької класичної  філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення  суджень.

Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених  протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких  антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії  людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя  виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного існування «речей у  собі») та ідеалізм (твердження про  апріорні форми споглядання і  розсудку) з агностицизмом (заперечення  пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом  та ідеалізмом.

Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати.

 

40. Етичні погляди І. Канта. "Категоричний імператив".

Дуже глибокі думки висловлює  Кант і в інших сферах, зокрема  в галузі етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він  розвинув у своїй теорії пізнання.

Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий  Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив  учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує  в свідомості людей як Вічний ідеал  поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом  з тим в сукупності створює  всезагальний моральний закон для  суспільства.

Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і  в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з  цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу  духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб  кожний індивід діяв так, щоб правило  його індивідуального життя, поведінки  ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним  законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна  назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна  будуватися з розрахунку на емпіричне  щастя. Суперечність між моральною  поведінкою людини і результатом  цієї поведінки в емпіричному  житті не знімається нашою моральною  свідомістю. Не знаходячи справедливого  стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному.

В естетиці він зводить прекрасне  до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної  торгівлі та взаємовигідне спілкування  різних держав.

 

 

 

41. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.

Л. феєрбах став глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля.

У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є  причиною самої себе. Природа є  також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена  свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний  аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха  — це ніби справжній матеріалізм  і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В  розумінні природи Фейєрбах —  матеріаліст, а в розумінні історії  людства — ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами  форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха  були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний  характер. У центрі філософії Фейєрбаха  стояла людина, тому його філософія  була антропологічною і глибоко гуманістичною.

Фейєрбах запропонував відмінне від  традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві  і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха  — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна  філософія. Водночас і сама філософія  повинна змінитися: вона не має стати  простим чи негативним (в гегелівському  розумінні) запереченням релігії. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з  них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію  — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього".