Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх

План

Вступ

1. Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру.

2. Особливості застосування покарання неповнолітніх.

3. Особливості звільнення неповнолітніх від відбування покарання.

Висновки.

Література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                  Вступ 

     Суб'єктом злочину є особа, яка на момент вчинення злочину досягла певного віку - шістнадцяти або чотирнадцяти років. Вік суб"єкта злочину - це не тільки критерій нижчої межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, а й обставина, що визначає характер і ступінь кримінальної відповідальності неповнолітніх, тобто осіб, не досягли вісімнадцяти років на час вчинення злочину. Поряд із загальними положеннями, що відносяться до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності для неповнолітніх. 

Ці особливості стосуються:

-- звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або -покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру;            --видів покарання, які застосовуються до неповнолітніх;

-- звільнення неповнолітніх від відбування покарання.

  Встановлюючи ці особливості, законодавець виходить з психологічної характеристики цього віку: неусталеності психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу формування особи призводить до нездатності поною мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої особи) усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки. Виходячи з цього, п. 6 ст. 40 ККУ як  загальну норму передбачає, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує відповідальність. Ця норма відображає усталену гуманістичну тенденцію до пом"якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з відповідальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці. Досить чітке відображення ця тенденція отримала в Законі України від 24 січня 1995 року "Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх", де вказано на необхідність використання "переважно методів виховання і переконання, що передбачають застосування примусових заходів лише після того,

коли вичерпані усі інші заходи впливу на поведінку неповнолітнього" як на один з основних принципів діяльності органів і служб у справах неповнолітніх. 

1. Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру. 

    І. Особливості відповідальності неповнолітніх є застосування до них примусових заходів виховного характеру. Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом заходи впливу, що застосовуються судом до неповнолітніх за  в ч и н е н- н я      з л о ч и н у , але не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами  виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, попердження вчинення ними правопорушень. Обов"язковими ознаками цих заходів є:

а) передбаченість їх кримінальним законом (ст. 11 ККУ);

б) застосування їх тільки судом (або спеціально уповноваженим суддею);

в) застосування їх тільки до неповнолітніх, які вчинили злочин; 

г) відсутність в цих заходах ознак кримінального покарання.

   ІІ. Стаття 11 ККУ містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:

1) зобов"язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження; 

3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу, а також окремими громадянам;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п"ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов"язоку відшкодувати заподіяни збитки;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

  Обов"язок публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого передбачає  прохання вибачення в присутноті не тільки потерпілого, а й інших осіб, на зборах колективу, де працює чи вчиться винний або потерпілий.

  Застереження полягає  в оголошенні судом осуду соціально небезпечної поведінки, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосувати більш суворі заходи відповідальності.

  Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд трудовому або педагогічному колективу по своїй суті передбачає посилення контролю і виховного впливу з боку тих осіб, які зобов"язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку  для неповнолітнього. В п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України  від 22 грудня 1995 р. №32 "Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру" зазначено, що передача під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити виховання. Це ж положення повинно стосуватися і колективу або інших осіб. При цьму слід мати на увазі, що закон вимагає обов"язкової згди колективу на здійснення нагляду і проведення виховної роботи, а щодо громадян - наявність з їхнього боку відповідного прохання. Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього обов"язку відшкодувати заподіяну шкоду. З урахуванням специфіки і суворості цього заходу закон обмежує можливість його застосування як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п"ятнадцятирічного віку і мають майно або заробіток.  

Пленум Верховного Суду України у згаданій раніше постанові, ураховуючи специфіку цього заходу, зазначив, що він може бути застосований, якщо неповнолітній для свого виправлення не потребує іншого заходу виховного характеру.

  Найбільш суворим заходом виховного характеру є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до закону від 24 січня 1995 р. є: загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які напрвляються особи від одинацяти до чотирнадцяти років, і професійні училища соціальної реабілітації для осіб від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Як найбільш суворий з усіх заходів, передбачених ст. 11 КК України, цей захід може застосовуватись тільки тоді, коли неповнолітні не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені іншими заходами. Строк цього заходу визначається судом, але не може перевищувати трьох років. Відповідно до закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціального захисту. Виходячи з цього закон допускає можливість у вийняткових випадках тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п"ятнадцяти років, а в професійних училищах соціальної реабілітації - до дев"ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки.

  ІІІ. Застосування примусових заходів виховного характеру передбачено КК в двох нормах (ч. 3 ст. 10 і п. 3 ст. 51), які мають різну юридичну природу:

  1)Застосування примусових заходів виховного характеру відповідно до ч. 3 ст. 10 КК за своєю природою є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності - неповнолітній несе кримінальну відповідальність, але замість покарання суд призначає примусові заходи виховного характеру. 
 
 
 

  Підставами для застосування примусових заходів виховного характеру за ч. 3 ст. 10 КК є:

  а) об"єктивною - вчинення злочину, що не являє великої суспільної небезпеки. В постанові № 32 Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. зазначено, що при визнанні злочину таким, що не являє великої суспільної небезпеки, слід виходити із сукупності усіх обставинсправи, а саме: об"єкта посягання, засобу, обставин і стадій вчинення злочину, форми вини, мотивів, мети винного, його ролі та характеру участі у здійсненні злочинного наміру (якщо злочин вчинено у співучасті), тяжкості наслідків, які настали або могли настати, тощо. Однак слід мати на увазі, що якщо усі ці обставини свідчать про малозначність діяння, котре підпадає під ч. 2 ст. 7 КК, примусові заходи виховного характеру не можуть бути застосовані і справа підлягає припиненню за відсутністю складу злочину;

  б) суб"єктивними - невелика суспільна небезпечність особи і можливість виправлення неповнолітнього без застосування кримінального покарання.

