Правові основи військового будівництва

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні аспекти розвитку військового будівництва.

1.1   Військове будівництво в УНР і в період Гетьманату.

1.2   Етапи військового будівництва сучасної України.

Розділ 2. Поняття і принципи військового будівництва.

2.1 Зміст, мета, принципи військового будівництва.

2.2 Планування військового будівництва в Україні.

Розділ 3. Повноваження органів державної влади у сфері військового будівництва.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Військове будівництво, як галузь соціально-політичної, державної діяльності, є складовою частиною державного будівництва, а  Збройні  Сили  -  складова  частина  державних органів, частина суспільства. Військовому будівництву,  як  складовій частині загальнодержавної діяльності, притаманні закономірності розвитку держави. Воно  здійснюється на основі загальних принципів державної  діяльності. 

    Все це, в свою чергу, означає, що в військовій сфері у ЗС мають місце  загально соціальні  цілі та процеси,  здійснюються різноманітні загальнодержавні види діяльності як і в інших областях і   сферах   нашого   суспільства   (Наприклад,   у  ЗС здійснюється державне управління, контроль і нагляд, правосуддя, участь  громадськості  в управлінні справами).

Військове будівництво,  як  складова  частина  державного будівництва, здійснюється  у  відповідності з Конституцією України, на підставі і на  виконання  чинного  законодавства,  у тісному зв`язку з правовою системою держави.

    З іншого боку, військове будівництво, будівництво ЗС, являючись складовою  частиною загальнодержавного будівництва має яскраво виражений військовий аспект, ведеться в першу чергу за ради успішного забезпечення збройного захисту своєї Вітчизни.

    Таке призначення ЗС, характер завдань, які вони вирішують породжують певну   специфіку,  суттєві  особистості  військового будівництва в порівнянні з загальним державним будівництвом. Воно ведеться з урахуванням того положення, що захист країни не вичерпується діяльністю ЗС

     Держава, реалізуючи функцію захисту від  агресії,  проводить ряд інших заходів оборонного характеру. Вона веде оборонне будівництво,   створює   необхідні   матеріальні    запаси, піклується про  накопичення  військово-навчальних резервів для ЗС, веде військово-патріотичне виховання особового складу  ЗС України.

     Вирішення завдань зміцнення  оборони  держави  нерозривно пов`язано з  розвитком  всієї  економіки,  прискоренням науково-технічного процесу, зміцнення моральних, духовних факторів, підвищенням матеріального  і  культурного  рівня  життя людей, зміцнення організованості,   дисципліни   і   правопорядку    в суспільстві у всіх сферах життя і діяльності.

Розділ 1. Історичні аспекти розвитку військового будівництва.

1.1 Військове будівництво в УНР і в період Гетьманату.

Військовий захист національного суверенітету був завжди актуальним і визначальним протягом усієї історії українського державотворення. Залишається він таким і у сучасний період, першопричиною його вагомості є територіальні зазіхання сусідніх держав, про що свідчать і останні події у Керченській затоці.[1] Військове будівництво сучасної України здійснюється з урахуванням історичного досвіду українського державотворення, у тому числі воєнної організації Київської Русі, Української козацької держави, царської Росії, Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, гетьманату Скоропадського, Карпатської України, Української повстанської армії, Радянського Союзу. Все більший вплив на наше військове будівництво справляє досвід передових держав світу.

 Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ. Очолив його С.Петлюра, однак наприкинці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

 У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв’язку) та спецiальна комiсiя, що мала вирiшувати проблеми офiцерiв-Українцiв, які служили в росiйськiй армii й залишилися «без роботи». М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до українського вiйська приймалися лише «офіцери, що були родом з України».

 Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня з'явився закон «Про вiдстрочення призова на вiйськову службу i вiдкомандирування з неi громадян Української Республiки», потiм – закон «Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii» i, нарештi, 16 сiчня – тимчасовий закон про утворення укрaїнського народного вiйська, який остаточно закрiпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструктарів, які після відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не вистачає регулярної армії.

 Після того, як на початку березня 1918 року Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі територіального набору. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав разпочатися восени), спрямовані на формування регулярноі армії, та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральної Ради шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi – вони тiльки поповнили низку фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за свою недовгу iсторiю.

В часи гетьманату проблеми військового будівництва, якими опікувалися майже всі тодішні політичні сили, виявилися такими, що їх практично неможливо було вирішити, оскільки різні політичні сили трактували їх по-різному, часто з абсолютно протилежних позицій.

