Шпаргалка по "Истории экономики"

Він критикує теорію витрат виробництва К. Маркса за надто складний підхід до пояснення формування цін, що складаються з витрат виробництва та прибутку. На його думку, основну увагу треба звертати на функціональну залежність між попитом та пропозицією, граничною корисністю та витратами факторів виробництва.

Цей принцип він бере за основу визначення витрат виробництва та їхнього впливу на виробництво. Він розрізняє сумарні витрати, граничні та альтернативні, які формуються за рахунок грошових витрат (інакше кажучи, за рахунок витрат капіталу), а також під впливом чинників іншого порядку, наприклад, альтернатив виробництва, чи кон’юнктурних коливань.

У межах мікроекономічного аналізу Самуельсон також досліджує проблему попиту та пропозиції як факторів ділової активності. Він формулює основи теорії споживацької поведінки, яка, на його думку, регулює попит на товари і через нього — обсяги виробництва, граничні та сумарні витрати.

Досліджується вплив конкуренції на ділову поведінку фірм, конкурентної пропозиції на граничні витрати. У зв’язку з цим аналізуються форми конкурентної боротьби, вплив монополізації виробництва на стабільність економічного стану фірми. Самуельсон робить висновок про малу ефективність законодавчого втручання держави в процес формування монополій і підкреслює доцільність використання економічних важелів.

Розподіл доходів Самуельсон розглядає як функцію факторів виробництва — землі, праці та капіталу. Визнаючи прибуток основою економічного розвитку підприємства, він трактує його з позицій
теорії «продуктивності» капіталу, згідно з якою прибуток є результатом його функціонування; теорії «утримання» — прибуток є винагородою капіталіста за утримання від споживання та за підприємницьку активність, а згодом, теорії «виробничої функції» та ін., сформульованих неокласиками та кейнсіанцями. Він зазначає, що прибуток є також функцією науково-технічного прогресу: у разі браку нововведень за умов статики, повної та вільної конкуренції прибуток не буде створено, власники капіталу отримають лише заробітну плату за підприємницьку діяльність та позичковий процент на капітал.

Водночас він указує на кількісну залежність прибутку від конкретних величин, до складу яких відносить ціну та розміри заробітної плати як ціни праці, що бере участь в створенні благ. Поділяючи погляди Кейнса на роль заробітної плати, ціни та прибутку, Самуельсон підтримує також його теорію ефективного попиту. Саме тому трактування ним ролі держави у підтримуванні макроекономічної рівноваги базується на кейнсіанській теорії.

«Економікс» Самуельсона спочатку повністю відповідав духові кейнсіанства, але з розвитком економічної думки в цю книжку вносились зміни, що відображали нові досягнення науки. Так, у виданні 1985 р. частково переглянуто кейнсіанські підходи до визначення природи циклу. Багато проблем макроекономічного та мікроекономічного плану було викладено з урахуванням монетаристських методів аналізу.

Наприклад, проаналізовано категорії сукупного попиту та сукупної пропозиції як суспільних факторів ціноутворення та зростання обсягів виробництва (логічно поєднано теорії неокласиків, монетаристів, кейнсіанців); узято на озброєння категорію об’єктивного рівня безробіття, яку сформулював М. Фрідмен; аналіз інфляційних процесів ураховує сучасні підходи; розділи, присвячені монетаризму та політиці, містять дослідження механізму монетарного регулювання економічної рівноваги і характеристику діяльності фінансових інститутів за цих умов.

Сучасний «Економікс» аналізує нові консервативні теорії, наприклад «економіку пропозиції», теорію «раціональних очікувань», висновки з яких поширюються на мікроекономічний рівень. Відповідно до сучасних досягнень економічної думки переглянуто багато інших визначень та тверджень.

Неокласичний синтез Самуельсона, що уможливив узагальнення всіх тогочасних досягнень економічної теорії, об’єднання всіх шкіл та напрямків загальною ідеєю макроекономічної рівноваги, можна вважати підбиттям підсумків цілого етапу розвитку економічної думки.

Значення цієї праці можна порівняти зі значенням «Принципів політичної економії» Дж. С. Мілля і «Принципів політичної економії» А. Маршалла, які через широкий обсяг висвітлених проблем та різноманітні підходи до їх аналізу тривалий час були загальновизнаними підручниками з економічної теорії.

