Шпаргалка по "Философии"

 

63.Філософські  ідеї Шевченка.

Після Г.Сковороди вперше з новою  силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т.Г.Шевченка - видатного українського поета, художника, мислителя, революційного демократа, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу.  Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення  до любові, надії і віри. Саме з  любові до України виникає шевченківська  філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових  поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить "Кобзар".

Протягом усього свого життя  він був непримиренним противником  царизму, національного і соціального  гноблення, рішуче відстоював почуття  національної гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував  волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.

Поезія Т.Шевченка багато чим зобов'язана  фольклорній стихії, в якій синтезувались  в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і  надбання світової культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального  прогресу, пов'язаного з прогресом  техніки, промисловості. Філософські  погляди поета дуже складні. В  центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення  до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної  ідеології в Україні

 

69. Буття та його основні форми

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від сві-омості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поня-тя, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-елів, як минулого, так і сучасного покладені  системотворчі поняття, до їх числа  належить і буття. Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології.

Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, виро-блений людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;

4) буття соціального, яке поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі, сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

64. І.Франко про укр. нац. ідею.

І Франко — класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог.

Його філософським поглядам притаманний  матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість  у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав  великого значення економічному фактору  в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії.

 І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє  благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії  та віри у завтрашній день. У Франковій  творчості постійно виступають дві  взаємозалежні сили, які володіють  істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка  не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік". Така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер'1. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.

У цілому погляди І. Франка можна  розцінити як матеріалістичні. Це був  мислитель з енциклопедичною  освіченістю, глибокий історик свого  народу.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали  Г.Сковорода і Т.Шевченко.

 

65 . Філософські погляди В.І.Вернадського.

В історії світової і вітчизняної  науки йому належить особливе місце  тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями  ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового  аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з  навчально-виховною, любов до України  з глобальністю думок «людини  планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук, директором Радієвого інституту  АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з  вивчення продуктивних сил Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр  де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу  діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного  змісту. Зміст цього поняття він  тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі  біосферу, в другому — сферу  прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують  кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану  ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського  плюралізму. Він захищав свободу  наукових досліджень, вільний обмін  науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи  В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він  пов'язує невдачі радянської влади  зі зниженням її культурності, і  насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

 

66. Консерватизм  соц.-філ поглядів Липинського

Укр.діаспора продовжує розвивати  проблему людини і нації

В.Липинський – визначний історик, соціолог, політик. Головні ідеї полягали в тому, що без власної укр.держави  не може бути громадського життя. Філософський світогляд Липинського  мав активно-динамічний хар., для нього світогляд –  це спосіб думання. Цілі: вплинути на зміну  пасивного способу думання, світогляду укр. провідної верстви на активний, динамічний задля здійснення України. Також його розумінню притаманний  динамізм. За Липинським: Основа нації  – народ, але народ ніколи сам  не править. Аристократія – провідна верства. Інтелігенція – забезпечує можливість об’єднання аристократії з народом.

В. Липинський закликав до остаточного  національного визволення і створення  власної держави, вважаючи, що внутрішня  боротьба українського народу могла  б бути творчою за умови її здійснення в ім´я волі, державної й культурної незалежності української нації. Тому політичні опоненти характеризували  В. Липинського як консерватора, аристократа  й націоналіста.

Якщо в «Листах до братів-хліборобів»  В. Липинський реабілітує пансько-поміщицьку верству, то в працях «Шляхта на Україні» та «Україна на переломі» він переконує, що й у далекому минулому українське панство (шляхта) відігравало важливу  роль у національно-визвольному  русі за державність України. У праці  «Шляхта на Україні» В. Липинський стверджує, що українська шляхта, захищаючи свої станові права й привілеї, зуміла піднести їх до загальнонаціональних, а у великому повстанні брала  участь не як випадкові одиниці, а  як окрема суспільна верства, що має  індивідуальні прикмети й спеціальні інтереси.

Актуальні думки В. Липинського  про роль національної еліти в  державотворчому процесі і на сучасному етапі.

 

 

 

 

 

 

 

67.Соц-філ погляди Д.Донцова

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну  думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов.

З-під пера мислителя вийшла низка  праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною  аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь  усі праці послідовно проведена  ідея самостійної, сепаратистської  української держави. У філософському  плані Д.Донцов сповідував позицію  волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає  у тому, щоби своїми фанатизмом та силою  волі змусити народ стати рішучим  та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова  ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись  на Ф.Ніцше, Д.Донцов засуджує "товариськість" як слов'янську рису.

Отже, політична філософія Донцова  ґрунтується на двох основоположних принципах — принципові «інтегрального націоналізму» та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах. Самі по собі ці ідеї були і лишаються  актуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова є  постановка цих проблем. Проте тлумачення їх нерідко викликає заперечення. З  його тези про антагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують  перемогу сильніші і панують над  слабкішими, випливали далеко не прогресивні  політичні висновки.

Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті, повторює відому теорію про  героїв і натовп, про пасивний натовп й активних володарів його.

Нечіткість меж теоретичного осмислення спричинила еклектичні побудови в теорії, крайній радикалізм у практиці. Донцов брав за основу те, що не існує проблеми, яка була б непідвладною суб´єктові політичної дії, спрощено бачив складні  ситуації, визнавав правомірність граничного загострення проблеми як засобу її розв’язання.

 

68.Філософія переживання Л.Українкі

Як відомо, особливість нашої  національної філософії – це морально-етичний  характер, що сформувався під впливом  християнства. Як вважав Григорій Сковорода, лише серцем можна пізнати істину. Так звана „Філософія серця”. Морально-етичний  аспект полягав у філософії боротьби добра і зла. Цей момент, а також  момент ніжності й кохання яскраво  представлений у творчості згаданої нами Лесі Українки.

Морально-етичний аспект в драмі-феєрії „Лісова пісня” полягає в таких  ідеях:

- людина і природа (авторка  розглядає ставлення людини до  світу природи. Є люди, що люблять  природу, розуміють її, захоплюються  нею. Такою постаттю у драмі  є дядько Лев. Є знов такі, що їх ніяка краса не промовляє,  й вони нівечать її без пощади  й без потреби. Є ще й такі, що під примусом зовнішніх  обставин задавлюють у своїй  душі всякі ідеалістичні пориви, хоч вони є потребою їх душі. Такою трагічною постаттю є  Лукаш);

- зрадництво і відступництво  як найтяжчий гріх (Лукаш зраджує  кохану Мавку через внутрішні  суперечності. Таким чином, письменниця  розглядає проблему вибору. Філософія  боротьби між добром і злом  у внутрішньому світі людини);

- розуміння прекрасного в людині  як вічного, того, „що не вмирає”  (спостерігаємо ідеї гуманізму).

„Лісова пісня” – достатньо пізній твір поетеси. Проте варто наголосити, що натяки на філософське осмислення навколишнього світу у Лесі виявлялися ще в дванадцятирічному віці. Саме тоді вона написала свого першого  вірша „ Ні волі, ні долі у мене нема, лишилась тільки надія сама”. Незабаром вийшли її збірки „Думи  і мрії”, „Відгуки”. У ліричних поезіях Леся Українка торкалася  своїх особистих переживань. В  її інтимній ліриці, в якій із-поміж  європейських поетів найсильнішим упливом  відгукнувся Гейне, основними мотивами є мотиви природи, кохання, самоти й  недуги.