Тим часом, на відміну від лідерів Центральної Ради, П. Скоропадський добре розумів, яке значення для успішної розбудови держави має створення дієздатних збройних сил. Перебравши на себе владу, гетьман, як військовий фахівець, ґрунтовно підійшов до організації національної армії. Воєнна політика посіла в його державотворчій програмі одне з чільних місць. Так, ним було затверджено законопроект „Про політично-правове становище військових”, яким передбачалися певні обмеження в правах для громадян, що перебували на військовій службі. Військовослужбовцям заборонялося, зокрема, брати участь у спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях політичного характеру.[2] Недотримання політичних обмежень прирівнювалося до військового злочину. „Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі. Людей, що в службі бачать тільки засіб для політичної агітації і цим вносять дезорганізацію… – усувати безумовно” [3].

У червні 1918 року розпочалася реалізація плану формування регулярної української армії. Згідно з наказом військового міністра від 29 червня 1918 року, військо мало формуватися з патріотично налаштованих українських вояків і старшин. Головна умова: наявність певного зв’язку військовослужбовця з Україною – за походженням чи народженням. Поряд з цим ставилася вимога безумовної вірності ідеї незалежності України. Усіх підстаршин до складу полків повинні були приймати за рекомендацією Партії хліборобів-землевласників. 24 липня 1918 року Кабінет міністрів ухвалив закон „Про загальний військовий обов’язок” і затвердив план організації армії, укладений Генеральним штабом.

Формувати армію П. Скоропадський прагнув на класовій основі. Ядром її мав стати козацький стан, який об’єднував би національно свідоме й економічно міцне сільське населення. Гетьман планував забезпечити армію висококваліфікованими офіцерськими кадрами. Він підтримав пропозицію міністерства військових справ про заснування Української військової академії. Було також відкрито чотири кадетські школи та школи старшин.

Варто зазначити, що у військовій політиці гетьманського уряду були значні помилки. На процесі військового будівництва позначилося політичне протистояння політичних сил України. Концентрація політичної влади в руках політичних партій проросійського спрямування (навіть з числа українців) породжувала деукраїнізацію державотворчих процесів і військового будівництва.Більшість українських політичних партії опозиціювала військовому будівництву в країні. Та вони здебільш тільки критикували військове будівництво, конструктивних пропозицій щодо напрямів і критеріїв утворення національних збройних сил від них (за винятком соціалістів-самостійників), не надходило.

Зміни, запроваджувані П. Скоропадським, були настільки радикальними, що годі було сподіватися на конструктивну співпрацю партій з гетьманом.[4]

1.2 Етапи військового будівництва сучасної України.

