Шпаргалка по "Философии"

Водночас сам Фейєрбах бачив  сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У  релігії сильний бік — її світоглядна  ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур. З іншого боку, гегелівська  філософія з ії абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене  при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись  у практичну філософію (цей мотив  був характерним для усього молодогегельянства).

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена  та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей).

 

        42. Методи та системи філософії Гегеля

Геніальним представником німецького класичного ідеалізму був Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Гехель, професор Гейдельберзького, а згодом Берлінського університету в Німеччині. Найважливішими його філософськими працями були «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін.

Г. Гегель у рамках своєї об’єктивно-ідеа-лістичної  системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоритичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття.

Заслуга Г. полягала також в тому,що він весь природний,історичний і  духовний світ вперше подав у вигляді  процесу,тобто у вигляді руху, змін,в перетвореннях,в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно-ідеалістично. Гегель вважав,що об’єктивно, незалежно  від нас існує абсолютний дух, як самостійна,універсальна,духовна  субстанція світу.

Обґрунтовуючи ідею розвитку, Г. сформулював  основні закони діалектики, довів,що істина є процесом. Розробляючи філософію  історії, Г. перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального  буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої  людини і об’єктивності,закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Г. критикував розуміння свободи  як відсутність всіляких перепон. Сутність основного протиріччя філософії  Г.-протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою,звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього.Г.скрізь установив абсолютні межі розвитку:в логіці такою межею є абсолютна істина,в природі-людский дух,в філософії права-конституційна монархія,в історії філософії-філософська сис-тема самого Гегеля.

Г. вважав,що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської імперії,після  того історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином,філос. Г.була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

Концепція Гегеля була піддана критиці  його сучасниками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм, ігнорування  конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності. Фейєрбах і Маркс  критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в  Пруссії соціального порядку  як «розумного». Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві  й почасти у Франкфуртській школі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

44.Громадянське суспільство і правова держава у

філософії Гегеля.

Практичне втілення в суспільному  житті ідей правової державності  пов'язане з творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

Він був геніальним представником  німецького класичного ідеалізму. Найважливішими його філософськими працями були «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук»  та ін.

Державно-правові вчення мислителя  викладено в головній його праці  «Філософія права».

Якщо у Канта правові закони і правова держава є лише необхідність, в Гегеля вони є дійсністю, тобто  практичною реалізованістю розуму в  певних формах буденного існування  людей.

Не погоджуючись з Ж. Ж. Руссо, Гегель вважав, що людина не народжується від  природи вільною, що вона здобуває свободу  як духовна істота. Розумне призначення  людини він вбачав у тому, щоб  вона жила в державі. Індивід настільки  моральний та істинний, наскільки  він є членом держави. Право, за Гегелем, — це дійсна свобода. Держава —  теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме: права особистості, сім'ї та суспільства.

Свободу, за Гегелем, закладено в  конструкцію абстрактного права, що має кілька ступенів: а) рух від  абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права  і моралі, що приводить до об'єктивізації  свободи через сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Отже, Гегель

1) вихваляв державу як найрозвиненішу  дійсну свободу;

2) належний поділ влади в державі  вважав гарантією свободи особистості;

3) критикував деспотизм, вважаючи, що «... стан беззаконня, в якому  особлива воля як така, чи то  воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, точніше, заступає  закон»;

4) визначив свою конструкцію  правової держави як таку, що  однозначно спрямована проти  свавілля, безправ'я та проти всіх  неправових форм застосування  сили, як і з боку приватних  осіб, так і з боку держави.

 

43.Філософія історії Гегеля.

На початку ХІХ ст. філософія  історії втрачає своє домінуюче  становище в розвитку суспільного  знання.

Історія – вища сфера порівняно  з природою де абсолютний розум (дух) само пізнає себе.

Ще один яскравий представник філософії  історії – німецький філософ  Георг Вільгем Гегель.

Він був геніальним представником  німецького класичного ідеалізму. Найважливішими його філософськими працями були «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін.

Основні принципи філософії історії  він виклав в однойменній праці  „Філософія історії”. Гегель розглядає  історію як прогрес духу і усвідомленні свободи, де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості.

Люди вважають, що в їх житті  та діяльності існує випадковість, насправді, абсолютний дух детермінує. У цілому ж філософія історії  Гегеля не містить соціологічного аналізу  історії суспільних явищ стоїть осторонь теорій суспільного прогресу.

За Гегелем всесвітня історія  – це прогрес в усвідомленні свободи, тому лише історія тих народів, які  у свій час виступали ступенями  усвідомлення духу свободи становить  епоху всесвітньої історії.

Г. вважав,що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської імперії,після  того історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином,філос. Г.була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

 

45. Позитивізм. Другий  позитивізм.

Історія позитивізму має  три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський.

Згідно з вченням  Конта, філософія не є наукою із власним  об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук

  Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

-пізнання  необхідно звільнити від усякої  філософської інтерпретації;

- вся традиційна філософія повинна  бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

- у філософії необхідно прокласти  третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці  та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії».

Його  ідеї виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля та Герберта Спенсера.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, нім. філософ Р. Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

46.Філософія  ірраціоналізму.

Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер — волю, К’єркегор — екзистенцію тощо.

Особливої шкоди ірраціоналізім завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість  принципу детермінізму в пізнанні суспільства  вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпричинності.

Особливо яскраво ірраціоналістична  філософія була представлена в цей  час філософією життя - Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне  було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і  обґрунтований новий предмет  філософського осмислення у вигляді  інтуїтивного, до - або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася  в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

У соціологічному й культурологічному  відношенні ірраціоналістичні погляди  часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й  техніки та ствердження просвітительських  духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді  творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі "Занепад  Європи").

З сучасної точки зору раціоналізм й ірраціоналізм  є взаємодоповнюючими сторонами  реальності.

 

47.Філософія життя.

“Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.

Вона зверталась до життя як первинної  реальності, цілісного органічного  процесу. Філософія життя була спробою  перебороти  обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.

Засновник – Шопенгауер. За Ш. , суть особи становить незалежна від  розуму воля – сліпе хотіння, котра  є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські  біди мають космічний хар-р, і  тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.

Основна життя, за концепцією Ніцше, -  це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі,  як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.

Вчення Ніцше про надлюдину  грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”; 2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений  аристократ, є абсолютно вільним  і не зв’язує себе ніякими морально-правовими  нормами (Мораль та християнство –  мораль рабів)

Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір - “Так говорив Заратустра”)

 

48. Прагматизм.

Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про  значення ідей, суджень, гіпотез, теорій, і систем, згідно з їхньою здатністю  задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

Філософський рух прагматизму  був започаткований в Америці  як теорія знання Чарльзом С. Пірсом і  його головними представниками були Вільям Джеймс, Ф. Шіллер, та Джон Девей. Прагматизм і гуманізм є так близько  споріднені, що вони можуть вважатися  за одне, останній будучи розширенням  та експансією другого. Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в  принципі і є менш більш взаємно-замінними  термінами.

Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки. Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані  наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якщо воно задовольняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в  жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об’єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовольняє  ніші розумові, емоційні чи соціальні  потреби, лише тоді і лише настільки  наскільки вона це робить, вона є  цінною та істинною.