Шпаргалка по "Истории экономики"

Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання заробітної плати, проте її характеристику він дає переважно з позицій «залізного закону заробітної плати» Лассаля.

Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон
капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів
селянства і робітничого класу, що народжується, він бореться про-
ти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільного ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розвиток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму
до соціалізму». Шляхи переходу до соціалізму він зв’язував з еволюційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості.

Даючи загальну оцінку світогляду І. Франка, слід урахувати його еволюцію. У молоді роки, зокрема до ув’язнення 1877 р., Франко, як він сам писав, був «соціалістом по симпатії», але далеким від наукового його розуміння. У багатьох питаннях він наслідує Драгоманова, його ідеї соціалізму (громадівства).

Після ув’язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соціалізму і починає вивчати «Капітал» К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського. Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми
соціалізму. Він сприймає соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поширенню, намагається створити інтернаціональну (українсько-польсь­ко-єврейську) соціалістичну партію.

Проте згодом, спостерігаючи діяльність російських і польських соціалістів, які вороже ставились до українського визвольного руху і за діями яких виразно проглядали експансіоністські домагання Росії і Польщі, він виступає з критикою позицій соціал-демократії і проголошує необхідність ураховувати національний фактор у політичному русі.

Якщо в праці «Про соціалізм» (1878) він виступає як рішучий прихильник соціалізму, суспільної власності, то поступово погляди його змінюються. У статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, проаналізувавши еволюцію суспільства і визначивши головні фактори, які ведуть до зростання багатства і разом з тим зумовлюють його несправедливий розподіл, пише про можливість змінити цей стан.

Цю можливість він не зв’язує ні з поверненням до патріархальних відносин, ні з ідеями революційних анархістів, ні з ідеями соціалістів. Історична заслуга всіх цих напрямів, зазначає Франко, полягає лише в тім, що вони «бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг... Але певності, панацеї в них не шукайте»[17].

Рушієм розвитку суспільства він, посилаючись на Гете, називає «голод і любов». Голод означає матеріальні й духовні потреби людини, а любов — це єднання з іншими людьми. Людина може бути щасливою тільки у співжитті з іншими людьми, «в родині, громаді, нації»[18].

Отже, еволюцію світогляду Франка можна визначити як перехід від захоплення ідеями Драгоманова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації.

4. Ліберальне народництво

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 рр. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народників заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до
російської дійсності, то П. Червінський намагався довести цю можливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублікованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.

Цей інтерес був зумовлений тим, що у 70—80-х рр. питання про долю народногосподарського розвитку Росії було найзлободеннішим. Воно ще більш загострилося і привернуло увагу громадськості з появою «Капіталу» К. Маркса.

П. Червінський трактує процес історичного розвитку, і зокрема проблему майбутнього Росії, спираючись на положення історичного матеріалізму. У розвитку людського суспільства він виділяє чотири типи народного господарства: патріархальне, рабське, кріпосне й товарне. Підставою зміни типів народного господарства є, підкреслював він, економічні явища. Цей висновок, писав П. Червінський, «покладений в основу однієї теорії, яка з’явилась порівняно недавно і має поки що небагато прихильників»[19]. П.Червінський, безумовно, мав на увазі теорію К. Маркса.

Перші три типи господарства він об’єднує одним терміном — особисте господарство, в якому продукт не виходить за його межі (тобто натуральне господарство). П. Червінський ідеалізує натуральне господарство й протиставляє йому товарне, якому властива протилежність інтересів покупців та продавців як товарів, так і робочої сили.

Економіка Росії, на думку П.Червінського, перебуває в перехідному стані від натурального до товарного виробництва. Як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму і вважає, що тут велика промисловість поки що не може розвинутись, «тому що немає в наявності першої, найнеобхіднішої умови її процвітання — пролетаріату»[20]. Якщо на Заході пролетаріат з’явився внаслідок обезземелення селян, то в Росії обезземеленню, на його думку, перешкоджає община. Відтак П. Червінський виступає на захист общини, бо її знищення приведе до утворення пролетаріату, а отже, і буржуазії.

Якщо на Заході капіталізм, пише П. Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна штучно насаджувати, затримати або зовсім припинити його розвиток. «Чи підемо ми свідомо на те, що на Заході склалось несвідомим історичним процесом і чого він тепер намагається позбутися з такими страшними зусиллями?»[21] — ставить питання П.Червінський. Сам він стоїть за те, щоб запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте П. Червінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись від них невигідно, а згодом буде просто неможливо. Але прогресивний розвиток суспільства він не зв’язував з капіталізмом, а мріяв про новий «своєрідний тип» народного господарства. Основою
такого господарства має бути община, яка використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. «Така комбінація особистого господарства з технічними вдосконаленнями, — писав П. Червінський, — є найвигіднішим устроєм господарської одиниці»[22]. І саме вона забезпечить особливий шлях російського розвитку.

Погляди П. Червінського не лишались незмінними. Характерна для ліберального народництва 70-х рр. риса — зв’язок з революційним рухом, властива була й П.Червінському. Він, іще студентом Петербурзького інституту землеробства, брав активну участь у революційному русі і за участь у студентських заворушеннях відбув заслання в Архангельській губернії.

