Шпаргалка по "Истории экономики"

Баланс народного господарства став поштовхом до цілої низки модельних досліджень. 1925 р. ленінградський студент В. Леонтьєв звів у одне ціле фрагменти таблиці міжгалузевих взаємозв’язків і побудував міжгалузевий баланс. Згодом, уже в Америці В. Леонтьєв розрахував на підставі своєї таблиці «витрати-випуск» технологічні коефіцієнти і замінив кожний рядок таблиці відповідним рівнянням. Модель міжгалузевих взаємозв’язків Леонтьєва було відзначено Нобелівською премією.

Вітчизняні економісти-математики першими дали функціональне визначення деяких економічних процесів, зокрема так званих функцій суспільної корисності (у зарубіжній літературі — виробничих функцій), першими запропонували метод експертних оцінок у плановій роботі.

Для побудови плану-прогнозу саме радянськими економістами вперше було використано метод урахування тенденцій минулого і екстраполяції їх на майбутнє. Цей метод базувався на теорії емпіричних закономірностей, теорії статистичних та динамічних коефіцієнтів В. Громана[25], який запропонував обгрунтовувати план, виходячи з аналізу дореволюційних пропорцій між вартісними обсягами продукції промисловості та сільського господарства, оскільки вони відображають тенденції розвитку.

В. Базаров також пропонував орієнтуватися на показники розвитку економіки капіталістичних держав з поправкою на гірше господарювання за початкових умов соціалізму[26].

Підтримуючи ідеї про «рухому економічну рівновагу», усі економісти надавали великого значення вивченню «кривих розвитку попередніх періодів». Автором ідеї «затухаючої кривої» був Авілов, але основний висновок з теорії «затухаючої кривої» зробив Базаров, який особливо активно виступав проти планування «утопічних темпів» економічного зростання. Він указував на обов’язковість урахування дії закону спадної віддачі ресурсів.

Теорія «затухаючої кривої» набула розвитку в працях В. Громана, М. Кондратьєва, І. Каліннікова та інших. Навіть Струмилін пропонував у питаннях планування спиратися на концепцію «затухаючої кривої» (по суті, теорію спадної віддачі факторів виробництва)[27].

Радянські економічні теорії планування з великим інтересом сприймалися в усьому світі, але найбільші їхні досягнення так і не було визнано в СРСР. Економісти-немарксисти пропонували методи розробки планів, які суперечили марксистському розумінню соціалістичного планування, оскільки базувались на підходах, відмінних від вироблених марксизмом. Діяльність найвідоміших економістів-немарксистів було незабаром узагалі оголошено «шкідливою», такою, що суперечить економічній політиці партії.

Ще одним досягненням радянської економічної науки 20-х рр. була визнана світовою економічною думкою концепція регулювання сільського господарства, втілена в життя в роки непу.

Слід зазначити, що розв’язання проблеми планового регулювання розвитку аграрного сектора стояло дещо осторонь питання планового управління суспільною економікою в цілому.

Економісти всіх напрямків визнавали ринкову природу сільськогосподарського виробництва. Тому планування його розвитку відбувалось на підставі принципу саморегулювання.

Однією з обов’язкових складових економічного відродження було піднесення сільського господарства. Уже VIII Всеросійський з’їзд Рад (грудень 1920 р.) визнав необхідність опрацювання плану відновлення сільського господарства.

Згідно з декретом Раднаркому від 17 березня 1921 р. при Наркоматі землеробства РРФСР було створено спеціальну планову комісію, керівництво якою покладалося на заступника голови особливої економічної наради А. В. Чаянова.

Проблемами планування в сільському господарстві займалися видатні вчені-аграрники — М. Кондратьєв, М. Вавилов, А. Дояренко, А. Рибніков, Л. Літошенко, А. Першин, О. Челінцев та інші.

Основною ідеєю плану розвитку сільськогосподарського виробництва за умов непу було пробудження господарської заінтересованості селянства. А. Чаянов підкреслював, що тільки такий підхід «гарантує успіх плану», що тільки приватний інтерес є «стимулом і двигуном у розвитку селянського господарства». Тому планове керівництво стихійним селянським виробництвом передбачалось здійснювати не з допомогою вказівок з центру, не адміністративними заходами, а через використання економічних важелів.

Як важливий засіб підвищення продуктивності дрібних селянських господарств розглядалася сільськогосподарська кооперація. Стимулювання селянського виробництва мало відбуватись через ринок, податкову політику, допомогу засобами виробництва.

