Шпаргалка по "Философии"

Ж. Кальвін був автором іншого, більш радикального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним  змістом була типово ренесансним  феноменом. Водночас вона істотно відрізняється  від гуманістичної традиції Відродження  репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

29. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської  думки прийнято називати епохою  Відродження, Ренесансу. Цей термін  вживається на означення періоду  Відродження античної культури  під впливом суттєвих перемін  с соц-екон. та духовно-мц житті  Зах.Європи.

Філософія Відродження не відмовляється  також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні  тенденції, запозичивши багато що у  натурфілософів, стихійних діалектів  та етичних вчень епікурейської  школи і стоїцизму. Та особливий  вплив мала східна, зокрема, арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також  наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в  Зах.Європі в 12-13 ст.

Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження  сприяли також і великі відкриття  та винаходи, які були зроблені на той  час. Потреба розвитку нових галузей  промисловості спричиняла якісно новий  поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та ін.науках.

Справжній світоглядний переворот  епохи Відродження проявився  в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні  теологічні уявлення про Всесвіт  і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності  Всесвіту та множинності в ньому  світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог  є в речах. Д.Бруно сформував  основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт  єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися  або збільшуватися. В цілому Всесвіт  нерухомий, але і його просторі рухаються  лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

В епоху Відродження філософія  знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і  в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично.

Із сказаного раніше можна зробити  висновок про те, що філософська  думка епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі  наукової революції та розвиткові філософії  Нового часу

 

30. Основні риси філософії Нового часу.

Доба Нового часу - основа становлення  нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в  його всесильності.

Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення  феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності  людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй  Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена  в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки.

Філософія Нового часу-це філософія  короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами  періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись  істотні зміни в баченні проблемного  поля філософії. Схематично їх можна  окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій  діяльності її видатних творців, остаточно  підірвала вплив на суспільне  життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла  подальшому розвитку матеріалістичного  світорозуміння.

Основні риси філософії  Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.):

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

 

32. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.

Видатний мислитель Франції  ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з  основоположників науки і філософії  нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник  філософського раціоналізму. Рене Декарт – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” , “Роздуми про першу філософію”, “Начала  філософії”.

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування  не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра  існує незалежно, сама по собі.

Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є  чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього  світу на її органи відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив  на подальший розвиток науки і  філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне  розуміння логічного характеру  математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і  супротивників.

31. Емпірична філософія Ф.Бекона.

Ф.Бекон – родоначальник нової  форми англ. матеріалізму і всієї  тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття матерії  як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він  розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон  вважав рівноправними властивостями  матерії, що ставило його та ін. філософів  перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Головне завдання філософії Бекон  визначає як пізнання природи і оволодіння її силами,а для цього треба  розробити відповідний метод,який би вів до істини,правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини.Новий метод може зустріти на своєму шляху примари,забобони,ідоли, які віволікають пізнання від  істини.Він визначив систему примар.”Примари Роду”,вони пов’язані з недосконалістю людського розуму і органів чуття. “Примари Печери”зумовлені індивідуальними  особ ливостями людини,вони є суб’єктивне  ставлення людини до природи.”Примари Площі”проникають у пізння разом  зі словами та іменами.”Примари Театру”пророджуються сліпою вірою людей в авторитети.Щоб  очистити пізнання від примар треба  бути вільним і самостійним у  своїх твердженнях та висновках,бо істина є дочкою часу.Об’єктом пізна-ння  у Бекона є природа,а методами-наукова  індук-ція та експеримент.

Бекон,будучи засновником методологічного  рівня наукового пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює  за допомогою алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання:

*шлях павука,тобто спроба людського  розуму виводити істини з самого  себе;

*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання  і нагромадження голих фактів;

*шлях бджоли-справ-жній шлях  науки,як бджола переробляє нектар  у мед,так і справжній науковець  перетворює емпіричні факти за  допомогою раціональних методів  у наукову істину.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.

 

33. Соціально – філософська концепція Т. Гоббса.

Універсальну концепцію “порядку”  представив знаменитий англійський  філософ Томас Гоббс. Славу та визнання Т.Гоббсу приніс написаний  у Парижі й виданий у Лондоні  знаменитий «Левіафан, або Матерія, форма та влада. держави церковної  та громадянської». До речі, це саме дослідження  принесло йому й безліч неприємностей.

У суперечливих політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване  ставлення: від захоплення та підтримки  одними політичними силами до засудження й навіть спалення іншими. Час, як відомо, всьому віддає належне. «Левіафан» Т.Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших фундаментальних праць, на ідеях  якої грунтувалися і з якої виходили концепції «громадянського суспільства» та «правової держави». «Левіафан» – це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу», підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції – своєрідного  «земного Бога», що повністю підпорядковує  собі як окрему людину, так і цілий  народ. Держава, на думку філософа, має  земне (природне), а не божественне  походження, її необхідність зумовлена  природою людини, потребою жити суспільно  за наявності різноспрямованих егоїстичним  інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого індивіда. Людина, вважав Т.Гоббс, посідає проміжне місце між природою та суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні  та «тілесній будові» породжує в  них неоднакові прагнення. Це, у свою чергу, викликає суперництво.

Ворожість у Громадянську війну  Т.Гоббс розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Т.Гоббс був переконаний, що вся  влада в державі має належати правителю – і законодавча, і  виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь, суперечок та громадянської війни. Дехто з філософів вважає соціально-філософську (державобудівничу) концепцію Т.Гоббса якщо не тоталітарною (диктаторською), то принаймні недемократичною.

 

37. Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер).

Просвітництво постало як ідейний  рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі  Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело  знання і як засаду побудови щасливого  життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини.

Під впливом просвітництва розпочались  реформи в деяких країнах східної  Європи, які сприяли створенню  і розбудові громадянського суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є,зокрема його “Перські листи” та “Дух законів”, де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість земі) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер в своїх творах “Кандід”, ”Філософський словник” та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але на схилі свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо написав праці “Про суспільний договір”, ”Еміль, або про виховання” та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних прав.