Ліберальні народники 70-х рр. хоч і проповідували мирні шляхи розвитку, але мріяли про зміну суспільного устрою. Однак уже наприкінці 70-х рр. вони поривають з революційним рухом, зближуючись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем. Саме з вирішенням цих найближчих практичних питань зв’язував П.Червінський, як і ліберальні народники в цілому, настання ліпших часів.

Ідеї народників знайшли відображення в працях земських ста-
тистиків.

Значний інтерес становлять погляди таких представників земської статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851—1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її так званий чернігівський тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не могли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістичних відносин.

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо диференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті — багатшими. Причому, як зазначає він, «бідні стали біднішими і абсолютно й відносно»[23].

Велику увагу в дослідженнях чернігівських статистиків було приділено аналізу становища поміщицького та селянського господарства, наявності кріпосницьких пережитків, які значно погіршували становище селянства. Одним із таких пережитків була відробіт­кова система. Значна кількість поміщицької землі здавалася під відробіток. Умови відробітку були досить тяжкими, що погіршувало становище селянства. Проте через гостре малоземелля селяни змушені були погоджуватися на це. Особливо грабіжницькою була
посередницька оренда. Як писав О. Шлікевич, селян найбільше непокоїла можливість передачі поміщицької землі орендаторам-по­середникам.

Цю проблему порушував і відомий економіст-статистик В. Вар­зар. Він докладно аналізує проблеми оренди в Чернігівській губернії, де переважала оренда посередницька. В. Варзар не лише викриває грабіжницький характер такої оренди, коли плата перевищувала часом дохід від землі, а й описує механізм укладення договорів.
Купці, лихварі, котрі виступали як суборендарі, укладаючи договори, часто споювали селян, щоб домогтися вигідніших для себе умов. Описуючи цю проблему в журналі «Отечественные записки» (1878), В. Варзар порівнює процес обміну горілки на мужицьку працю з обміном «скляного намиста на золото американських дикунів»[24].

Велику увагу В. Варзар приділяє дослідженню розвитку кустарного виробництва. Проте він не ідеалізує його, не вважає народним. Описуючи кустарну промисловість у Чернігівській губернії, він констатує наявність різних економічних одиниць щодо розмірів виробництва, майнового становища кустарів. Отже, він, як і більшість чернігівських статистиків, ставить і вирішує питання про необхідність дослідження економічних типів господарств, а не оперує лише середніми характеристиками.

Цей погляд підтримував і О. Русов — відомий український громадський діяч, економіст-статистик. Беручи участь у розробці програми статистико-економічних досліджень Чернігівської губернії, він, як і інші автори програми, виходив із неприпустимості застосування в дослідженнях середніх цифр. Сам О. Русов безпосередньо писав про необхідність «знати ті типи господарств, які називаються «багатими», «середніми», «бідними»[25]. Він був прихильником приват­ного, а не общинного землеволодіння та землекористування. Це не випадково. Така позиція значною мірою пояснювалася тим, що община не мала в Україні такого значення, як у Росії. Він критикує прихильників общинної форми землеволодіння, які, за його словами, намагалися позбавити селян права «розпоряджатися собою та своїм майном».

О. Русов спостерігав зміни, що відбувалися в різних формах землеволодіння під впливом розвитку капіталістичних відносин. Проте він характеризує цей процес не як диференціацію, а як «демократизацію» власності, тобто урівнювання в забезпеченні селян землею. Цей висновок О. Русов теж спрямовує проти захисників общини, для доведення переваг подвірного землеволодіння. Положення про «демократизацію» земельної власності він розвиває і в статті «Опис Чернігівської губернії». Цю думку поділяв і земський ліберальний діяч М. Рклицький.

О. Русов, як і П. Червінський, був обізнаний з ученням К. Марк­са. Проте він був противником марксизму, називав його «легковажним» рухом, а самі теорії — абстракціями, під які підганяються
факти реального життя. О. Русов був противником революційних перетворень державного ладу й великі надії покладав на земство.

У 90-х рр. типовими представниками ліберального народництва в Україні були М. Левитський, Б. Грінченко, М. Биков, Т. Осадчий та інші.

Микола Васильович Левитський (1859—1936) — найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні. 1885 року він закінчив юридичний факультет Харківського університету. Ще будучи студентом, М. Левитський брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але вже на початку 90-х рр. остаточно сформувались його ліберально-народницькі погляди.

Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує капіталізм, але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи його історично прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, М. Левитський виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався вті-
лити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дешево-
го кредиту дрібним виробничникам тощо. Не забуває він і про общину, яку називає «запорукою майбутнього добробуту»[26], тому що вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села.

Найбільш відомим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами. М. Левитський брав участь у багатьох міжнародних кооперативних конгресах. Наполегливо впроваджував він у життя і свій «Артільний договір». Протягом 1894—1896 рр. ним було організовано 85 артілей в Олександрійському та Єлисаветградському повітах. Хоч М. Левитський і сподівався своєю діяльністю спинити розвиток капіталізму, проте функціонування створених ним артілей свідчило саме про капіталістичний розвиток сільського господарства.

Тихін Іванович Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Він виступив як ідеолог дрібної буржуазії, хоч і проголошував ідею створення сприятливих суспільно-економічних умов «для діяльності не одного якогось класу або су­спільної групи, а для всіх»[27].