Передбачалося значне обмеження сфери центрального управління землеробством. За ним закріплювалися функції визначення основних напрямків сільськогосподарської політики, вирішення законодавчих та фінансових питань, управління державними господарст­вами (радгоспами), проведення робіт загальнодержавного значення (меліорація, переселення та ін.), а також координація діяльності центрального апарату та місцевих земельних органів.

Суттєво обмежувалися господарські функції центрального відомства, але збільшувалися права місцевих земельних органів, не обмежувалася господарська ініціатива самого селянина.

Учені Земплану під керівництвом М. Кондратьєва розробили систему економічної політики та планових заходів Наркомзему і його місцевих органів.

Ця політика виходила з потреби комплексного впливу на умови виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, що перед­бачало перегляд земельних законів, установлення нового порядку землекористування (зокрема вільний вибір його форм, умов земельної оренди та використання підсобної найманої праці у трудово-
му селянському господарстві), розробку основних принципів податкової політики (узгодження розміру сільськогосподарського податку з платоспроможністю населення, диференціацію ставок залежно від якості грунтів, встановлення податкових пільг з метою заохочення прогресивних зрушень у господарстві), боротьбу проти так званих ножиць цін, що сприяли перерозподілу ресурсів села на користь міста.

У сфері зовнішньої торгової політики передбачалася ліквідація монополії зовнішньої торгівлі та регулювання її економічними засобами, скасування ввізного мита на особливо необхідні сільському господарству промислові товари і така пільгова митна система, яка стимулювала сільськогосподарський експорт.

Як радикальний засіб вирішення проблеми відносного надлишку зернопродуктів у державі та розвитку інтенсивних галузей сільського господарства (тваринництва, технічних культур) розглядався сільськогосподарський експорт. Тим більше, що кон’юнктура світового ринку для російського зерна, а особливо продукції інтенсивних галузей, була сприятливою.

Розширення сільськогосподарського експорту мало стати і джерелом внутрішніх нагромаджень країни, сприяти підвищенню ринковості, дохідності селянського господарства, а отже, стимулювати його розвиток у напрямку підвищення продуктивності та раціональної організації виробництва. Необхідним для розширення ринку було визнано відмову від натурального державного постачання, перехід до системи закупок сільськогосподарської продукції, переважно через кооперацію, створення системи масової торгівлі у вигляді товарних бірж, розвиток елеваторної та холодильної мережі, товарного кредиту.

Основним принципом транспортної політики щодо сільськогосподарських вантажів було визнано пристосування залізничних тарифних ставок до умов та потреб різних галузей сільського господарства, його регіональних особливостей, запровадження пільгових тарифів на експортні товари.

Розглядаючи сільськогосподарську кооперацію як необхідний етап на шляху до колективізації, учені пропонували заходи для її розвитку: юридичне закріплення господарської самостійності кооперативних товариств, суворе дотримання принципів добровільного вступу до кооперативів, пільги економічного порядку (зниження оподаткування, кредити та ін.).

Найбільш економічно вигідною для основної маси селянства було визнано кооперацію у сфері збуту та переробки сільськогосподарської продукції, для заможніших верств населення — кредитні товариства, а для бідняцьких господарств — виробничу кооперацію у вигляді товариств для спільної обробки землі, сільськогосподарських артілей, комун.

Найважливішим фактором відновлення та розвитку сільського господарства був сільськогосподарський кредит. Уже на початковому етапі непу Наркомзем виступав за створення сільськогосподарського банку, розвиток мережі сільськогосподарського кредиту. 1922 р. він спільно з Держбанком стає засновником низки кредитних товариств.

Головними об’єктами кредитування були колективні об’єднання, а також високотоварні господарства, особливо ті, які працюють на експорт. Виняткового значення надавалося розвитку довгострокового кредиту.

Початок перебудови господарського механізму, наслідком якого стало пожвавлення торгівлі та зміцнення грошово-фінансової системи, створив умови для нормального існування та розвитку селянського господарства.

Зміна поглядів на суть та методи регулювання селянського господарства, перехід від адміністративного командування часів
воєнного комунізму до економічного впливу з урахуванням економічної заінтересованості виробника без обмеження його господарської самостійності, швидко дали позитивні наслідки: сільське господарство у максимально короткий термін не тільки вийшло з економічної кризи, а й досягло високих темпів розвитку. Піднесення сільського господарства стало запорукою загального економічного зростання.

Проте розумну, а головне ефективну економічну політику що-
до села невдовзі було замінено насильницьким кооперуванням
селянських господарств з метою реалізації ідеї усуспільнення
власності. На зміну плануванню умов розвитку сільського господарства прийшло планування діяльності сільськогосподарських одиниць.

