Розвиток міжнародного науково-технічного співробітництва в Україні

Автори стратегії виходили з того, що масштаби необхідних фінансових і інтелектуальних ресурсів постійно ростуть і жодна європейська  держава не може самостійно забезпечити технологічні прориви, що гарантують завоювання нових ринків. У зв'язку з цим роль європейської кооперації ще більше посилиться. Хоча на проведення єдиної наукової політики Євросоюзу спрямовується лише 4,5% державних витрат на НДДКР у країнах-учасницях, вона грає роль каталізатора кооперації промислових компаній, університетських та державних лабораторій, малого інноваційного бізнесу.

У найближчій перспективі  основна частина тематичних напрямів єдиної політики ЄС буде націлена на посилення  ролі Європи у міжнародній науково-технічної конкуренції та підвищення якості життя.

При цьому основним критерієм формування нових програм співробітництва  прийнято рішення європейських проблем.

Передбачається, що науково-технічне співробітництво в Європі з великим ступенем ймовірності буде здійснюватися за принципом концентричних кіл. Ядрорегіональної кооперації утворюють найбільш розвинені в науково-технічному відношенні держави Західної Європи - Німеччина, Великобританія, Франція, Скандинавські країни.

Держави Центральної та Східної Європи, країни Балтії та деякі інші постсоціалістичні країни будуть брати участь лише в окремих програмах, оскільки процеси реструктуризації економіки тут ще не завершилися. Прийнята стратегія відводить їм роль своєрідного "третього світу" в єдиній Європі.

Країни "першого ешелону", які  подали заявку на вступ до Євросоюзу (Угорщина, Польща, Словенія, Чехія, Естонія), мають намір розгорнути інтенсивну підготовку до приєднання, що потребує значних інвестицій у створення  науково-дослідної інфраструктури, адекватної існуючої в ЄС. Ці держави зацікавлені в активній участі в європейській науково-технічної кооперації, насамперед по лінії єдиної науково-технічної політики. Так, в Угорщині співробітництво по лінії програм ЄС в області НДДКР користується пріоритетною підтримкою уряду, спираючись на програму залучення іноземного капіталу національні НДДКР.

Третю зону складуть нейтральні країни, стосовно яких з боку ЄС можна очікувати  створення окремих механізмів залучення  в науково-технічну кооперацію, зокрема на регіональній основі. В іншому випадку ці держави можуть залишитися "за бортом" цього процесу [9].

Інноваційна діяльність стає стрижнем регіонального розвитку. Відмінності  в наукових-технічному рівні регіонів посилюють існуючу економічну нерівномірність.

2.2. Досвід міжнародного  науково-технічного співробітництва  в країнах Азії

Геополітична концепція розвитку АТР була заснована на захисті  національних інтересів, недопущення  втручання ззовні у внутрішні  справи країн, забезпечення політичної та економічної непорушності кордонів, відстоюванні певної ідеології, зміцненні обороноздатності країн, гонки озброєнь і створення військових союзів. На зміну геополітичної концепції прийшла-концепція геоекономічного розвитку, яка передбачала забезпечення національних інтересів підвищенням темпів економічного зростання, інтернаціоналізацією господарських зв'язків, розмиванням національних кордонів для вільного просування товарів, капіталів, робочої сили і технологій, створенням зон вільної торгівлі, спільних ринків і економічних союзів, розвитку не тільки державних, але і приватних структур [12].

В цій період АТР був найбільшим у світі виробником і експортером  мінеральної і сільськогосподарської  сировини, став одним із центрів "третього світу" з видобутку нафти і природного газу.

Після "нафтового шоку" 1973 року та наступного за ним економічного кризи стала помітно посилюватися роль ПСА в міжнародних економічних  відносинах і в світовій політиці в цілому. Країни АСЕАН разом з  Гонконгом, Тайванем і Південною  Кореєю стали країнами з найбільш високими і стійкими темпами економічного зростання, причому i не тільки серед держав "третього світу", але і в порівнянні з низкою інших держав і регіональних угруповань. Як наслідок такої зміни - масований приплив в регіон іноземних капіталовкладень, який зумовив процес структурної перебудови економік країн регіону.

Для зміцнення такого науково-технічного потенціалу важливі міжнародні зв'язки, тому, хоча багато країн регіону  вже експортують техніку і  технології, в більшості випадків є покупцями-останніх і залишаться ними в доступному для огляду майбутньому. Участь країн АТР у-науково-технічній сфері вимагає від них великих фінансових витрат, тому одержувачами переважної частини цих коштів виступають міжнародні компанії, які є власниками основної маси науково-технічних знань. Прогрес у цьому напрямку для країн АТР пов'язані з прискоренням науково-технічного розвитку шляхом активізації міжнародних контактів і зміцнення: власної бази НДДКР.

