Шпаргалка по "Философии"

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і  загальне, причина і наслідок, форма  і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина  і ціле, система, структура, елемент.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

77. Закон єдності і боротьби протилежностей в діалектиці.

Закони  діалектики відбивають найсуттєвіші зв’язки  розвитку предмета, явища або процесу  й одночасно стають методом та основою теорії.

Закон єдності і боротьби протилежностей є основним із законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об`єктивної дійсності -  боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби.

Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують.

Боротьба  протилежностей означає, що протилежності  не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і ,взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до розв`язання суперечностей, яка є переходом  до нового якісного стану. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, що пов`язані  з оновленням системи, ії внутрішними  структурами і функціональними  змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.

 

78. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

Закони діалектики відбивають найсуттєвіші зв’язки розвитку предмета, явища  або процесу й одночасно стають методом та основою теорії.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні є одним з основних законів діалектики, що пояснює як, яким чином відбуватися рух і  розвиток. Цей загальний закон  розвитку констатує, що накопичення  непомітних, поступових кількісних змін в певний для кожного окремого процесу момент з необхідністю приводить  до істотних якісних змін, до стрибкоподібного переходу від старої якості до нового. Цей закон має місце у всіх процесах розвитку природи, суспільства  і мислення. Кількісні і якісні зміни взаємопов'язані і обумовлюють  один одну: має місце не тільки перехід  кількісних змін в якісні, але і  зворотний процес   зміна кількісних характеристик внаслідок зміни  якості предметів і явищ. Кількісні  і якісні зміни відносні. Одні і  ті ж зміни по відносини до одних  властивостей (менш загальним) є по відношенню до інших (більш загальним)   кількісними. Будь-який процес розвитку одночасно і перервний і безперервний. При цьому перерність виступає в  формі якісного стрибка, а безперервність   в формі кількісної зміни. Будучи найважливішим законом об'єктивного  світу, цей закон є також і  найважливішим принципом пізнання світу і свідомого практичного  перетворення його. З зміною умов суспільного  розвитку змінюються і форми вияву  законів діалектики.

 

80.Вихідні принципи гносеології

Гносеологія  або ж теорія пізнання пропонує вирішення проблем джерела  знання, способів отримання знання, критеріїв істинності знань.

В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів.

1. Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежно від свідомості та волі суб’єкта
2. Принцип пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності.
3. Принцип активного творчого відображення – процес пізнавання – це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.
4. Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.
5. Принцип практики – визнання суспільно – історичн предметно – чуттєвої діяльності людини, як основну, рушійну силу, мету пізнання та  критерієм істинни.
6. Принцип  історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.
7. Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

 

81. Чуттєве  пізнання, його форми

Чуттєве, пізнання містить в собі ті образи, які дають нам органи почуттів. Основні форми чуттєвого  пізнання - відчуття, сприйняття, уявлення.

У відчуттях кожний орган почуттів (зору, дотику, слуху, нюху, смаку) специфічним  для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей (колір, звук, запах, твердість).

Сприйняття - це відображення властивостей предмета, взятих як ціле.

Уявлення - це наочний цілісний образ  речі, виникаючої на основі уяви і минулого чуттєвого досвіду, що зберігається і що відтворюється в пам'яті  в узагальненій формі.

Чуттєві образи людини, на відміну  від образів, які дають органи чуттів тварини, опосередковані соціальним досвідом і володіють внутрішньою  активністю.

Базовою формою чуттєвого пізнання є відчуття. Вони забезпечують безпосередній  зв'язок свідомості з об'єктивною реальністю, є єдиним зовнішнім каналом, по якому  людина може отримати інформацію про  світ.

Що стосується інших форм чуттєвого  пізнання, то їх роль в пізнанні визначається, по-перше, тим, що в порівнянні з відчуттям  вони є більш багатими за своїми пізнавальних можливостями формами, по-друге, тим, що вони включають в себе не тільки відображення, але і уяву (на основі сприйняття в свідомості людини можуть виникати нові образи - елементи фантазії, мрії, художньої творчості), по-третє, тим, що розвинені форми  чуттєвого пізнання є передумовою  для переходу до раціонального рівня  пізнання.

Чуттєве відображення –джерело будь-якого  знання про дійсність. Виділення  чуттєвого пізнання як початкового  етапу пізнання має сенс лише тоді, коли вирішується питання про  джерело наших знань про дійсність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   82. Істина як процес

Істина – правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити відповідність  одержаних знань реальним об’єктом, які постійно розвиваються.

