Шпаргалка по "Философии"

Е. дослідження — це особливий  вид практичної діяльності, що існує  в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої  контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням  досліджень та ін.

Науковими методами емпіричного дослідження  є спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент – активний спосіб вивч предметів та явищ, завдяки якому відтворюються об’єкт пізнання в штучно створених умовах його існування, які передбачають активне втручання в процеси.

Спостереження разом з експериментом  є основою наукового досліду. Кожен крок експерименту становить  дію, що планується і спрямовується  теорією. Залежно від мети експерименту, їх поділяють на пошукові, перевірочні, конструктивні. Водночас в експерименті використовують порівняння, опис, виміри.

Використання тих чи інших методів  залежить від завдань.

Емпіричне і теоретичне - різні  рівні пізнання. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини  речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження  правильності результатів в емпірії.

 

            89.Теоретичні методи пізнання

Метод – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської діяльності.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і  висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини  з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін.

Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної  від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є  формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний  методи.

Формалізація  — відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Гіпотетико-дедуктивний  метод — спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов´язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Емпіричне і теоретичне - різні  рівні пізнання. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини  речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження  правильності результатів в емпірії.

 

90. Методологія, рівні методологічного знання.

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють 3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має  філософська методологія, що є першим рівнем методології.  Її альтернативні  підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у себе елементи діалектики й метафізики.  Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і синтез тощо. Третій рівень методологічного  знання – це методологія конкретного  предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей, мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська  методологія, яка пов’язана з  світоглядними принципами.

 

91. Плюралізм філософських методологій.

Методологія розробляє типологію  методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням  про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська  методологія. Філософський метод, розгортаючись  у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному  значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає  в себе різноманітні філософські  системи й течії, то й філософська  методологія являє собою множину  методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій  не може набувати ролі абсолютного  пізнавального інструментарію. Кожна  з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій  методології універсального пізнавального  засобу завдає шкоди і науці, й  самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях  дотримуються принципу методологічного  плюралізму.

Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалі-стичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини  втрачають сенс. Нині дедалі частіше  стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін  і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію  західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні  філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології  діалектичного та історичного матеріалізму.

 

93. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш загальний характер має філософська  методологія.  Її альтернативні підходи  – діалектика та метафізика. Для  загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА, створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що складаються з багатьох підсистем  різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія таких підсистем  приводить до виникнення просторових, тимчасових або просторово-часових  структур в макроскопічному масштабі.

Системний аналіз -  сукупність методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування рішень з складних проблем політичного, військового, соціального, економічного, наукового  і технічного характеру. Спирається на системний підхід, а також на ряд математичних дисциплін і  сучасних методів управління. Основна  процедура - побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язки реальної ситуації; технічна основа системного аналізу - обчислювальні машини і  інформаційні системи. З 1950-х рр. застосовується в економіці, сфері управління, при  рішенні проблем освоєння космосу  і ін. Термін системний аналіз іноді  уживається як синонім системного підходу.

 

94. Проблема методологічного забезпечення сучасних економічних досліджень.

Термін «метод» походить від  грецького слова methodas, яке буквально  означає: «шлях до «шлях чогось», пізнання» (або дослідження), вчення, теорію. Стосовно економічної теорії це означає шлях пізнання системи  економічних відносин у їх взаємодії  з розвитком продуктивних сил, мисленого  відтворення, у теорії діалектики цієї взаємодії.

Система таких прийомів і операцій не може бути довільною. Вона повинна  узгоджуватися з об'єктивними  законами розвитку самої дійсності.

Органічна єдність матеріалізму і  діалектики зумовлює появу діалектико-матеріалістичного  методу дослідження форм, або економічних  методу матеріалістичної діалектики.

Метод економічної теорії, як і  предмет цієї науки, включає різні  елементи. Головними його структурними елементами є:

1) філософські і загальнонаукові  принципи; 2) закони матеріалістичної  діалектики; 3) категорії філософії; 4) закони і категорії економічної  теорії; 5). раціональні засоби і  методи економічного аналізу,  які використовуються західними  науковцями.

Три перших групи структурних елементів  діалектичного методу дослідження  не механічно накладаються на економічні явища і процеси, які вивчаються, а відображаються через метод  економічної теорії (як окремої науки). При цьому вони набувають специфічних  форм застосування, органічно вплітаються  в економічне дослідження. Усі три  групи елементів діалектичного  методу у з поєднанні категоріями  економічної науки та раціональними  засобами і методами економічного аналізу, що використовуються західними науковцями, створюють систему інструментів і методів пізнання відносин. економічних 

До раціональні засобів і  методів економічного аналізу у  працях західних науковців належить, по-перше, створення моделей майбутніх  вчинків людей. При цьому не враховуються деякі деталі реального стану  справ, а увага концентрується на головному. Цінність моделі залежить від  того, якою мірою вона забезпечує використання у ній найважливіших даних, що, у свою чергу, дає змогу перевірити її правильність. Економічні дані слід використовувати у вигляді таблиць, графіків і рисунків (діаграм).

Важлива роль в економічному аналізі  належить структурним даним. Так  при вивченні проблем безробітних  дані поділяються на такі характеристики, як вік безробітних, регіон, галузь промисловості тощо. Широко використовуються індекси (які відображають дані щодо базисного показника), номінальні та дійсні змінні (наприклад дані про  номінальну та реальну заробітну  плату), реальні та відносні ціни, провадяться  емпіричні дослідження (вивчаються дані, зібрані за різні періоди).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

95. Людина, як індивід, індивідуальність, особа та особистість.

Найбільш узагальненим родовим  є поняття "людина". Зазвичай, людину визначають як біосоціальну істоту, що є вищою ланкою розвитку живих  організмів шляхом їх еволюції, а також  передумовою й активним суб'єктом  культурної еволюції. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від  інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними  ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.

Поняття "індивід" характеризує людину як відособленого, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Індивід (лат. individuum — неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

Поняття "індивідуальність" є похідним від поняття "індивід" і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу.

Поняття "особистість" входить у науковий обіг для визначення в людині не даних від природи, а в набутих у співжитті з іншими людьми характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість - це соціальна характеристика людини через комплекс ознак, яких вона набуває в суспільстві внаслідок залучення її до системи суспільних відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві. Формування особистості відбувається з часом, коли індивід із пасивного об'єкта перетворюється   на активного суб'єкта суспільних відносин,здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів тощо. До соціальних рис індивіда належать:соціальні статуси, соціальні ролі, що їх відіграє індивід у суспільстві;соціальні риси, зумовлені взаємодією з іншими;почуття, думки, переконання, сформовані під упливом середовища; соціально визначена мета діяльності;загальний рівень освіти та культури індивіда;професійні здатності й уміння;ідентифікація себе з групою.

 

96. Форма буття людини

Хоча категорія буття охоплює  універсальні зв'язки у світі, все  ж форми буття різні. Це пояснюється  тим, шо Всесвіт включає в себе нескінченну кількість систем, об'єктів, процесів, станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоч це так, практика й пізнання постійно вимагають їх узагальнень. Тому філософія об'єднує  їх у певні групи. Серед них  виділяють такі:

буття речей, процесів, станів природи (втому числі й друга природа);

буття людини серед інших речей  світу;

буття соціального (індивідуальне  і суспільне буття);

буття ідеального (духовного).

Щодо буття людини, то воно унікальне. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина — це не лише фізичне  тіло, а й жива істота, включена в  процес еволюції живої природи, продукт  антропосоціогенезу

Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини — це безпосередня єдність її тіла і духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою  мозку, нервовою системою, а через  них — і з духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином  залежить від її здоров'я, як і навпаки.