Управління портфелем проблемних кредитів

Лімітування, як метод  управління кредитним ризиком, полягає  у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти кредитного портфеля[38, c. 166].

Лімітування як метод  зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому. Менеджмент банку має визначати обмеження згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної ситуації. Органи банківського нагляду в багатьох країнах лімітуванням регулюють діяльність банків, зокрема кредитну, установлюючи обов’язкові ліміти, які здебільшого виражені у відносних величинах. Прикладом може слугувати норматив НБУ «Максимальний розмір ризику на одного позичальника» (Н8) та інші обмеження щодо кредитної діяльності банків[38, c.169].

Створення резервів для  відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми кредитів даної групи [13, c. 153].

Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити розміри оподатковуваної бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.

Крім спеціального резерву, який формується за рахунок прибутку до оподаткування, банки створюють загальний резерв, джерелом формування якого є чистий прибуток. Створення та використання загального резерву регулюється чинним законодавством кожної країни. Здебільшого кошти загального резерву спрямовуються на покриття втрат за кредитами, які виникли з вини банку, на відшкодування судових витрат, на покриття втрат у повному обсязі, якщо коштів спеціального резерву для цього виявилося недостатньо.

З переходом на міжнародні стандарти обліку та звітності в українській банківській системі з 01.01.98 порядок формування резерву максимально наближений до міжнародних правил. Спеціальний резерв створюється за рахунок витрат банку, а загальний — за рахунок чистого прибутку [13, c. 153].

Якщо, незважаючи на проведені методи уникнення кредитного ризику, проблемні кредити все ж таки в банка виникають, то це стає відомим у процесі банківського моніторингу, адже в процесі моніторингу виявляються порушення стандартних норм поведінки позичальника та розробляються заходи впливу на нього. А саме: банк контролює своєчасність виплати процентів за кредит та своєчасність погашення основного боргу. Якщо в процесі контролю виявиться затримка таких платежів, то банк надсилає клієнту попередження про несвоєчасну сплату процентів за кредит, а суму основного боргу переносить на рахунок прострочених кредитів, таким чином кредит із розряду стандартних переходить до розряду проблемних, а у зв'язку з цим збільшуються відрахування до резерву на покриття можливих збитків по кредитних операціях. За прострочення платежів по основному боргу і процентах банк підвищує процентну ставку та стягує пеню в розмірах, передбачених кредитною угодою. Якщо і після попередження позичальника про вжиття заходів щодо погашення боргу банку позичка не погашається, банк вживає заходів претензійно-позовного характеру. Це: реалізація застави; вимоги до гаранту та інше.

Якщо кредит використовується не за цільовим призначенням, банк може підвищити процентну ставку за кредит у розмірах, передбачених кредитним договором, як правило в 1,5—2 рази, крім того, може призупинити подальшу видачу нового кредиту (якщо кредит видається в межах кредитної лінії), та достроково стягнути раніше виданий кредит.

Якщо спостерігається  затримка у наданні клієнтом звітності до банку або надання недостовірної звітності, банк застосовує санкції, передбачені кредитним договором, а саме, як правило, після попереднього повідомлення позичальника банк призупиняє надання кредиту до наведення порядку в обліку та звітності.

Якщо прострочені  борги у позичальника виникли  з об'єктивних причин, то банк може перенести строк погашення кредиту на більш пізній термін, при цьому плата за кредит збільшується в розмірі, передбаченому кредитним договором, як правило, у 1,5 раза.

Якщо позичальник  систематично не виконує зобов'язань  щодо сплати боргу відповідно до кредитної  угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

Якщо позичальник  проценти за кредит сплачує банку своєчасно, але допускає затримку сплати основного боргу, то згідно з клопотанням позичальника банк може продовжити строк користування кредитом до 90 днів, проте з урахуванням пролонгації строк кредиту не повинен виходити за межі користування ним. Наприклад, якщо короткостроковий кредит, користування яким дорівнює 12 місяців, було видано на 11 місяців, то пролонгувати його можна тільки на 1 місяць, оскільки при пролонгуванні його на 3 місяці порушується його короткостроковість.

Оскільки повністю уникнути втрат за кредитами неможливо, інколи їх розглядають як вартість ведення банківського бізнесу. Але це не означає, що банк повинен змиритися з такими збитками, адже в цьому разі заподіяна банку шкода значно більша, ніж сума неповерненого кредиту. Велика кількість прострочених кредитів призводить до падіння довіри до банку з боку вкладників та акціонерів, виникнення проблем з платоспроможністю та ліквідністю, погіршення репутації банку. Крім того, банк повинен нести додаткові витрати, пов’язані з вимогами щодо повернення кредиту, частина активів банку заморожується в формі непродуктивних. Такі втрати за своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від непогашеної позики.

Тому вартість проведення ефективної кредитної політики та організації кредитної роботи в банку, включаючи досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, значно нижча за витрати по управлінню проблемними кредитами та збитки, яких можна було уникнути.

Проблемні кредити у  більшості випадків не виникають  раптово. На практиці існує багато сигналів, які свідчать про погіршення фінансового стану позичальника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту. Завдання кредитного працівника полягає в виявленні таких сигналів якомога раніше, перш ніж ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими.

Попри те, що кожний проблемний кредит має свої особливості, про  виникнення труднощів у позичальника свідчать однакові факти:

• припинення контактів з працівниками банку;
• подання фінансової звітності із затримками, які не пояснюються;
• несприятливі зміни цін на акції позичальника;
• наявність чистих збитків протягом одного, або декількох звітних періодів;
• негативні зміни показників ліквідності, співвідношення власних та залучених коштів, ділової активності;
• відхилення обсягу реалізації продукції та грошових потоків від тих, які планувались при видачі кредиту;
• різкі зміни залишків на рахунках клієнта, які не очікувались та не пояснені.

Таку інформацію дістають з фінансових звітів, контактів з  позичальником, внутрішніх та ринкових джерел інформації. Ринкові джерела інформації є найціннішими, оскільки дають змогу передбачити негативний розвиток подій і вжити заходів щодо їх упередження.

Крім вищенаведеного інтенсивна робота банку з проблемними кредитами полягає у застосуванні таких заходів впливу на їх скорочення як:

• санація, тобто розробка системи заходів, що провадяться 
  для запобігання банкрутства підприємств. Санація може здійснюватися шляхом злиття підприємства, що перебуває на межі банкрутства, з більш могутньою компанією; випуску нових акцій чи облігацій для мобілізації грошового капіталу; надання урядових субсидій; зменшення розміру процентів по облігаціях, випущених підприємством, і відстрочка їх погашення; перетворення короткострокової заборгованості підприємства в довгострокову: 
  повної або часткової покупки державою акцій підприємства, що знаходиться на грані банкрутства;
• призначення тимчасової адміністрації за участю працівників банку.

З метою прискорення  розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як переуступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі ст. 197 Цивільного Кодексу в період дії зобов'язань може відбуватися зміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язаннями іншій особі, оформивши це угодою про переуступлення прав вимоги. Переуступлення прав вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.

Переведення боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником та новим боржником. Укладення угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику.

Сек'юритизація кредитів (дрібні, неліквідні кредити  ідентичні за характером, строками і дохідністю об'єднуються в один пакет. На їх основі випускаються цінні папери, які продаються кінцевим інвесторам. У результаті сек'юритизації право отримання боргу і процентів по виданих кредитах переходить до власника цінного папера).

Реструктуризація  банківських активів шляхом зменшення кредитного портфеля і збільшення інвестиційного. При цьому акції клієнта на суму боргу передаються банку і банк із кредитора стає власником клієнта. Проте цей засіб може бути впроваджений тільки за згодою акціонерів та при наявності додаткової емісії цінних паперів.

У разі відхилення від терміну повернення, обговореного в кредитному договорі, чи запланованого графіка погашення по кредиту, а також у випадку інших негативних змін у стані позичальника пропонується переводити кредит у розряд «Спеціальний контроль». Після чого може використовуватися наступна процедура роботи над поверненням кредиту.

Банк може зберігати кредит у статусі «Спеціальний контроль» упродовж 10 днів. У цей  період банк розглядає різні варіанти вирішення проблеми. Якщо після закінчення зазначеного терміну проблема не усунута, однак є підстави очікувати повернення кредиту, то кредит класифікується як проблемний і провадиться робота щодо його повернення, якщо ж таких підстав немає, то кредит варто класифікувати як безнадійний і вживати заходи щодо закриття заборгованості. В обох випадках кредит переходить зі сфери контролю кредитної адміністрації до підрозділу по роботі з проблемними активами.

Відповідальність  за управління проблемними кредитами  і робота з повернення заборгованості здійснюється підрозділом по роботі з проблемними активам за підтримки юридичного відділу.

Діяльність  підрозділу по роботі з проблемними  активами доцільно розділити на два напрямки:

• підрозділ інтенсивного піклування здійснює повний моніторинг проблемних кредитів, а також розробляє і здійснює програми погашення кредитів;
• підрозділ реалізації боргових зобов'язань здійснює заходи, 
  пов'язані з реалізацією застави й/чи інших активів позичальника.

При визнанні кредиту проблемним або безнадійним  кредитна справа боржника передається  до підрозділу по роботі з проблемними активами. Співробітник підрозділу приймає кредитну справу, на підставі якої відкривається спостережна справа.

Якщо банк зацікавлений у створенні можливості для повернення кредиту, він підписує спільну угоду з погашення кредиту. Така угода розробляється на базі ретельного вивчення фінансового й ділового стану позичальника. Угода звичайно вимагає, щоб позичальник погодився з необхідністю суворого контролю з боку банку за діяльністю позичальника й чіткого виконання розроблених заходів.

Угода з відпрацьовування питання повернення кредиту вимагає прийняття одного чи кількох із названих заходів:

• нерентабельні види діяльності повинні бути припинені;
• ніякого нового інвестування в устаткування і будівлі;
• скорочення заробітної плати, включаючи виплачувану власникам;
• скорочення числа робочих місць;
• присутність представника банку в Раді директорів підприємства;
• розробка нового графіка погашення кредиту, розрахованого 
  на більш тривалий період;
• конверсія кредиту, тобто консолідація процентів і основних сум по одному чи кільком кредитах та розробка нового графіка погашення процентів і сум кредиту з новими процентними ставками;
• анулювання  штрафних санкцій за простроченими  кредитами;
• дозвіл позичальнику реалізувати закладене майно (частково чи цілком), за умови направлення коштів від реалізації на погашення боргу;
• розробка схем діяльності позичальника із залученням у дані схеми інших юридичних організацій, зацікавлених у співробітництві, або тих, що беруть участь у виробничому циклі, однією з ланок якого є позичальник.