У міру зміцнення господарського потенціалу та інформаційної бази, накопичення організаційно-управлінського досвіду, "розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків змінюються підходи до вирішення проблеми імпорту технологій. Країни АТР, в першу чергу АСЕАН і КНР активізують пошуки альтернативних шляхів, більш вимогливо підходять до умов придбання іноземної техніки і технологій, одночасно розвиваючи власну науково-технічну базу. Відбувається процес створення науково-виробничих, технологічних парків та зон. Динамічний розвиток країн АТР підкріплюється державною політикою стимулювання освіти і науки. При цьому досягнуті успіхи пояснюються не тільки стратегічним вибором методів науково-технічної політики, а й їх гнучким поєднанням, умінням швидко змінювати курс, створювати сприятливу атмосферу участі державного та приватного секторів економіки у розвитку НДДКР.

Ефективність використання зарубіжної технології залежить значною  мірою від місцевих можливостей. Наприклад, Японія успішно поєднувала стратегію запозичення техніки і знань і селективне розвиток власних НДДКР. "До кінця 70-х років в країнах АСЕАН вже склалася система державного регулювання розвитку національної науки і освоєння іноземної техніки і технологій. При цьому їх освоєння в країнах АСЕАН нерозривно ув'язується з власними розробками, накопиченим досвідом, місцевими можливостями, а подолання технологічної відсталості змінами в соціально-економічному базисі. Все це передбачає наявність багатоваріантної стратегії, планів використання як простих, так і складних технологій".

Трикутники  зростання, як форма регіональної кооперації країн АТР. В останні роки в Азії виникло кілька локальних зон економічної кооперації, що одержали назву "трикутники зростання". В основі концепції трикутників росту лежить ідея використання взаємодоповнюваності між географічно пов'язаними районами різних країн для досягнення високого рівня конкурентоспроможності виробленої на експорт продукції [13].

Для збільшення ефективності їм потрібно тісна кооперація між  приватним та громадськими секторами  кожної залученої країни. Приватний  сектор надає інвестиційний капітал, а громадський забезпечує розвиток інфраструктури, податкове стимулювання і сприятливе адміністративне регулювання.

Інтерес до форми трикутників  зростання був викликаний економічними успіхами південній частині КНР, регіону, який добився високих показників зростання за допомогою економічної кооперації з сусідніми економіками. Йдуть дискусії щодо формування інших трикутників зростання в АТР, зокрема розроблено перспективний план програми розвитку регіону річки Туманган в Північно-східній Азії.

Досягнення високих  і швидких показників зростання через призму економічної кооперації в регіоні було самим захоплюючим процесом в Азії. Наукові дослідження регіональної економічної інтеграції в АТР між країнами з різним рівнем економічного і соціального розвитку були представлені на симпозіумі з проблем "трикутників зростання", що проводився за підтримки Азіатського банку розвитку (АБР) та Міжнародного Університету Японії [14].

Розділ 3. Міжнародне науково-технічне співробітництво в Україні

3.1 Історія  розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва в Україні

В останні роки значний  розвиток спостерігається в міжнародному науково-технічному співробітництві. Основними напрямами такого співробітництва  є координація науково-технічних  досліджень, здійснення спільних науково-дослідних робіт, обмін технічною документацією, використання промислових зразків, купівля-продаж ліцензій, «ноу-хау», обмін технологічними процесами, взаємне консультування та проведення експертиз тощо. Це співробітництво здійснюється на основі міжнародних програм ООН у галузі науки і техніки і промислового співробітництва, а також регіональних програм у галузі використання науково-технічних досягнень. Значна кількість програм і угод у цій галузі реалізується на основі двосторонніх договорів [2].

Важливу роль у розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва відіграла резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1996) «Досягнення науки і техніки та їх вплив на міжнародну безпеку». У ній рекомендується державам – членам ООН вивчити шляхи вдосконалення міжнародних правових норм, що стосуються передання високих технологій і мають військове застосування.

Аналіз діяльності різних організацій та спеціалізованих  закладів ООН дає можливість виділити в галузі науки і техніки такі їх функції: розроблення політики у  галузі науки і техніки; прогнозування напрямів науково-технічного прогресу; здійснення програм наукових досліджень; організація регіональних міжнародних зв’язків; забезпечення діяльності науково-технічних працівників; інформаційна діяльність та ін.

