Шпаргалка по "Философии"

У суспільній та індивідуальній свідомості цінності виконують функцію життєвого  орієнтира, моральної основи для  вибору діяльності і субординації цілей. Отже, аналізуючи ціннісні орієнтації, можна робити висновки про те, яке  місце та позицію займає особистість  у соціальній структурі суспільства, які соціальні ролі виконує чи хоче виконувати.

Цінність виступає важливою характеристикою  психологічної структури особистості  і визначає:

1) спрямованість суб'єкта на  реалізацію певних відношень,  які відповідають певній цінності, спрямованість на певну діяльність;

2) зміст уявлення про своє  «Я», що відповідає спрямованості; 

3) виділення у свідомості певного  предметно-діяльнісного змісту і  його провідну роль у формуванні  самосвідомості особистості. 

У зв'язку з тим, що цінність визначає особливості інших компонентів  психологічної структури особистості, її розглядають в ролі центрального компонента психологічної структури  особистості.

На сучасному етапі під структурою особистості розуміємо єдність, взаємозв'язок та цілісність її елементів, які об'єднуються у чотири підструктури:

1) біологічно обумовлена структура  темпераменту;

2) властиві для індивіда особливості  форм психічного відображення  – відчуттів, сприймання; емоцій  і почуттів; мислення, памяті, волі;

3) досвід особистості (знання, вміння, навички);

4) спрямованість особистості (інтереси, прагнення, ідеали, світогляд, переконання,  ставлення до себе та інших). До останньої з цих підструктур  належать ціннісні орієнтації.

 

123.Формаційна теорія суспільного розвитку(К.Маркс)

Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку суспiльства К. Марксом була введена така важлива категорiя, як сусniльно-економiчна формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльствa,щохарактеризуєтьсясвоїм способомвиробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами. Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад, феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя - соцiалiзм), постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова, а також надбазовi та надбудовнi елементи - нацiя, мова,культура, побут, сiм'я та iн.

Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються  в суспiльствi. Можна дотримуватися  й iншого визначення: базис є сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова - це вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi.

Вона існує для захисту базису i складається з трьох елементів:

1. сукупностi iдей, теорiй;
2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культивують цi iдеї,тeopiї     (центральною серед них є держава);
3. наявностi iдеологiчної спрямованостi - забезпечення функцiонування панiвного ладу. 

Мiж базисом та надбудовою існує  дiалектичний зв'язок, в якому провiдне  мiсцепосiдає базис. Для правильного  розумiння життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна  структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй, соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих  спiльностей має свої об'єктивнi й  суб'єктивнi чинники утворення та функціонування

К Маркс виокремлював 5 суспільно-ек формацій:

1. Первісний лад
2. Рабовласницька ф-я
3. Феодальна СЕФ
4. Капіталістична СЕФ
5. Комуністична ф-я

Формаційний підхід КМ та ФЕ тлумачить всесвітню історію  як єдиний, лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни СЕФ. Цей  підхід є доволі поширеним у світовій ф-ї.

 

 

 

 

 

 

124. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Цивілізаційний підхід, видимо, бере початок наприкінці XVIII в., коли був  уперше вжитий термін "цивілізація".

В основу розробки цивілізаційного  підходу були покладені (або незалежно  відтворені) наступні чотири основні  посилки його теорії:

1) зв'язок процесу формування  й розвитку цивілізацій із  соціокультурними, природно-кліматичними  й іншими особливостями;

2) розбіжність границь  держав із границями цивілізацій;

3) некоректність теоретичної  постановки про існування єдиної, загальнолюдської цивілізації;

4) відносна недовговічність  цивілізацій.

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху  наступні стадії:

Стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської” цивілізації.

За стадією генезису має місце  стадія зростання, на якій цивілізація  розвивається в повноцінну соціальну  структуру. Під час зростання  цивілізацію постійно підстерігає  небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило, (але не обов'язково) змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя  Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація  інків) або дає життя новим  цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і православне християнство).

Він виокремив 2 типи цивілізацій:

• Основні (шумерська, вавилонська)
• Локальні

Головними рушійними силами р-ку цивілізації  вважав зіткнення між Викликом і  творчою відповіддю з боку людей.

Така інтерпретація суспільства  дозволяє відповісти на питання про  зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому зможе  перебороти цю стадію. Звідси можна  констатувати, що Тойнбі відкидає ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість свободи  вибору конкретної людини.

 

18. Епікуреїзм  в античній філософії

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) —Навзамін пошукам правди й справедливості приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму суспільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм.

Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.

 

19. Скептецизм в античній філософії

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) —Навзамін пошукам правди й справедливості приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму суспільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм.

Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

 

79. Діалектичний закон заперечення заперечення.  
Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим, що заперечеє. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, прроцесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розв-ку. Одже особливостями даного закону є те, що він здійснює свої оберти, коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку. 
Є три різні точки зору на цей закон: 1. Закон заперечення заперечення – основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє в різних сферах дійсності. 2. Так це закон діалектики. Але він не має статусу всезагального, бо є речі, в розв. яких важко уявити друге заперечення , або та кий закон не є всезаг., оскільки він проявляється сише у процесах розв. по прогресу і не охоплює руху по регресу. 3. Даний закон може бути тільки законом суб’єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля. 
Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивно. лінією, а й за регресивною

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

86. Поняття  науки. Класифікація наук.

 Весь хід нашого розгляду  пізнавальної проблематики привів  до необхідності докладніше з'ясувати  суттєві особливості наукового  пізнання, адже немає сумніву  в тому, що наукове пізнання  сьогодні є найрезультативнішим  і найавторитетнішим. Ми досить  часто, обговорюючи якісь складні  питання, посилаємося на науку,  чекаємо саме від неї або  рішучих підтверджень деяких  суджень і позицій, або безсумнівних  їх спростувань.

Наука виникає як спеціалізований  та спеціально культивований вид  пізнавальної діяльності, як свідоме  нарощування техніко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. За загальним погодженням сучасних дослідників, наука починається  там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб  отримати певний результат, починають  обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення  і фіксація внутрішньої необхідності у предметній діяльності людини. А  тому вона повинна вбирати в себе принаймні такі змістові компоненти: за змістом її можна поділити на: знання про світ, про алгоритми  дій та дійових операцій та знання про можливості людини в її ставленні  до світу. Звідси випливає загальна класифікація наук:

• науки про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія та ін.);
• науки логіко-методологічного напряму (математика, логіка, теорія систем, програмування та ін.);
• гуманітарні науки (філософія, культурологія, філологія, релігієзнавство, естетика та ін.).

Лише беручи всі ці наукові напрями  в комплексі, ми можемо скласти виправдане уявлення про науку взагалі. В  загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях: 1) в найширшому значенні - як будь який свідомо відфіксований  досвід (в такому випадку ми кажемо "Це буде мені наукою"); 2) в нормативному значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань  у будь-якій сфері пізнання; 3) у  вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-математичний апарат. Свого часу І. Кант виголосив  тезу про те, що в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки  в ній є математики. Математизоване природознавство, починаючи з XVII ст., стає у Європі взірцем науки як такої. Тому є своє пояснення, бо саме таке спрямування наукового натхнення  призвело до швидкого технічного прогресу в Європі, Але таке тлумачення науки  невиправдано звужує її зміст та функції.

 

118. Предмет  філософії історії

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія  — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням. Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

Предмет філософії  історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку ХХ ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції.

Філософію історії не слід плутати  з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку протягом історичного розвитку.

 

59. Сутність історчичного процесу.

З позицій цивілізаційного підходу  як підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес — не в неухильному  русі, поступальний характер якого  визначається через позиції "нижче  — вище", "гірше — краще", а в тому, щоб кожна цивілізація  в процесі самовизначення і самоствердження  відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним  екзистенціальним досвідом неминущі інваріантні  структури і цінності загальнолюдського  характеру.

З'ясовуючи своєрідність цих цінностей  і структур, їхню роль у ритміці  иивілізаиійних процесів, не можна  обійтися без урахування не тільки досвіду історико-типологічних порівнянь  О.Шпенглера, а й праць, присвячених  аналізу архетипних утворень (Юнга, Дюркгейма тощо). Адже, такі цінності і структури мають характер своєрідних архетипів і не підлягають зовнішньому  експортно-імпортному обміну. Кожна  цивілізація може їх засвоїти лише самостійно і бути чутливою до конгеніальних, споріднених щодо неї на той час  структур і цінностей, вже створених  раніше іншими цивілізаціями.

Тому відтворення таких інваріантних загальнолюдських цінностей у контексті  певної цивілізації має свій ритм і реалізується через органічне  поєднання засвоєння і творення. У такому зрізі кожна цивілізація  в своєму онтогенезі проходить основні  ступені філогенетичного шляху  людства. І критерієм прогресу виступає в даному разі не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь розвиненості, самоідентифікації і самореалізації відповідної цивілізації, умовно кажучи, — відстань, пройдена саме нею по шляху опредметнення свого геному і водночас по шляху відтворення  та збагачення загальнолюдських цінностей  і інваріантних структур культури.