Характеристики:

• об’єктивність,
• абсолютність;
• відносність;
• конкретність;
• перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в  собі повне і всебічне знання про  сутність предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному  вірне відображене явище дійсності, але в процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується, поглиблюється.

Ступінь достовірності людських знань  має певні обмеження, зумовлені  рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи інші обмеження процесу  пізнання, людина розвиває об’єктивний  зміст істини. Отже, істина є процес, об’єктивний за змістом і суб’єктивний за формою.

 

83.Критерії істини

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Критерій істини - термін епістемології, який визначає стандарти, правила й процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень.

Діалектико-матеріалістична філософія  вважає, що критерієм істини має  бути практика. Вона різноманітна –  від повсякденного життєвого  досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння  предмета:

• наукова;
• соц-політична;
• виробнича.

Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести  істинність тих чи інших знань.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

 

            84. Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція – це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність – як результат.

Інтуїція – це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висновок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Однак  вивчення творчості видатних вчених доводить, що інтуїція – це не раптове  проникнення в сутність явищ шляхом миттєвого "осяяння", як вважають представники ірраціоналізму, не повна  несподіваність, а явище закономірне, залежне від повноти логічного  аналізу проблеми.

Таємного та містичного тут нічого немає. Головними передумовами інтуїтивної  істини є особистий досвід, професійне володіння інформативним полем прооб'єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо.

Розглядаючи інтуїцію як елемент творчості, мається на увазі лише один із різновидів інтуїції - евристичний. Але інтуїція може бути і стандартизованою, результатом  якої є репродуктивні, а не нові оригінальні  знання.

Отже, суть і роль інтуїтивного пізнання полягає в тому, що творчий акт  залучає до своєї орбіти все мислення. Слід розглядати інтуїцію в єдності  з логічними засобами та формами  пізнання. В найскладніше логічне  доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує  весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

 

 

85. Моральні регулятиви пізнання.

Головним завданням моралі є  перетворення потенційного буття індивіда як людини на актуальне.

Функціональний аналіз моралі дає  змогу розкрити деякі її грані. Серед  найважливіших функцій моралі виокремлюють регулятивну, оцінно-імперативну, комунікативну, пізнавальну, виховну, орієнтуючу та ін. Цей поділ умовний, оскільки перелічені функції часто перетинаються. Так, регулятивна функція включає  в себе оцінно-імперативну й орієнтуючу, а виховна — мотиваційну й  деякі інші. До того ж суто функціональний підхід до вивчення моралі таїть у  собі загрозу її недооцінювання: мораль, а водночас і найвищі вселюдські цінності, можуть розглядатися як засіб  досягнення локальних цілей —  прагматичних, політичних тощо.

   Регулятивна функція моралі. Цю функцію моралі здебільшого  вважають головною, доводячи, що  основний зміст моралі становлять  відповідні вимоги (норми, правила,  приписи). Саме завдяки їм мораль  виконує регулятивну роль. Відомо, що в житті суспільства взаємодіють  дві протилежні тенденції: упорядкованість,  що забезпечує його стабільність, і хаос, який загрожує його  існуванню. Щоб усунути цю загрозу,  суспільство вдається до різних  регулятивних засобів — права,  політичних й адміністративних  механізмів. Проте силові важелі  регулювання життя суспільства  не завжди дають бажаний ефект.  До того ж при їх використанні  часто ігнорують необхідність  рахуватися із вселюдськими цінностями  і провідну істину моралі, яка  проголошує основною цінністю  людину. А це негативно впливає  й на розвиток суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

87. Форми наукового пізнання: ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія.

Наукове пізнання – це форма процесу пізнання, головною функцією якого є вироблення й теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність.

Основні форми  НП:

Ф — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики..

І — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких є: 1) підсумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

П — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення

 Г — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного.

Т — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв'язки. Наукова теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — своєю точністю, логічністю, організацією, своїм об'єктивним змістом і пізнавальними функціями.

 

88.Емпіричні методи пізнання

Метод – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської діяльності.

Е.м. – це цілеспрямоване вивч-ня предметів та явищ, яке в  своїй основі має факти органів  чуття.

На емпіричному рівні дослідний  об'єкт відображається здебільшого  з позицій зовнішніх зв'язків  і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація.