Національна економіка: загальне та особливе

Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів, а отже, і підвищенню рівня життя населення.

Державне регулювання ЗЕД є об’єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та обмеження монополізму.

              До головних цілей державного регулювання ЗЕД в Україні належать:

        забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку,

        стимулювання прогресивних структурних змін в економіці та модернізація виробництва і на їх основі – підвищення конкурентоздатності національної економіки,

        створення найсприятливіших умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці,

        реалізація конкурентних переваг країни,

        розвиток орієнтованогона експорт сектора національної економіки, розширення експортного потенціалу країни.

              Об’єктами державного регулювання ЗЕД є:

        зовнішня торгівля;

        валютні та кредитні відносини;

        науково-технічний обмін;

        міжнародна міграція робочої сили;

        зовнішній борг країни;

        навколишнє середовище;

        багатства Світового океану, повітряно-космічний простір тощо.

              Принципами державного регулювання ЗЕД є:

        адекватність національним інтересам;

        орієнтація на формування нової моделі зовнішньоекономічного розвитку;

        врахування вимог сучасного світового розвитку;

        рівноправність (паритетність) у відносинах з іншими державами;

        відповідність міжнародній практиці;

        демократизація, демонополізація та деідеологізація зовнішньоекономічних зв’язків;

        селективна підтримка експортного виробництва на основі критеріїв ефективності.

              Регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання, рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Здійснюючи регулювання ЗЕД, держава реалізує певну зовнішньоекономічну політику. Зовнішньоекономічна політика держави – це діяльність, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить торговельній діяльності. Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів і послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та ін.

              Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільну торгівлю та протекціонізм. Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту і пропозиції. Вільна торгівля сти­мулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм.

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, поділяються на тарифні та нетарифні. Центральне місце в державному регулювання зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон України «Про єдиний митний тариф». Митний тариф — це систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором. Поширенішим класифікатором, що діє в міжнародній торгівлі, є так звана Гармонізована система опису та кодування товарів, яку Україна почала застосовувати з 1991 р.

Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується мито: експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне, інші види. Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (відсоткові), специфічні та комбіновані.

Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, значно нижчими, ніж їхні ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Антидемпінговим митом може обкладатися й експортна продукція, якщо її ціна суттєво нижча за ціну інших експортерів подібних товарів.

До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку національних виробників і за характером виплат їх поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються експортеру у формі безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та отриманим доходом, а непрямі є формою надання пільг в оподаткуванні та кредитуванні тощо. Експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише вітчизняного виробництва.

Застосування індикативних цін спрямоване на збільшення валютних надходжень від експорту продукції і зменшення валютвалютних витрат на закупівлю імпортних товарів. Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно-імпорт­них операцій. Контрактна ціна може відхилятися від індикативної у разі суттєвого відхилення умов експортно-імпортних операцій від тих, які були враховані під час визначення індикативних цін. Таке відхилення цін дозволяється лише за наявності під­твердження контрактної ціни Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України.

На окремі імпортні товари (тютюнові вироби, автомобілі та ін.) держава встановлює їх мінімальну митну вартість. Метою її запровадження є забезпечення повноти сплати податку на додану вартість і недопущення заниження митної вартості товарів, що ввозяться в Україну.

До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання ЗЕД належать квотування та ліцензування. Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік товарів, щодо яких установлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот і ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України.

              3. Державна політика по залученню іноземних інвестицій в національну економіку.

Одним з напрямів зовнішньоекономічної політики є регулювання іноземних інвестицій. Необхідність залучення зовнішніх інвестицій зумовлюється тим, що країна, маючи обмежені бюджетні фінансові ресурси, не може власними силами забезпечити ефективні структурні зміни в економіці. Це потребує пошуку додаткових фінансових джерел, найзначнішим з яких є іноземні інвестиції.

Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій визначається Законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про захист іноземних інвестицій» тощо, а також Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій та Положенням про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженими постановами Кабміну України, та ін. Цими документами визначаються загальні засади державного регулювання іноземними інвестиціями, суб’єкти, види і форми інвестування, порядок контролю за здійсненням інвестицій та державні гарантії їх захисту. Іноземні інвестиції підлягають обов’язковій реєстрації, яка здійснюється Радою міністрів АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Формами здійснення інвестицій можуть бути: часткова участь у спільних підприємствах або придбання частки у діючих підприємствах; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, або придбання у повну власність діючих підприємств; придбання рухомого чи нерухомого майна; придбання прав користування землею і концесій на використання природних ресурсів та ін.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об’єкти інвестування, за винятком окремих видів діяльності, де інвестування може здійснюватися лише після одержання ліцензії. З моменту зарахування інвестиції на баланс підприємства воно набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями. До таких відносять підприємства будь-якої організаційно-правової форми, у статутному фонді яких іноземна інвестиція становить не менше 10 %. Отже, іноземні інвестори можуть створювати на території України власні підприємства, філії, представництва та інші структури.

Інвестування може здійснюватися також і без створення юридичної особи, коли спільна інвестиційна діяльність проводиться на основі концесійних договорів, контрактів про виробничу кооперацію, спільне виробництво та ін. Однак господарська діяльність на підставі інвестиційних договорів (контрактів) регулюється законодавством України, а самі договори підлягають обов’яз­ковій реєстрації. З метою розширення зовнішнього інвестування уряд країни розробляє також механізм створення вільних економічних зон для спільної з іноземним капіталом підприємницької діяльності.

Іноземні інвестиції можуть, а в окремих випадках навіть мусять, бути застраховані.

Для стимулювання іноземного інвестування в країні можуть встановлюватися пільги та гарантії майнових прав та інтересів інвесторів. Пільгами можуть бути: звільнення від обкладання митом майна, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства; скасування процедури ліцензування і квотування за умови сертифікації продукції як про­дукції власного виробництва. Для окремих суб’єктів підприємницької діяльності, що здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, які спрямовані на реалізацію державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, може встановлюватися пільговий інвестиційний режим.

Захист іноземних інвестицій гарантується тим, що вони не підлягають націоналізації і не можуть бути реквізовані державними органами. Реквізиція може бути проведена повноважними органами тільки в разі стихійного лиха, аварії, епідемії тощо. Іноземним інвесторам після сплати податків та обов’язкових платежів гарантується безперешкодний переказ за кордон їхніх прибут­ків, доходів та інших коштів у іноземній валюті. Крім того вони мають право на відшкодування збитків, завданих унаслідок помилкових дій або неналежного виконання органами державної влади своїх обов’язків. Якщо інвестиційна діяльність іноземного інвестора припиняється, то він має право на повернення своїх інвестицій і доходів. У разі зміни законодавства щодо іноземних інвестицій протягом 10 років для нього діють державні гарантії захисту, які були передбачені законами на момент реєстрації інвестора.

              Україна не тільки залучає іноземні інвестиції, а й сама інвестує кошти за кордоном. Такі інвестиції можуть здійснюватися з метою створення спільних підприємств і розширення збуту їхньої продукції, участі в розробці та експлуатації за кордоном сировинних родовищ тощо. Основні умови та вимоги щодо здійснення інвестицій за кордон установлює Національний банк України. Згідно з цими умовами інвестиції за кордон можуть здійснюватися за рахунок власних коштів інвестора. Бюджетні кошти дозволяється інвестувати за кордон тільки на підставі рішення Верховної Ради України.

Одним із видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту. Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовніш­ньої торгівлі, комплексної модернізації і реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних розрахунків.

Залежно від суб’єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн, банківський кредит у зовнішній торгівлі, міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних і валютно-фінансових організацій. За видами кредити поділяються на товарні та валютні. Особливим різновидом міжнародного кредиту є емісія цінних паперів, коли банк виступає посередником між кредитором і позичальником, які вкла­дають свої кошти в цінні папери. За термінами повернення міжнародні кредити поділяються на короткострокові — до 1 року, середньострокові — від 1 до 5 років, довгострокові — понад 5 років.