Шпаргалка по "Истории экономики"

Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв’язував із коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде до зменшення зайнятості. Тому він пропонував визначати мінімальну заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з допомогою інфляції.

На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок залежно від кон’юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.

Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до питання фіскальної політики, зазна-
чаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і
створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи
їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюд­жетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна система, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулю­ючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків,
що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за рахунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою по-
літики стримування — «рестриктивної політики». Зменшення
державних витрат сприятиме скороченню дефіциту державного
бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи
інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.

На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися «швидким реагуванням» з допомогою ставки процента та дотацій на прояви дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути курс на скорочення державної участі в перерозподілі національного продукту. Основне завдання держави — не допускати коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її приросту.

Поєднання автономної і стабільної динаміки грошової маси, що не залежатиме від циклічних коливань, із стабілізацією бюджет-
них видатків, коли податки, соціальні виплати не будуть використовуватись для регулювання кон’юнктури, забезпечить економічну
рівновагу.

Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції гро­шей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики. Дослідження національної економіки як ланцюга сві-
тової господарської системи М. Фрідмен здійснював з позиції
визнання її «самонастроюваною» системою, якій потрібний часовий та економічний простір.

Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрямки зовнішньої діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку до міжнародного середовища.

Послідовники Кейнса зосередили свою увагу на дослідженні платіжного балансу з метою визначення впливу експортно-імпорт­них операцій на забезпечення економічної рівноваги. Визнаючи позитивну залежність ефективного попиту від експорту і негативну — від імпорту, вони розробляють моделі, що демонструють залежність установлення рівноваги від втручання держави в зовнішньоеконо-
мічну сферу методами прямого регулювання, бюджетного фінансування та позаекономічного впливу.

Економічні важелі впливу, за кейнсіанською доктриною, були зв’язані з платіжним балансом, що залежав від валютного курсу. Тому вихідною у моделях економічного регулювання була система фіксованих валютних курсів, яка підтримувалась Центральним банком. Штучне регулювання курсів за допомогою процентних ставок давало змогу через девальвацію чи ревальвацію валют стимулювати чи стримувати експортно-імпортні операції.

Мілтон Фрідмен обстоював принципи самозабезпечення валютної рівноваги за рахунок вільної гри ринкових сил. Він стверджував, що втручання держави у валютне середовище може спричинити дестабілізацію валютних відносин, відплив національної валюти з усіма похідними економічними наслідками. Валютна рівновага може забезпечуватись за рахунок сталої довгострокової кредитно-грошової політики.

Цікаво, що міркування кейнсіанців та монетаристів стосовно ролі процентної ставки як регулятора переливання капіталів з країни в країну збігаються, але, за Фрідменом, ця роль є лише допоміжною.

Фрідмен виходив з того, що за умов ринкової економіки існує зворотний зв’язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси, що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через цей зворотний зв’язок забезпечується рівновага, тоді як система, створена на основі кейнсіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію адаптаційних механізмів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання грошового обігу і платіжних балансів протиставляється використанню епізодичних девальвацій. Адже після девальвацій зростають внутрішні ціни, спричиняючи інфляцію, що знову призводить до дефіциту платіжного балансу.

Очевидно, що Фрідмен розглядав економічну діяльність суспільства як органічну єдність внутрішньої та зовнішньої економік і в цьому вбачав суть відкритості економіки.

Наслідком дії психологічних факторів та державного втручання в економіку вважав Фрідмен і передачу шокового стану з країни в країну — імпорт інфляції. Якщо в країні індекс зростання внутрішніх цін вищий, ніж у партнерів, то за валютної конвертованості ринок насичується імпортними товарами, а в країні-партнері, орієнтованій на експорт, зростають ціни, прискорюються інфляційні процеси, які передаються через зростання експортних цін. Лише ринковий механізм може своєчасно відреагувати на цей процес. Тому ідею плаваючого (а не жорстко фіксованого) валютного курсу Фрід­мен обстоює в контексті кредитно-грошової політики.

Досліджуючи взаємозв’язок валютного курсу й інфляції, Фрідмен указує, що коли золото перестає бути мірою цінності національних валют, інфляційні процеси безпосередньо впливають на пониження курсу цих валют, а низький курс призводить до зростання внутрішніх цін. Сама інфляція хоч і є наслідком внутрішніх макроекономічних процесів (зростання грошової маси, зменшення ВНП), але зв’язана з динамікою курсу валют.

Фрідмен зазначає, що попит на імпортні товари є вищим там, де вони відносно дешевші, це веде до урівнювання цін. Тому паритетність валют виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету купівельної спроможності валют орієнтує, як мають змінюватися ціни, щоб забезпечувати рівновагу валютного курсу.

Фрідмен та його послідовники негативно ставилися до державного регулювання валютного курсу, яке забезпечувалося за рахунок валютної інтервенції з метою підтримування курсу власної країни, квотування попиту на валюту, маніпулювання процентними ставками та депозитами. Особливо засуджувались валютні інтервенції (збільшення обсягів пропозиції валюти на внутрішньому ринку за рахунок валютного резерву країни), оскільки це призводить до тих самих наслідків, що й безконтрольна емісія грошей, та зумовлює остаточне падіння валютного курсу.

Відтак можна сказати, що Мілтон Фрідмен екстраполював висновки своєї монетарної доктрини на всі складові економічного розвитку, доводячи, що закони грошового обігу не визнають кордонів, діють в усьому ринковому просторі.

Економічна модель капіталістичного суспільства Фрідмена має всі ознаки неолібералізму. Діяльність держави обмежується, по-перше, створенням умов для вільного функціонування ринку, а не для його регламентації; по-друге, забезпеченням безпеки громадян; по-третє, законодавчою функцією та контролем за дотриманням законодавства.

Фрідмен, як і інші неоліберали, визнає, що ринкове господарство має великий внутрішній потенціал самоврівноважування, саморегулювання. Коли в ринковому механізмі й виникають диспропорції, то тільки через надмірне зовнішнє втручання. Тому втручання в економіку необхідно обмежити макроекономічною сферою, зокрема контролем за грошовим обігом.

Кількість інструментів державного регулювання (так званих адміністративних методів впливу) необхідно скоротити, від-
мовившись від бюджетних засобів впливу на економіку, від спроб перерозподілу доходів, у тім числі через прогресивне
оподаткування.

Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбачають нерівність. Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує «соціальний компроміс», «колективне планування» та інші форми «сповзання до соціалізму»[1].

Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рівень життя у суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати свою частку суспільного продукту.

Таким чином, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тім числі й підтримки повної зайнятості, як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їхня реалізація зв’язана з
дестабілізацією економічних процесів. Натомість заходи щодо жорсткої грошової і стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності і порядку монетаризм визнав важливими умовами функціонування вільної ринкової економіки.

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог.

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».

5. Неокласичне відродження.
Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних
очікувань»

Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-ре­формізму.

Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних теоріях та теоріях економічного зростання, використовувались як методологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюючого впливу держави.

Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характеризуються скрайнім радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в економіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім
числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо-
зиції».

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розуміння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для забезпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відповідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965 р. цей постулат і відобразив
його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас.