Шпаргалка по "Философии"

При філософському дослідженні  етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення  будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув  увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію  і демократію[2]. Правильною і моральною  він вважає тільки аристократію, яку  він характеризує як владу невеликої  кількості освічених і моральних  людей.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою  індукції( наведення), сходження від  одиничного до загального. Головне  для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існування  об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність  між добром і злом не відносна, а  абсолютна.

Поставивши у центр своєї  філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і  в цьому основне завдання філософії.

 

14. Софісти

Аналізуючи другийо, класичний, період історії філософії Греції, варто  звернути увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V— IV ст. до н. е. Протагор, Горгій. Слово «софіст» означає мудрий, а  з середини V ст. так називають  учителів красномовства Характерною  рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого  об'єктивного, а значить, й істинного  змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують  софісти, — - це реальність сущого. Вирішення  цієї проблеми, за Протагором, зводиться  до такого твердження: «Є. тільки світ думки, світу сущого не існує».

Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою  такого навчання було уявлення про  відсутність абсолютної істини і  об'єктивних цінностей. Відносність  понять добра і зла приводило  до таких тверджень: «Хвороба — зло  для хворого і благо — для  лікаря»; «Смерть — зло для  померлого, а для могильників  — благо».

Софістами була започаткована тенденція  «повороту до людини. Протагор був  звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів  я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги  на людей. Феодор Кірейський заперечував  існування богів.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення  останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили  життя людини, але не дали змоги  для її порятунку. Люди вороже ставилися  один до одного, що не давало їм змоги  об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив  людям Сором і Правду, котрі  започаткували основи порядку серед  людей, але щоб підтримувати цей  порядок, потрібно   оволодіти  політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.

 

34. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози.

Значний внесок у подалання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза. З точки  зору Спінози, світ - це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом.

Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має  безліч властивостей. Вона вічна і  незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи.  Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

15. Ідеальна держава Платона

Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних  поняттях( ідеях), заснував свою школу  в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона  у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в  історії філософії отримала назву  „ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена  неоднорідністю душі. Розумній частині  душі, чеснота якої у мудрості, має  відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в  мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній  державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх  правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю  гіршої частини держави перед  її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать  її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у  справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них  – монархію та аристократію. Сюди він  відносить і демократію, якщо остання  дотримується законів, 4 неправильні  – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє  у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава  у Платона – це поліс. Його поліс  – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона  про те, що держава не повинна  бути узурпатором, а має діяти  на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані  люди.

 

16. Арістотель як систематизатор античної філософії і логіки.

Арістотель - др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував  матеріалізм з ідеалізмом. Створив  свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків  “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець А. Макидонського.

Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика  ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки  зору суще не може існувати окремо від  речей. Буття у нього існує  як єдність матерії та форми. Матерію  Арістотель розглядає як можливість,для  того, щоб із можливості виникло  щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Форма за Арістотелем, є активною,тоді як матерїя - пасивною. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я, оскільки безтілесна форма Арістотеля  успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Арістотель  – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.
2. Закон усунення протиріччя.
3. Закон виключеного третього.

Велич Арістотеля полягає і в  тому, що він узагальнив - систематизував класичну філософську спадщину. Так  перипатетиками /назва послідовників  Арїстотеля/ було систематизовано близько 200 наявших на той час державних  об'єднань- грецьких полісів. Узагальнення науковоприродничих знань дано Арістотелем  в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних наук. У трактаті Арістотеля "Про  душу" закладені основи психології.

 

20. Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у  порівнянні з античністю. Хоча падіння  Римської імперії, перехід від рабовласництва до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав  простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього  періоду концентрувалась навколо  поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки.

Середньовічна філософія включає  три етапи :

- апологетика/ Оріген, Тертулліан  та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

- патристика (грецька та римська)/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

- схоластика (рання, зріла і пізня) / 9-15 ст. н.е./

Особливості філософії  середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/. В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд в середньовічній філософії  має назву креаціонізму від латинського  слова "creatio" що означає творити.

Особливості р-ку:

• Теоцентризм
• Креаціонізм
• Есхатлогія
• Провіденціалізм
• Теодіцея
• Особистісність
• Ревеляціонізм

 

 

 

 

17. Етика стоїків.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Стоїки вважали логіку, фізику і етику  частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове дерево, а етика –  плоди дерева, тобто результат, що базується на певних принципах і  обмежений певними рамками.  Стоїцизм був впливовим філософським напрямком  від епохи раннього еллінізму  аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.Періодизація стоїцизму

Стародавня Стоя: III—II століття до н.е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона. Найвідомішими  його учнями були Клеанф  та Хрісіпп.

Середня Стоя: II—I століття до н.е. Основні  представники цього періоду - Панетій  і Посідоній. Завдяки їм стоїчні  ідеї було перенесено до Риму.

Пізня Стоя: I—II століття н.е. Основні  представники періоду - Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними  питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема  питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають  ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців . Вони уявляли Космос як первоначало усього живого на світі. Вони вважали,що якщо їх увага не буде спрямована на богів то вони самі зможуть  наблизить до них і в певному  значенні самі ними стати

Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується  егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить.

Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство).

Основним  принципом етики стоїків є  усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при  цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми  вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей  і зовнішніх благ як умову внутрішньої  моральної свободи. "Краще гідно  вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).

21. Апологетика: примат віри.

Розпочинається становлення філософії  середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в  абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана  зовсім не безглузда, як може здаватися  на перший погляд. Вона набуває певного  сенсу насамперед у ситуації соціального  глухого кута, у якому опинилося  рабовласницьке суспільство за часів  його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми  християнської віри: про створення  світу за сім днів, непорочного  зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним  здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі  люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для  людства, яке опинилося у критичній  соціальній ситуації.