Міжнародне співробітництво у галузі науки і техніки потребує відповідної організаційної роботи. Саме виходячи з цього, у Женеві в 1963 р. була проведена Конференція ООН з питань застосування досягнень науки і техніки в інтересах менш розвинутих країн. Проведення Конференції стало важливим заходом, спрямованим не лише на використання досягнень науково-технічного прогресу для задоволення потреб країн, що розвиваються, а й пов’язаних з інтеграцією зусиль учених світу в інтересах загального прогресу. Це підтвердила й Друга конференція ООН з питань науки і техніки з метою розвитку (Відень, 1979). Вона прийняла Програму дій щодо використання досягнень науки і техніки для економічного розвитку всіх країн, особливо для тих, які розвиваються. Програма передбачала не лише зміцнення існуючих міжнародних відносин у галузі науки і техніки, а й перегляд їх структури, підвищення ролі ООН у цьому важливому напрямі міжнародного співробітництва [6].

Конференція також заснувала  в рамках Секретаріату ООН центр  з науки та техніки. В 1981 р. у рамках ООН були вжиті заходи щодо створення Системи фінансування науки і техніки з метою розвитку, а в 1984 р. була створена Система оповіщення про нові технологічні досягнення.

У 1992 р. відповідно до рекомендацій Генеральної Асамблеї ООН була створена функціональна комісія з науки і техніки з метою розвитку.

Відповідно до рекомендацій Конференції Генеральна Асамблея на своїй 34-й сесії (грудень 1979) заснувала  для всіх держав відкритий Міжурядовий  комітет з науки і техніки  з метою розвитку. До його функцій  входить: надання допомоги Генеральній Асамблеї в розробленні директивних принципів для погодження політики органів, організацій і підрозділів ООН щодо науково-технічної діяльності, виявлення першочергових завдань з оперативного планування розвитку науки і техніки на національному, субрегіональному, регіональному, міжрегіональному і міжнародному рівнях і підготовки оперативного плану здійснення Віденської Програми; вжиття заходів щодо виявлення й оцінки нових науково-технічних досягнень, які можуть у той чи інший спосіб вплинути на науково-технічний потенціал країн, що розвиваються; сприяння оптимальній мобілізації ресурсів і здійснення керівництва системою фінансування науки і техніки ООН [6].

Допоміжним органом  Міжурядового комітету з науки й  техніки з метою розвитку став Консультативний комітет з науки і техніки з метою розвитку, заснований Економічною і соціальною радою ООН (ЕКОСОР) у липні 1980 р. Головним завданням цього комітету є надання Міжурядовому комітету консультативних послуг у галузі науки й техніки. Крім того, його послугами користуються Генеральна Асамблея, ЕКОСОР й інші міжурядові організації.

Генеральною Асамблеєю  у межах Секретаріату ООН був  створений Центр з питань науки  і техніки з метою розвитку. На нього покладено вивчення питань, пов’язаних з досягненнями науки і техніки і вибором альтернативних шляхів розвитку країн; наданням їм допомоги у використанні можливостей, що виникають у зв’язку з новими напрямами науки та техніки; зі створенням внутрішнього науково-технічного потенціалу країн, які розвиваються та ін.

Значну роботу щодо вивчення проблем науково-технічного прогресу проводять регіональні міжнародні економічні організації, міжнародні організації  системи ООН (Конференція ООН  з торгівлі і розвитку, з питань освіти, науки і культури, з промислового розвитку, Всесвітня організація з питань захисту інтелектуальної власності та ін.).

Однією з важливих міжнародних організацій системи  ООН є Міжурядова організація  ООН з питань освіти, науки і  культури (ЮНЕСКО). Членами цієї організації  є понад 160 країн світу. Основними цілями її є сприяння справі миру і безпеки у світі через надання допомоги країнам у міжнародному співробітництві у галузі освіти, науки, культури, інформації. З цією метою ЮНЕСКО розширює й орієнтує освіту, з тим щоб надати можливість народу кожної країни ефективно використовувати свій розвиток; надає допомогу у створенні науково-технічної бази, завдяки якій кожна країна могла б краще використовувати свої ресурси; розвиває обмін інформацією тощо [16].

ЮНЕСКО розробляє спеціальні наукові програми. У галузі природничих наук, наприклад, ці програми включають: програму Міжурядової океанографічної комісії, програму Міжнародної гідрологічної і Міжнародної геологічної кореляції та ін.

Важливу роль відіграє Програма розвитку ООН (ПРООН). Особливого значення ця програма надає питанням науково-технічної допомоги країнам, що розвиваються. В її рамках здійснюється сприяння у переданні технологій для державного і приватного секторів, направлення до цих країн експертів, консультантів, сприяння підготовці науково-технічних кадрів тощо.

Постійний розвиток міжнародних  відносин у сфері науково-технічного прогресу обумовив необхідність удосконалення  їх правового регулювання. Одним  із напрямів такого вдосконалення є  укладення багатосторонніх договорів, використання при цьому існуючих механізмів міжнародних організацій. На сесіях Генеральної Асамблеї ООН дедалі більше приймається багатосторонніх договорів універсального значення.