 Аналіз прийнятого в Україні законодавства з питань військової сфери (далі – військове законодавство) за період 1991 – 2004 років дає підстави стверджувати про декілька етапів його розвитку, які в цілому відповідають етапам військового будівництва в Україні.
   Це умовний поділ, беззаперечно, можуть бути й інші точки зору з приводу цього.
   Перший етап (з 1991 по 1996 рр.) характеризується формуванням правових основ створення як Збройних Сил, так і інших формувань України.
   Другий етап (з 1997 по 2000 рр.) свідчить про подальший розвиток законодавчої бази стосовно будівництва військових формувань України.
   Третьому етапу (з 2001 по 2004 рр.) притаманне подальше удосконалення законодавства щодо розвитку як Збройних Сил, так і інших військових формувань України.
   І насамкінець, можна стверджувати, що з початком 2005 року розпочався четвертий етап розвитку військового законодавства, який сприятиме в межах правового поля реалізації військового будівництва в Україні.
   Щодо виконання завдань, які висувалися керівництвом держави перед вищим командуванням військових формувань, належне місце відводилося законодавству, тобто системі нормативно-правових актів, якими регулюються суспільні відносини. Це тим більш важливо для правової держави, враховуючи, що згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правова держава, для якої характерним є здійснення своєї діяльності у правових формах правотворчості, правозастосування, правореалізації, що забезпечує контроль за державою з боку суспільства і взаємну відповідальність її і громадян.
   Виходячи з того, що військове будівництво – це система економічних, соціально-політичних, правових, власне військових та інших заходів держави, що здійснюються в інтересах її обороноздатності та з метою забезпечення цього процесу, з перших днів незалежності Україна взялася до створення власного військового законодавства.[5]
   Першим таким нормативно-правовим актом стала прийнята 24 серпня 1991 року Верховною Радою України Постанова «Про військові формування на Україні», згідно з якою були підпорядковані Верховній Раді України всі військові формування, дислоковані на території України, поставлено завдання утворити Міністерство оборони України, а Урядові взятися до створення Збройних Сил України та інших військових формувань.
   Важливість цього завдання витікала з того, що важливим і необхідним атрибутом державності кожної суверенної держави є збройні сили, які призвані гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність та забезпечити надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.
   Наступними правовими актами, які узаконювали розпочатий процес військового будівництва в Україні, стали Постанова Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року №1659-ХII, якою була схвалена Концепція оборони та будівництва Збройних Сил України, закони України «Про Прикордонні війська України», «Про Національну гвардію України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про Цивільну оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу» та інші.
   Характерними ознаками першого етапу військового будівництва були: одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил і інших військових формувань України, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
   За час незалежності прийнято понад 150 законів та більше 300 інших нормативно-правових актів. Лише протягом 2003-2004 років прийнято нових чи внесено зміни до чинних, більше 40 законів та 120 інших нормативно-правових актів, а саме: укази Президента України, постанови і розпорядження Уряду України, накази Міністра оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, якими врегульовані ті чи інші питання військової сфери.
   Разом з тим наявна нормативно-правова база законодавства України у сфері оборони недостатньо регламентує окремі процеси, що відбуваються у Збройних Силах України, інколи «відстає» від темпів їх реформування, тому виникають законодавчо неврегульовані проблеми. Вочевидь виникає потреба щодо постійного удосконалення, уточнення, вирі-шення розбіжностей та проблемних питань в результаті сучасних реалій, змін геополітичної ситуації, особливостей розвитку нашої держави, Збройних Сил України та інших військових формувань.
   З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції – Основного Закону України, яка законодавчо закріпила, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, виникла потреба обґрунтованої Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва Збройних Сил, а й збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність із потенційними воєнними загрозами й викликами національній безпеці України, а також з сучасними економічними можливостями держави.   Тому в січні 1997 року Указом Президента України була затверджена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року, з прийняттям якої розпочався другий етап військового будівництва в Україні.
   Характерною рисою другого періоду військового будівництва було подальше удосконалення нормативно-правової бази.
   Так, в період з 1997 по 2000 рік було прийнято 25 законів, які нормативно закріпили питання організації оборони держави, правового режиму воєнного та надзвичайного станів, порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України, а також процедуру направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав.
   Одним з найбільш результативних років законотворчої роботи став 1999 рік, протягом якого були нормативно врегульовані чи отримали подальше врегулювання питання мобілізаційної підготовки та мобілізації, участі України в міжнародних миротворчих операціях, державного оборонного замовлення, правового режиму майна та господарської діяльності у Збройних Силах України. В цей рік правовими актами були удосконалені відповідно до процесів, що відбулися у військовій сфері, основні питання загального військового обов’язку та військової служби, альтернативної (невійськової) служби, військ Цивільної оборони України та законодавчо затверджені статути Збройних Сил України.
   Це позитивно вплинуло на процес подальшого військового будівництва як Збройних Сил, так і інших військових формувань України та в цілому сприяло реалізації другого етапу Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року.[6]
Розділ 2. Поняття і принципи військового будівництва.

2.1 Зміст, мета, принципи військового будівництва.

Військове будівництво як система економічних, соціально-політичних, власне військових та інших заходів, що здійснюються в інтересах створення й підтримання на належному рівні воєнної могутності держави, становить основу забезпечення її обороноздатності.

Найважливішими напрямами військового будівництва є: створення збройних сил і підтримання на належному рівні їх бойової готовності й бойової здатності; економічне забезпечення потреб оборони; використання в інтересах оборони досягнень науки й техніки;

підготовка населення і території держави до оборони. Відповідно до кожного з цих напрямів, поряд з реалізацією конкретних практичних заходів, здійснюється комплекс воєнно-наукових досліджень, спрямованих на пошук найбільш раціональних рішень та обгрунтування шляхів впровадження цих рішень у практику.[7]

Загальна мета і практичні завдання військового будівництва визначаються геостратегічним положенням України, її міжнародним статусом, належністю до міжнародних організацій безпеки, міжнародними договорами та угодами. Найбільшою мірою вони залежать від воєнно-політичної обстановки та рівня економічного розвитку держави.

Зміст військового будівництва, напрями розвитку озброєння і військової техніки та конкретні заходи щодо підготовки Збройних Сил визначаються характером можливих воєнних конфліктів за участю України.

Безсумнівними перевагами організації військового будівництва в незалежній Україні є концептуальність та науковий підхід. На підтвердження цього можна навести національний досвід розроблення законодавчо-нормативної бази оборонної політики держави.[8] Вже на першому році незалежності України (у грудні 1991 р.) були прийняті Закони "Про оборону України" та "Про Збройні Сили України". У 1993 р. Верховна Рада України прийняла Воєнну доктрину, а на початку 1997 р. - Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України.

Засади воєнної політики держави викладені в Конституції України та Воєнній доктрині. Усі основні питання військового будівництва (діяльність Ради національної безпеки і оборони України, військовий обов'язок і військова служба, мобілізація та мобілізаційна підготовка, правовий режим надзвичайного та воєнного станів, участь України в міжнародних миротворчих операціях та ін.) регламентуються відповідними законодавчими актами.

      Воєнна доктрина України (далі — Воєнна доктрина) — це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.[9]