Емісія цінних паперів та їх роль у формуванні банківських ресурсів

Інформаційна кампанія (взаємодія з інвесторами й ЗМІ, презентації й road show) може здійснюватися як чинностями притягнутого професійного PR=агентства, так і за допомогою PR, IR-Відділів самого потенційного емітента або андеррайтера розміщення. У чому плюси й мінуси цих двох варіантів з погляду кінцевого результату? Якими факторами варто керуватися компанії при виборі PR-Агентства? [24]

Кожний учасник команди по розміщенню може переслідувати свої локальні цілі, завдання укладається в тім, щоб підкорити всієї їхньої дії головної мети - успішному проведенню IPO. Від цього залежить професійна репутація всіх учасників розміщення. Проте - чи можливий конфлікт інтересів? Що можуть зробити регулювальні органи, щоб запобігти такого роду конфлікти?

Функції організатора розміщення настільки багатогранні, що найчастіше він не може впоратися з ними поодинці. Тому функції розподіляються серед декількох інвестиційних банків, що утворять своєрідний синдикат з певними зонами відповідальності. Головний у синдикает - лид-менеджер розміщення - інвестиційний банк, що курирує весь процес IPO, залучає для розширення кола інвесторів урильників, завдання яких укладається в забезпеченні інформацією своїх клієнтів - потенційних інвесторів, зборі заявок на акції, підтримці інтересу до акцій на вторинному ринку. Крім того, може бути сформована група дилерів для більше ефективного поширення акцій. Які вимоги пред'являють лид-менеджер і емітент до урильників розміщення - досвід роботи на даному ринку, досвід проведення IPO, широка клієнтська база, напрацьовані зв'язки з іншими инвестбанками, аналітичні, юридичні й інформаційні ресурси? Чи залежить структура синдикату від схеми розміщення, галузевої приналежності емітента, від розміру компанії, що виходить на IPO?

Формування синдикату андеррайтеров супроводжується підписанням ряду договорів - угодами з андеррайтерами й дилерами. Ключовий момент - угода про андеррайтинге, що емітент укладає з лид менеджером, і який визначає спосіб розміщення акцій при IPO.

Окреме питання - визначення вартості послуг андеррайтинга й структура розподілу витрат усередині синдикату андеррайтеров. Винагорода андеррайтера може бути фіксованим або залежати від притягнутого в процесі IPO капіталу. Які фактори впливають на розмір винагороди при розміщенні в Росії й за рубежем? Наскільки висока конкуренція в цій сфері послуг у Росії й за рубежем? Чому російські емітенти залучають як організаторів іноземні інвестиційні банки, незважаючи на більше високу вартість їхніх послуг?

Строго говорячи, майже всі розміщення, які проводили російські компанії, не є IPO у повному розумінні слова. Через складність російського законодавства в Росії в якості IPO розуміється реалізація вже існуючих акцій, часто сполучена з емісією нового випуску для заповнення частки «старих» акціонерів у статутному капіталі. Така схема проведення IPO більше складна й містить певні ризики й податкові обмеження. Чи існує в цей час у російських умовах «оптимальна» схема розміщення? Чи зміняться схеми розміщення після прийняття ряду виправлень, що спрощують процедуру проведення IPO?

Принципи розміщення цінних паперів при IPO обмовляються під час вибору андеррайтера й висновку андеррайтерских угод. Існує два основних принципи розміщення - коли андеррайтер бере на себе тверді зобов'язання за ціною й гарантує весь обсяг розміщення, другий - коли розміщення здійснюється за принципом «максимальних зусиль». Кожний з варіантів має для компанії-емітента свої плюси й мінуси. Наскільки сильно можуть вплинути на розміщення наявність тих або інших застережень в андеррайтерском угоді, наприклад, застереження «всі або нічого»?

При розміщенні важливо заздалегідь розробити техніку проведення угод з урахуванням наявної інфраструктури: спосіб депонування коштів і цінних паперів, спосіб проведення аукціону, можливість розміщення на декількох торговельних площадках, можливість сполучення біржового й небіржового розміщення й т.д.. У цьому процесі беруть участь не тільки емітент і андеррайтеры, але й представники з боку організатора торгів і інших профучастников. Часто на західних ринках при розміщенні нових акцій використовуються спеціальні механізми стабілізації ціни акцій у початковий період вторинних торгів, і умови застосування цих механізмів заздалегідь обмовляються в угоді про андеррайтинге й заздалегідь оголошуються інвесторам. Найбільше широко застосовуваний механізм - green shoe - своєрідний опціон, що дає право андеррайтеру купити додаткове число акцій у випадку високого попиту з боку інвесторів. Чи застосовуються подібні механізми при розміщеннях у Росії й наскільки вони вигідні для емітента?

Після завершення IPO, з виходом акцій на вторинний ринок з'являється можливість оцінити, наскільки успішним воно виявилося. По-перше, для емітента очевидною ознакою успіху є той інтерес, що акції викликали в інвесторів - обсяг попиту, зафіксований у книзі андеррайтера, і перевищення остаточної ціни над тими оцінками, які були наведені в меморандумі (проспекті).

Однак багато хто вважають, що критерієм удалого розміщення є поява ліквідного ринку акцій і різкий ріст ціни акцій на вторинних торгах. Очевидно, що в даному питанні мети емітента й інвесторів прямо протилежні, - інвестори, а найчастіше й андеррайтер, зацікавлені у високій премії за первинне розміщення, емітент же зацікавлений у зворотному. Слід зазначити, що ефект «заниження ціни розміщення» характерний для всіх ринків, і IPO російських компаній не виключення. З іншого боку, можна затверджувати, що різке зниження ціни акцій компанії однозначно розцінюється як негативна ознака, оскільки навіть дії андеррайтера не змогли запобігти падінню цін.

Висновки по III розділу.

Крім того, існують і інші фактори, на які варто звертати увагу - наприклад, структура й склад інвесторів. За деякими оцінками, число інвесторів, що звичайно одержує акції при типовому IPO, не перевищує тисячі чоловік. Якщо акції придбали інвестори-спекулянти, то вторинний ринок буде ліквідним, але ціни можуть виявитися досить волатильными. Якщо ж акції придбали фонди, те, з огляду на тривалість їхніх обріїв інвестування, це негативно вплине на ліквідність, але стабілізує ціну. Компанія емітент повинна визначитися з навкруги потенційних інвесторів ще на етапі вибору лид-менеджера, і якщо коло інвесторів, які придбали акції, виявився не відповідним очікуванням емітента й андеррайтера, навряд чи таке розміщення можна назвати успішним.

Євробонди, як правило, передбачають отримання інвестором доходу без будь-яких податкових відрахувань. Що до прямої схеми випуску євробондів, то її привабливість залежить від податкового законодавства країни емітента, зокрема, наявності двосторонніх договорів про уникнення подвійного оподаткування, які дозволяють мінімізувати або навіть уникнути утримання сум податків з виплат доходів нерезидентам, а також спрощення вимог щодо реєстрації емісії та обігу євробондів за межами країни емітента.

     Українські компанії (в тому числі і банки) використовують два види євронот: CLN (Credit Linked Notes — кредитні ноти) і LPN (Loan Participation Notes — ноти участі у кредиті). Різниця — у вимогах, які інвестори висувають до емітента. CLN випускають банки, що не мають лістингу на західній біржі й кредитного рейтингу. А ось для випуску LPN необхідна наявність звітності банку за міжнародними стандартами щонайменше за 3 останні роки.

Діяльність комерційних банків, особливо великих, пов'язана з низкою проблем, котрі їм доведеться вирішити в найближчому майбутньому. І хоча цих проблем менше, ніж в інших учасників ринку, проте вони важливіші. Саме банки, через особливості національного фондового ринку, своєю діяльністю чинять значний вплив на ринок загалом та окремих його учасників зокрема. Для подальшого розвитку РКО великі комерційні банки мають діяти в тісній співпраці з іншими фінансовими інститутами, що працюють на цьому ринку, — з підприємствами-емітентами, організаторами торгів, невеликими банками, державою. З цією метою, на нашу думку, доцільно створити емісійний синдикат, до якого входитимуть як великі, так і невеликі банки. При цьому можна встановити певні нормативні обмеження щодо тривалості проведення андерайтингу, частки, що буде розміщуватись членами синдикату, та інше. Однак в умовах українських реалій у потенційних емітентів є альтернатива: або звернутися за послугами до великого банку, якщо є кошти на обслуговування емісії, або відмовитися від випуску облігацій та розглянути доцільність отримання банківського кредиту.

Initial Public Offering (IPO) – публічна пропозиція інвесторам стати акціонерами компанії, зроблена нею вперше на міжнародній біржі, - це складний комплекс організаційних, юридичних і фінансових процедур, у якому крім самої компанії й потенційних інвесторів задіяна безліч посередників. Мети основних учасників IPO не завжди збігаються, кожний з них у процесі підготовки й проведення IPO зіштовхується зі своїми проблемами й вирішує свої завдання, проте, всі вони зацікавлені друг у другу, зацікавлені в тім, щоб IPO відбулося. Тому весь комплекс проблем IPO повинен розглядатися з різних точок зору - компанії-емітента, інвесторів, посередників [12, с.170].

       Таку популярність IPO можна пояснити унікальною можливістю для поточних власників бізнесу отримати справедливу ціну за його частину, що пропонується до продажу на ринку капіталу. Другим важливим фактором на користь IPO є можливість запропонувати до лістингу менше 50% від загального статутного капіталу, зберігаючи таким чином контроль над ключовими рішеннями, пов’язаними з розвитком та стратегією бізнесу. Крім того, поточні власники вільні у виборі біржової площадки для первинного розміщення акцій та можуть вибирати між внутрішнім та міжнародними ринками, маючи на меті максимізувати ціну акцій у перший день відкритого лістингу.

3

ВИСНОВКИ

Дослідження банківських операцій з цінними паперами в умовах реформування української економіки дозволило зробити ряд висновків науково-теоретичного та прикладного характеру.

1. Ринок цінних паперів є невід’ємною складовою економічної системи держави, що відрізняється від решти її складових, опосередкуванням відносин між суб’єктами економічної діяльності з допомогою цінних паперів та включає певні структурні елементи фінансового ринку, а саме частину грошового ринку (обіг цінних паперів з терміном дії до одного року – депозитні сертифікати, короткострокові облігації), частину ринку капіталів, на якому обертаються довгострокові цінні папери терміном більше 1 року, а також сегменти товарного ринку, де економічні відносини опосередковані з допомогою коносаментів, складських свідоцтв та ринок похідних цінних паперів (ф’ючерси, форварди, опціони, варранти). Всі суб’єкти даного ринку (емітенти, інвестори, фінансові посередники, інфраструктурні учасники та регулюючі органи) перебувають в нерозривній єдності й взаємозв’язку, що є важливим елементом забезпечення цілісності та стабільності фінансової системи держави.

2. В Україні триває становлення змішаної моделі фондового ринку, що передбачає можливість проведення операцій з цінними паперами як банками, так і парабанківськими інститутами. Банківські установи можуть здійснювати будь-який вид діяльності з цінними паперами – емісійну, комерційну, комісійну, депозитарну, а також виступати в ролі інвесторів (при формуванні портфеля цінних паперів). Для більш повного розуміння суті банківських операцій з цінними паперами Національний банк України та інші державні установи в своїх нормативних актах повинні усунути наявні протиріччя між вкладенням коштів у цінні папери та інвестиційною діяльністю. На наш погляд, вкладення банками грошових ресурсів у цінні папери є фінансовими інвестиціями незалежно від терміну придбання. Крім того, банкам притаманні специфічні риси, що відрізняють їх від решти фінансових інститутів (універсальність діяльності, спектр операцій з цінними паперами та ін.). Саме це сприяє становленню банківських установ як провідних учасників на вітчизняному ринку цінних паперів.

3. Аналіз діяльності Національного банку України на фінансовому ринку свідчить про доцільність зміни інструментарію грошово-кредитної політики в напрямку більш широкого використання операцій з цінними паперами для регулювання обсягу грошової маси та ліквідності банківської системи згідно світових тенденцій. Крім того, слід скоригувати депозитарно-клірингову систему обслуговування обігу державних цінних паперів в бік її узгодження з міжнародними стандартами (в тому числі впровадження поставки проти платежу при розрахункових операціях за угодами з цінними паперами як на біржовому, так і на позабіржовому ринках). Разом з Міністерством фінансів Національний банк України повинен сприяти збільшенню ліквідності, привабливості та ефективності ринку державних боргових зобов’язань. Нагляд за операціями комерційних банків з цінними паперами слід вдосконалити в напрямку нормативного обмеження Національним банком України вкладень в боргові інструменти та в деривативи.

4. Комерційні банки можуть значно диверсифікувати джерела залучення ресурсів шляхом емісії цінних паперів, що забезпечить збільшення пропозиції цінних паперів на ринку, а як наслідок, ріст конкуренції між емітентами за кошти інвесторів, який призведе до активізації ринку цінних паперів. Стимулювати попит на власні фінансові інструменти комерційні банки можуть, пропонуючи облігації з вбудованими опціонами та “плаваючою” відсотковою ставкою, здійснюючи сек’юритизацію наявних активів, випуск євробондів тощо. Збільшити власну ліквідність, а також створити надійне джерело пошуку коштів банки можуть шляхом побудови міжбанківського ринку депозитних сертифікатів.

5. Всебічне дослідження практики здійснення комерційними банками операцій з цінними паперами свідчить про використання переважно фундаментального аналізу при формуванні портфелів фінансових інвестицій. При цьому банківським менеджерам слід враховувати низький рівень взаємозв’язку всіх складових фінансової системи держави, необхідність доповнення аналізу фінансового стану емітентів вивченням якісної сторони діяльності, оцінкою показників, що характеризують інвестиційні характеристики цінних паперів та впровадженням різних стандартів аналізу в залежності від терміну, на який придбаваються цінні папери та розміру пакету акцій. Це дозволить комерційним банкам сформувати портфелі цінних паперів, які забезпечать вищу дохідність у порівнянні з кредитними операціями, та більш повно відповідатимуть цілям, що викладені в інвестиційній декларації. Крім побудови власних портфелів цінних паперів вітчизняним банкам доцільно розширювати надання інвестиційних послуг, які на даному етапі ринкових перетворень здійснюються на слабкому рівні та при малому спектрі. Для їх активізації, перш за все, необхідне правове врегулювання трастових послуг. Разом з тим, виходячи з існуючого законодавчого забезпечення, банківським установам доцільно розвивати андеррайтинг випуску цінних паперів, виступати в ролі інвестиційного керуючого інститутів спільного інвестування (через дочірні установи), впроваджувати електронні брокерські системи та здійснювати обслуговування обігу клієнтських цінних паперів (надання депозитарних послуг).