У 30-х роках були майже повністю сформульовані методологічні підходи визначення основних категорій, предмета та методу політичної економії, які полягали в ідеологізації основних положень економічної теорії.

У 1931 році в науку запроваджується поняття «політична економія соціалізму», автором якого був М. А. Вознесенський. Він писав, що політична економія в СРСР має стати наукою про особливий спосіб виробництва — соціалізм, щоб досліджувати особливі, специфічні економічні закони, бо націоналізація засобів виробництва означає «революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених панівним пролетаріатом»[28].

Цей погляд підтримали й розвинули Л. М. Гатовський, Г. Д. Дементьєв та інші.

З цього часу і до середини 50-х років в економічній теорії панує методологічний принцип, що полягав у визначенні закономірностей економічного розвитку як похідного від «волі» пролетаріату та пролетарської держави. Основним економічним законом соціалізму було визнано планування народного господарства державою диктатури пролетаріату.

Суть товарно-грошових відносин за соціалізму визначалася тільки через їхню обліково-аналітичну функцію. Указувалось, що то-
варна природа виробництва відмирає разом з товарним характе-
ром робочої сили. Ціна товару, що поряд з грошима використовується за соціалізму як тимчасовий засіб обігу, може встановлюватись планомірно державою і не відіграє тієї регулюючої ролі, що за капіталізму.

Такі «теоретичні узагальнення» з приводу особливої природи товарно-грошових відносин за соціалізму визначили на багато років наперед застійну ситуацію, оскільки майже цілком заперечували грошовий фактор як спосіб усебічного стимулюючого впливу на економічні процеси.

В економічній літературі гостро критикувалась теза про підпорядкованість розподілу вимогам виробництва, сформульована на початку 20-х рр. у підручнику «Курс політичної економії» А. Богданова та І. Степанова, які писали, що прибуток є основою розши-
реного відтворення, основою нагромадження. Цей погляд було
визнано «ворожим». Головним цільовим призначенням прибутку проголошувалося підвищення рівня життя населення.

Ні рента, ні заробітна плата, ні прибуток не розглядались як вартісні категорії, що було, по суті, запереченням марксизму. Це пояснювалось новими умовами господарювання: браком приватної форми власності і товарної форми виробництва.

Саме в ці роки розподіл за соціалізму було визнано за особли-
ву сферу, якою керують не об’єктивні закони, а держава і яка має
на меті планомірно створювати умови для усебічного розвитку со-
ціалізму.

Усе це визначило ставлення до управління виробництвом як до процесу, що свідомо здійснюється державою через директивне планування не лише економічної, а й усіх інших сфер суспільного життя.

Було також запропоновано коло питань, які має досліджувати політична економія соціалізму і щодо яких можна «дискутувати», а заразом і повідомлено висновки, які мають бути обов’язково зроблені в ході цих «дискусій».

Отже, на початку 20-х рр. у теоретичному протиборстві зіткнулись два напрями економічної думки: той, що базувався на неокласичному підході і намагався пристосувати цей підхід до нової економічної практики, і той, що грунтувався на ортодоксальному розумінні марксизму.

Представники цих двох напрямів по-різному трактували закономірності розвитку.

Перші вважали, що суспільство розвивається за об’єктивними економічними законами, і висували свою програму демократичного оновлення держави на засадах збереження всіх форм власності, ринкових відносин, принципів приватної ініціативи. Визнання об’єктивності законів у їхньому трактуванні означало, що свої регулюючі дії держава повинна спрямувати на створення умов для вільного розвитку ринкового господарства.

Другі, визнаючи об’єктивний характер економічних законів лише для ринкового господарства, стверджували, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва позбавляє необхідності покладатися тільки на дію економічних законів, уможливлює вольовий вплив на суспільно-економічні процеси.

Перемога другого напрямку в 30-х рр. була забезпечена не тому, що він був правильним, а тому, що ортодоксальні марксисти використали методи, несумісні з наукою: ідеологічний та фізичний терор.

Крім того, примусове усуспільнення власності через її націоналізацію, індустріалізацію та кооперування створило умови для впровадження командно-адміністративних методів управління економікою. Звузилася сфера економічних відносин: примус до праці оста­точно втратив економічний характер, широко використовується
дармова праця в’язнів, кількість яких вимірюється вже мільйонами; розподіл будується за принципом зрівнялівки; виробництво функціонує заради виробництва, а не споживача; вільний оборот товарів замінюється на плановий збут та ін.