Сучасний етап у розвитку неокласичного синтезу характеризується відходом, як це спостерігається у Самуельсона, від позицій кейнсіанства. Однак погляди на закономірності економічного розвитку, які формуються в межах неокласичного синтезу, інколи відрізняються від традиційних, мають цілком самостійний характер.

Наприклад, послідовники теорії неокласичного синтезу вказують на те, що не можна обмежувати дослідження факторів економічного зростання пошуком комбінацій, які б забезпечували високі темпи розвитку. Треба також вивчати умови, за яких вони реалізуються. Вони зазначають, що не треба домагатися високих темпів зростання будь-якою ціною. Потрібно, щоб це зростання не породжувало соціального напруження.

Внутрішніми обмежувачами політики економічного зростання вони вважають:

1.    Соціальні умови, тобто «об’єктивний» рівень безробіття, зростання цін і т. д., що можуть супроводжувати зростання національного продукту.

2.    Фактори, зв’язані зі звуженням споживання (моделі зростання представників теорії синтезу не розраховано на можливість анти-
циклічного регулювання — вони включають показник потреб — особистих та державних, які забезпечуються у відносно спадній пропорції; вони вважають, що зростання рівня споживання є найреальнішим показником економічного зростання;

3.    Екологічні фактори (забруднення середовища свідчить не на користь економічного зростання).

Італійський економіст Моньяні, який був прихильником неокласичної інтерпретації кейнсіанської теорії, зазначав, що заслугою неокласичного синтезу є виокремлення поняття якості економічного зростання[15].

Щодо грошової теорії, то прихильники неокласичного синтезу поділяють погляди монетаристів на залежність цін від грошової маси, але доповнюють її аналізом взаємовпливу факторів, що приводяться в рух попитом на гроші. Так, наприклад, Калдор пропонує модель економіки, де функціонують лише реальні кредитні гроші, оскільки, на його думку, лише вони є внутрішньою рушійною силою розвитку економіки. Готівкові гроші є символами, що відображають готовий продукт, вони не приводять в дію економічні механізми, зазначає він. Емісія грошей має залежати лише від попиту на них суб’єктів господарювання та від обсягу депозитів.

Вони також не погоджуються з монетаристами, що не визнають ідеї постійної рівноваги між інфляцією та безробіттям, уважають показовою «криву Філліпса» для визначення точки стабільності, використовують отримані з її допомогою висновки для формування основ соціально орієнтованої грошової політики. Щоправда, теорією «природного рівня безробіття» Фрідмена вони також користуються для обгрунтування соціальних програм.

Принцип відкритої економіки та міжнародних економічних відносин трактується прихильниками неокласичного синтезу дещо інакше, ніж у кейнсіанській та монетаристській доктринах. В основу забезпечення цього принципу покладено коливання валютного курсу під дією різноманітних факторів, серед яких не останню роль відіграє вмотивована поведінка економічних суб’єктів.

Вони виходять з того, що плаваючі курси валют зв’язані з міграцією фінансових ресурсів, їхні коливання важко прогнозувати, але закономірність полягає в тім, що вони зумовлюють перепади в динаміці фінансових інвестицій, що, у свою чергу, призводить до кон’юнктурних коливань валютних курсів.

Тобто валютний курс, на їхню думку, залежить від ситуації на міжнародному ринку капіталів. Попит на цінні папери та пропозиція їх (що репрезентують капітальні активи) визначають норму процента. Капітал мігрує в пошуках більшого процента, що веде до вирівнювання доходів.

На міжнародному ринку капіталів регулятором процесу вирівнювання є зміна валютних курсів. Їх співвідношення коливається так, що інвестору стає байдуже, в якій саме країні розміщувати капітал, оскільки високий прибуток приведе до припливу капіталів і підвищить курс грошової одиниці, а значить, різницю у прибутку буде нівельовано за рахунок курсу валюти.