  2) Призначення примусових заходів виховного характеру згідно з п. 3 ч. 1 ст. 51 КК за правовою природою є звільненням від кримінальної відповідальності.

  а) Підставою (об"єктивною) застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру за ст. 51 КК є вчинення діяння, що містить ознаки злочину, що неявляє великої суспільної небезпеки, тобто порівняно з ч. 3 ст. 10 КК вчинене діяння є менш небезпечним і тому не вимагає кримінальної відповідальності.

  б) Суб"єктивні підстави застосування примусових заходів виховного характеру за ст. 51 КК тотожні з ч. 3 ст. 10: тут також вимагається, щоб особа не являла великої суспільної небезпечності і її можна виправити без призначення кримінального покарання. 
 
 
 
 
 

2. Особливості застосування покарання до неповнолітніх 

І. Особливості застосування щодо неповнолітніх кримінального покарання стосуються: 1) законодавчої заборони на застосування окремих видів покарання; 2) Обмеження в застосуванні щодо неповнолітніх деяких видів покарання; 3) особливостей призначення кримінального покарання.

ІІ. Заборона на застосування окремих видів покарань передбачена насамперед в ч. 2 ст. 24 і ч. 2 ст. 25. Так, в ч. 2 ст. 24 прямо зазначено, що "не можуть бути засуджені до смертної кара особи, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку", а в ч. 2 ст. 25 КК міститься заборона на призначення цим особам покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років.  Як випливає із закону, смертна кара і позбавлення волі на строк більше десяти років не застосовуються до осіб, які не досягли вісімнадцяти років саме на час вчинення злочину, незалежно від віку, якого вони досягли на момент винесення вироку. При цьому заборона на застосування цих видів покарань до неповнолітніх не залежить від тяжкості вчиненого злочину і від суспільної небезпечності особи.

  ІІІ. Відповідно до ч. 8 ст. 25 КК до осіб, які не досягли на час вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, незалежно від тяжкості злочину, не може бути призначено позбавлення волі у вигляді ув"язнення в тюрмі - найбільш суровий вид позбавлення волі, а також позбавлення волі у виправно-трудових колоніях (якщо на момент винесення вироку винний не досяг 18 років). Специфікою суб"єкта - військовослужбовця строкової служби - виключається можливість призначення неповнолітнім такого виду покарання як направлення в дисциплінарний батальйон (ст. 34 КК).

  ІV. Таким чином, виходячи з системи покарань (ст. 23), до неповнолітніх можуть бути застосовані такі основні види покарань, як позбавлення волі, виправні роботи, позбавлення права займатися певною діяльністю, громадська догана. Проте з урахуванням вікових особливостей закон і практика передбачають деякі обмеження в призначенні і цих видів покарань неповнолітнім.  

  Так, відповідно до ч. 6 ст. 25 покарання у виді позбавлення волі неповнолітнім може бути призначено тільки у виховно-трудових колоніях двох типів: загального режиму, в яких призначається відбування позбавлення волі неповнолітнім чоловічої статі, засуджуваним вперше до позбавлення волі, а також неповнолітнім жіночої статі; посиленого режиму, в яких призначається відбування позбавлення волі неповнолітнім чоловічої статі, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. З метою індивідуалізації покарання неповнолітнім законодавець в ч. 7 ст. 25 КК передбачає, що залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи суд може змінити це загальне правило і призначити більш м"який вид виховно-трудової колонії: призначити відбування позбавлення волі засудженим неповнолітнім чоловічої статі у виховно-трудових колоніях загального режиму замість колоній посиленого режиму.

  У виховно-трудових колоніях неповнолітні відбувають покарання до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, а потім переводяться дор виправно-трудових колоній для дорослих. Однак для досягнення мети виправлення, закінчення навчання закон допускає залишення особи, яка досягла вісімнадцяти років, у виправно-трудовій колонії до досягнення двадцятирічного віку. Щодо таких видів покарань, як виправні роботи, штраф, кримінальний закон прямо не передбачає будь-яких обмежень при призначенні їх неповнолітнім, однак вони випливають з суті цих покарань. Так, виправні роботи можуть бути застосовані лише до неповнолітніх, які досягли п"ятнадцятирічного віку, тому що саме з цього віку особа може бути прийнята на роботу. Оскільки і виправні роботи, і штраф пов"язані з матеріальними обмеженнями, то можливість призначення цих покарань неповнолітнім обмежується випадками, коли неповнолітні мають самостійний заробіток або майно.

  Обмеження характеризують і такий вид покарання, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Вони випливають із змісту цього покарання. Оскільки неповнолітній вік пов"язаний переважно з процесом навчання, можливість займати певні посади або займатися певною діяльністю неповнолітнім - явище рідке і відноситься лише до старшого віку - сімнадцяти-вісімнадцяти років.