Ефективність витрат для освоєння нового виробництва

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат поділяються  на:

• змінні – витрати, загальна сума яких за поточний період залежить від обсягу виробленої продукції (збільшується або зменшується при зростанні або, відповідно падінні обсягів виробництва). Змінні витрати на одиницю продукції однакові для кожної додаткової одиниці продукції.
• постійні – витрати, загальна величина яких за поточний період не змінюється, або майже не змінюється (умовно-постійні витрати) при зміні обсягів і структури виробництва. Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. Лише при істотних змінах обсягу виробництва, що є наслідком зміни організаційної і виробничої структури підприємства, можливе суттєве збільшення величини постійних витрат, після чого вони знову лишаються певний проміжок часу незмінними. Збільшення постійних витрат має місце також за умов інфляційних процесів в економічному середовищі. Постійні витрати інколи називають періодичними, так як вони незмінні тільки відносно певного конкретного періоду часу.

За способом перенесення  вартості на продукцію витрати поділяються  на:

• прямі – витрати, пов’язані з виробництвом конкретного виду продукції, які можуть бути безпосередньо включені до складу собівартості цієї продукції.
• непрямі (накладні) – витрати, пов’язані одночасно з виробництвом декількох видів продукції, які не можуть бути віднесені безпосередньо до  конкретного виду продукції економічно доцільним шляхом і включаються до його собівартості за допомогою спеціальних методів.

Вважаємо, що класифікацію витрат за способами перенесення  вартості на продукцію, ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат, за визначенням відношення до собівартості продукції, за роллю в процесі виробництва та за видами слід застосовувати лише до поточних витрат підприємства.

Однак слід мати на увазі, що зниження рівня витрат є важливим завданням, але не є основною метою  управління витратами підприємства. Процес тільки зниження рівня витрат може супроводжуватися зниженням якості виготовленої продукції та сервісного обслуговування покупців, відмовою від виробництва та реалізації видів продукції, користуються попитом, але потребують здійснення значних витрат.

Головною метою управління витратами підприємства є підвищення конкурентоспроможності та ефективності його діяльності.

Розрахунок показника  собівартості одиниці продукції  або витратомісткості традиційно прийнято називати калькулюванням.

Калькулювання — це обчислення витрат, які необхідно здійснити для виробництва та реалізації одиниці продукції.

Калькулювання є частиною управлінського обліку і дає можливість прийняти ефективні управлінські рішення при здійсненні підприємством господарської діяльності, а також рішень, пов'язаних з питаннями ціноутворення.

Калькулювання дає змогу  вирішити низку економічних завдань:

• визначення достовірної величини витрат на одиницю продукції з метою встановлення її ціни;
• обчислення та контроль рентабельності виробництва окремих видів продукції;
• інформаційне забезпечення аналізу витрат на виробництво 
  однакової продукції на різних підприємствах;
• визначення економічної ефективності різних організаційно-економічних заходів.

Процес калькулювання  передбачає вирішення таких методичних питань:

1. установлення об'єкта калькулювання;
2. вибір калькуляційних одиниць;
3. з'ясування виду калькуляції;
4. вибір методу калькулювання;
5. обґрунтування калькуляційних статей витрат і методики їх 
   обчислення.

1. Об'єкт калькулювання — це та продукція (роботи, послуги), 
собівартість якої обчислюється.

Об'єктами калькулювання  на підприємстві можуть бути:

• окремі види продукції (робіт, послуг);
• продукція (роботи, послуги) окремого підрозділу;
• уся товарна продукція.

Головним об'єктом  калькулювання на підприємстві є  одиниця готової» виробу, що поставляється за межі підприємства (на ринок збуту).

2. Для кожного об'єкта калькулювання обирається відповідна калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру.

Об'єкти калькулювання  можуть вимірюватися:

• у натуральних одиницях (штуки, кілограми, літри);
• в укрупнених натуральних одиницях (100 пар взуття, 100 банок);
• в умовно-натуральних одиницях (вміст корисної речовини в розрахунку на 100 % спирту);
• у вартісних одиницях (витрати на одну гривню товарної

продукції);

• У трудових одиницях (нормо-година, нормо-день);
• в умовних одиницях (тонно-кілометр, машино-зміна).

3. Вид калькуляції залежить від особливостей її формування. 
Виділяють такі види калькуляції:

• планова;
• проектно-кошторисна;
• нормативна;
• фактична.

Планова калькуляція  розробляється як завдання стовно собівартості кожного виду продукції, яке має бути виконано протягом певного періоду (року, кварталу, місяця). Вона не передбачає непродуктивні витрати.

Проектно-кошторисна калькуляція  складається на нові вироби, одноразові замовлення.

Нормативна калькуляція  розробляється на базі встановлених на підприємстві норм витрачання ресурсів і є основою планування та обліку витрат, здійснення оперативного контролю.

Фактична калькуляція  відображає фактичні витрати на виробництво та реалізацію продукції, у тому числі й непродуктивні витрати.

4. Важливим етапом калькулювання є вибір методу його здійснення. 
Метод калькулювання — це сукупність прийомів розподілу витрат за калькуляційними статтями та віднесення їх на об'єкт калькулювання. Вибір методу залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємства тощо,

Класифікацію основних методів калькулювання наведено на рис. 2.1 [39].

У світовій практиці виділяють  два методи калькулювання залежно від повноти охоплення витрат:

1. за повними витратами;
2. за неповними витратами.

Метод калькулювання  за повними витратами полягає  в тому, що всі види витрат, які  стосуються як процесу виробництва, так і процесу реалізації продукції (робіт, послуг), включаються у калькуляцію, тобто повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від реалізації продукції обчислюється за формулою:

П_р.п = Д_р.п – С_р.п, (1.4)

де П_р.п — прибуток від реалізації продукції;

Д_р.п — дохід (виручка) від реалізації продукції;

С_р.п — повна собівартість реалізованої продукції.

Класифікація методів  калькулювання:

1. За повнотою обліку витрат:
• метод калькулювання за повними витратами;
• метод калькулювання за неповними витратами.
2. За оперативністю обліку:
• метод калькулювання фактичної собівартості;
• метод калькулювання нормативної собівартості.
3. За об’єктами калькулювання:
• простий метод;
• нормативний метод;
• замовний метод;
• передільний метод.

Переваги застосування методу калькулювання за повними  витратами:

• відомі всі витрати на кожний виріб, що дозволяє визначити його прибутковість;
• базою для встановлення ціни є повна собівартість одиниці продукції.

Ц_од = С_од + П_од,   (1.5)

де Ц_од – ціна одиниці продукції;

С_од – повна собівартість одиниці продукції;

П_од – прибуток на одиницю продукції.

Метод калькулювання витрат за повними витратами має певні недоліки:

• неточність обчислення собівартості окремого виробу в багато продуктовому виробництві внаслідок неможливості точного розподілу непрямих витрат;
• трудомісткість калькулювання, що зумовлено застосуванням складних методів розподілу витрат;
• неповне покриття виручкою позавиробничих витрат (адміністративних витрат та витрат на збут) певного періоду у випадку, коли вироблену продукцію реалізовано і її залишки на складі зростають.

Метод калькулювання  за неповними витратами теоретично було обґрунтовано в першій половині XX століття. Його сутність полягає в тому, що не всі витрати включаються до собівартості продукції. Це значно спрощує процес калькулювання і робить його оперативнішим.

За цим методом частину непрямих витрат (адміністративних витрат та витрат на збут) не відносять до собівартості, а вважають витратами періоду, і безпосередньо віднімають від виручки за певний період часу в процесі визначення операційного прибутку:

П_р.п = Д_р.п – С_в.р.п – В_пер,   (1.6)

Де П_р.п — прибуток від реалізації продукції;

Д_р.п — доход (виручка) від реалізації продукції;

С_в.р.п— виробнича собівартість реалізованої продукції;

В_пер — витрати періоду.

Класичним методом калькулювання  за неповними витратами є так  званий метод «директ-кост». Система «директ-кост» (direkt costing) з'явилася ще в 30-ті роки XX століття в США. В її основу покладено такі положення:

1. усі витрати на виробництво продукції поділяються на прямі 
   й непрямі, змінні та постійні;
2. облік витрат і визначення собівартості готової продукції ведеться тільки за змінними витратами. На думку авторів системи «директ-кост», включення до собівартості постійних витрат викривляє величину прибутку від реалізації, особливо за умов великого обсягу незавершеного виробництва;
3. головним оцінювальним показником операційної діяльності є маржинальний прибуток, який визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції та змінними витратами. Якщо із

суми маржі вираховуються  постійні витрати, то кінцевий фінансовий результат є прибутком або збитком. Якщо маржинальний прибуток тільки відшкодовує суму постійних витрат, досягається так звана «мертва точка» або точка критичного обсягу виробництва, коли фінансовий результат від реалізації продукції дорівнює нулю;

4) постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не обчислюються окремо па кожний виріб [9, 89].

Система «директ-кост»  дозволяє спростити облік та аналіз витрат, виміряти внесок кожного виробу у відшкодування постійних витрат. Істотним недоліком цього методу є труднощі при визначенні ціни виробу. Система «директ-кост» ефективна у прийняті короткострокових управлінських рішень, оскільки формує достовірну інформацію про витрати на виробництво, що не викривлена розподілом непрямих витрат. Ідеї системи «директ-кост» покладені в основу міжнародних та національних положень бухгалтерського обліку [80, 89].

Сучасні правила бухгалтерського  обліку передбачають калькулювання лише виробничої собівартості, тобто застосування методу калькулювання за неповними витратами. Але слід зазначити, що обґрунтування ціни одиниці продукції завжди базується на повній собівартості. Тому на підприємствах слід застосовувати обидва методи калькулювання:

• за неповними витратами — для цілей бухгалтерського обліку та формування фінансової звітності;
• за повними витратами — для цілей управлінського обліку, 
  аналізу та планування витрат, формування цінової політики підприємства.

Залежно від об'єктів  калькулювання розрізняють такі методи калькулювання: простий, нормативний, позамовний та попередільний.

Простий (одпопередільний) метод калькулювання собівартості продукції передбачає прямий розрахунок собівартості одиниці продукції, тобто всі витрати на виробництво (та реалізацію) ділять на кількість виробленої (реалізованої") продукції. Цей метод застосовується лише підприємствами, які виробляють один вид продукції і на яких відсутнє (або незначне) незавершене виробництво (наприклад, видобування вугілля, вироблення електроенергії). У практиці господарювання дуже незначна кількість підприємств може застосовувати цей метод [9, 48].

Нормативний метод калькулювання витрат був уперше застосований ще в 20-ті роки XX століття в США, де отримав назву «стандарт-кост» (standard cost): «стандарт» (standard) — це норма витрачання матеріальних, трудових та інших ресурсів на одиницю продукції; «кост» (cost)  - грошовий вираз цих витрат [89].

Нормативний метод застосовується на підприємствах обробної галузі промисловості з масовим та багатосерійним характером виробництва (наприклад, на підприємствах машинобудування, взуттєвих, швейних фабриках).