Як правило, держава намагається контролювати валютну ситуацію, стримуючи переливання капіталів, запроваджуючи валютне регулювання. Однак ринкові сили самі торують собі шлях, що, на думку представників неокласичного синтезу, зумовлено неможли­вістю глобального управління світовою економікою та розбіжністю економічних інтересів. За їхнім визначенням, платіжний баланс є не національною проблемою, а проблемою світової грошової системи, і в ньому відображено всі зміни таких макропоказників, як ціни, заробітна плата, норма процента тощо.

З погляду неокласичного синтезу, світова економічна система є сталою, незалежно від спрямування національних політичних курсів. Вона функціонує за законами ринкової економіки, які відбивають зіткнення економічних інтересів. Тому умовою її успішного розвитку є досягнення ринкової рівноваги за мінімального міждержавного регулювання. Вони вважають за необхідне обмеження протекціоністського втручання, яке заважає вільному рухові капіталів.

Ці особливості в інтерпретації деяких економічних проблем можна розглядати як внесок у розвиток неокласичної теорії, оскільки представники цієї школи також користуються різноманітними підходами до характеристики економічних явищ.

7. Досвід застосування неокласичних моделей
в економіці різних країн

Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції», «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до відновлення саморегулювальних механізмів та обмеження державного регулювання.

У середині 70-х рр. стало очевидним, що інфляція не є альтернативою безробіттю, а лише посилює його негативні наслідки, перетворює його на характерну та постійну ознаку. Політика більшості розвинених країн на цей час будувалася за принципом боротьби то з інфляцією, то з безробіттям з допомогою заморожування цін, нарощування бюджетного дефіциту та державного боргу, скорочення кредитів, збільшення податків.

Іще Хайєк колись писав, що в ситуації інфляції, що зростає, уряди мусять вибирати один із трьох можливих шляхів економічної політики: продовжувати підтримувати інфляційний курс доти, доки не настане повний хаос; установити контроль над зайнятістю та цінами, що тимчасово припинить інфляцію, але змінить характер економіки, зробить її централізовано-керованою; стримувати збільшення грошової маси, що призведе до зростання безробіття, виявить усі диспропорції в економічній структурі, породжені інфляцією.

«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запроваджено в практику управління державними фінансами Великобританії ще урядом Каллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валютного фонду. Проте вона реалізовувалася дуже непослідовно, оскільки не була популярною.

М. Тетчер, яка прийшла до влади під гаслом «економіки пропозиції», скоро переконалась, що його можна реалізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови. Тому як основу своєї економічної політики вона бере програму оздоровлення економіки, запропоновану М. Фрідменом. На прохання уряду Великобританії (1980) він виклав суть своєї моделі регулювання економіки в доповідній записці, де теоретично обгрунтував методи її реалізації та вказав на напрямки і послідовність реформування економічних відносин. Економічна політика, яка формувалась на підставі його рекомендацій, неухильно втілювалась у життя протягом десятиріччя і сприяла зміцненню економічного становища цієї країни.

Передовсім як засіб контролювання грошової маси було визначено конкретні показники зростання грошової пропозиції у середньостроковій перспективі і передбачено її скорочення. Метою уряду було обмежити діяльність казначейства з випуску грошей
і захистити його від тиску соціальної демагогії. На практиці
це означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочення кредитування, коли зростання грошової маси переходить контрольну межу.

Важливим напрямком контролю за грошовою масою було прийняття рішення про обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась кількість урядових службовців, провадилась структурна перебудова управлінського апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі» його підрозділи.

Економія коштів на урядовому рівні позначилася, зрозуміло, і
на органах місцевого управління. Запроваджувалась система штраф­них бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тет­чер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих
податків.

Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились обсяги житлового будівництва, деякі статті витрат місцевого бюджету стали статтями витрат державного. Економія на місцевих витратах на соціальну сферу потребувала збільшення державних витрат.

Уряд Тетчер після перших виборів уживав рішучих заходів для запобігання бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Згідно з рекомендаціями Фрідмена витрати на соціальну сферу консерватори намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це було зв’язано з тим, що в період реформ економіка перебувала у кризовому стані й соціальна сфера потребувала додаткових коштів. Однак уряд не відмовився від цієї ідеї, продовжуючи наступ на універсальні соціальні програми, які потребували значних коштів, але були неефективними.