Шпаргалка по "Философии"

Найвпливовішим ідеалістичним  напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших  днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури.

 Фундаментальним поняттям вчення  Конфуція є поняття «жень»  — гуманність. «Жень» визначає  відносини між людьми, пропагує  любов до людей, повагу до  старших за віком або вищих  за соціальним становищем. Особливе  місце у вченні Конфуція займає  концепція «сяо» — синівської  поваги до батьків. З точки  зору Конфуція, життя та смерть  визначаються долею, а багатство  та знатність залежать від  неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

Першою філософією матеріалістичного  напряму в Китаї був даосизм. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму вважається Лао-цзи. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з  проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий  зв’язок навіть з тими науками, які  існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

 

8. Основні риси і етапи розвитку Античної філософії

Становлення філософі Стародавньої Греці  відбувалося в VІ – V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням  наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий  розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання  культури, соціальне протистояння і  перехід від авторитарних аристократичних  форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних  – все це сприяло становленню  і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці( засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).

 

9. Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VІ-І століть до нашої  ери в Греції відбувався бурхливий  розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне  мислення, нова картина світу, центральним  елементом якої стало вчення про  космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот - все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Одні грецькі філософи (натурфілософи) уважають, що основою речей є почуттєво  сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина - апейрон; інші (піфагорійці) бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в єдиному, незримому  бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми; п'яті (школа  Платона) - земна куля лише тінь, результат  втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова  з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в  Геракліта, відповідно до якого все  суще треба мислити як рухливу  єдність і боротьбу протилежностей.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського  духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого  людства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

10. „Лінія Платона” і „лінія Демокрита” в філософії античності.

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і  Платон. Платон відомий як творець  першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію  як науку, що будується на абстрактних  поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві  речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм  безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими  були створені ці речі. Водночас ідеї є  також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть  звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро  — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра  як такого — джерело істини, краси  і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії  Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він  є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні  проблеми буття він проголошує наявність  двох начал: атомів і пустоти. Пустота  існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна  і пустота. Звідси вічність сущого у  просторі і часі. Демокріт перший з  мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання  „з огляду на що” виникають усі  речі. Він стверджує, що ніщо не виникає  без причини. Причинність у нього  обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

 

11. „Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи.

Початковою точкою розвитку Античної філософії був філософський матеріалізм. Матеріалізм в Античній філософії  розвивали Емпедокл, Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого  все в світі відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено. Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття  декілька незалежних начал.

Давньогрецький мислитель Фалес  із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється  єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. З історичної точки зору ця ідея майже революційна, тому що в положенні "усе з води" була дана "відставка олімпійським богам", тобто в остаточному  підсумку - міфологічному мисленню, і прокладений шлях до природного пояснення походження світу.

Спадкоємець Фалеса Анаксімандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні (що значить "безмежне"). Інший  давньогрецький філософ Анаксимен  думав, що першоосновою всього є повітря.

Великим діалектиком античного  миру є Геракліт. Все існуюче, учив він, постійно переходить із одного стану  в інше: "все тече, усе змінюється". Виникнення й зникнення, життя й  смерть, народження й загибель - буття  й небуття - зв'язані між собою, вони обумовлюють і переходять один в одного. Геракліт же розумів, що поточна  ріка, "змінюючись, спочиває". Відповідно до його поглядів, перехід явища  з одного стану в інше відбувається через боротьбу протилежностей, що він називав вічним "загальним  логосом", тобто єдиним, загальним  для всього існування законом. Геракліт учив, що мир, єдиний із усього, не створений  ніким з богів і ніким з  людей, а був, є й буде вічно  живим вогнем, що закономірно запалюється  й закономірно гаснучим.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського  духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого  людства.

 

12. Стихійна діалектика (Геракліт)

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало  одним з величних досягнень древньогрецької  культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу  роль в подальшому розвитку надбань  мілетської школи і діалектичного  погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх  попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних  та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа  є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. На його думку світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і  закономірно згасає.

Стихійна діалектика у Геракліта  виявляється в його вченні про  рух, зміни, перетворення речей, протилежності  та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він  знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює  в таких судженнях, які стали  вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той  же час стосовно одного і того ж  суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про  те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього  не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.

Підсумовуючи вищевикладене, можна  виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних  положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність  всіх речей і явищ, їх біжучість,  взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність  внутрішніх протилежностей, котрі  притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний  першоелемент всього існуючого  – вогонь.

 

 

13. Філософія Сократа.

Величезний вплив на античну  і світову філософію справив  Сократ. Сократ – перший афінський  філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий  не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя  стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа —  людина, але вона ним розглядається  насамперед як моральна істота, тому філософія  Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа  були питання етики — питання  про те, як треба жити. Його мета —  виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа  народжувалася під двома основними  девізами: „Пізнай самого себе”, і  „Я знаю, що нічого не знаю”.

Поставивши у центр своєї  філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і  в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії  виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило  під сумнів святість традиційних  норм. Переконання Сократа в існуванні  об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні  моральні норми, що відмінність між  добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії  він вважав раціональне обґрунтування  релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи  і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.