Адвокат у кримінальному процесі

Зміст 

Вступ 

Розділ І. Поняття  та сутність інституту адвокатури.

1. Принципи та гарантії адвокатської діяльності.
2. Права та обов’язки адвоката.
3. Проблеми інституту захисту в Україні.

 

Розділ ІІ. Процесуально-правовий статус адвоката.

2.1. Адвокат – захисник у кримінальному процесі.

2.2. Участь адвоката у кримінальній справі на стадії досудового слідства.

2.3. Участь адвоката в судовому розгляді кримінальної справи. 

Розділ ІІІ. Провадження у справах про злочини неповнолітніх.

3.1. Особливості провадження у справах про злочини неповнолітніх.

3.2. Предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх.

3.3. Особливості провадження досудового і судового слідства у справах про злочини неповнолітніх. 
 

Список використаних джерел 
 
 
 
 

 

Вступ 

    Стаття  І Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989 р. та ратифікованої постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 р., проголошує, що дитиною є кожна людська істота до досягнення вісімнадцятирічного віку.

    Стан  злочинності серед неповнолітніх викликає глибоку занепокоєність та необхідність пошуку нових ефективних засобів попередження злочинності, вжиття додаткових заходів з боку державних, зокрема правоохоронних, органів та громадськості, що сприяли б поступовому скороченню злочинних проявів серед неповнолітніх. Серед загальних заходів профілактики важливе місце належить процесуальній діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, що здійснюють провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх. Важливе значення має підвищення якості досудового і судового слідства у кримінальних справах.

    Провадження кримінальних справ щодо неповнолітніх, що вчинили злочини, здійснюється у межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, спрямоване на досягнення спільних цілей кримінального процесу і ґрунтується на його загальних принципах. Проте воно має й свої особливості, які спрямовані на вирішення питань відповідальності й покарання неповнолітніх за вчинені злочини. Ці особливості пов'язані з предметом доказування у справах, колом і статусом осіб, які беруть участь у судочинстві з метою підвищення правової захищеності неповнолітніх, здійсненням окремих слідчих дій, гласністю судочинства тощо.

    Відповідно  до чинного кримінально-процесуального законодавства кожна особа, яка вчинила злочин, повинні нести кримінальну відповідальність.

    Однак законодавець залежно від віку поділяє  осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, на кілька категорій і встановлює для них певні процесуальні гарантії з метою захисту їх конституційних прав. Такі гарантії стосуються і особливостей участі адвоката у справах про злочини неповнолітніх.

    Однією  з таких категорій осіб є неповнолітні, які підлягають підвищеному захисту з боку державних органів та посадових осіб. Саме тому справи, в яких беруть участь неповнолітні, виділяють в окреме провадження, в якому встановлено додаткові процесуальні гарантії захисту їх особистих прав. 
 

 

Розділ  І. Поняття та сутність інституту адвокатури 
 

  1.1. Принципи та гарантії адвокатської діяльності 

    Для забезпечення права на захист від  обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ  у судах та  інших  державних  органах в Україні діє адвокатура.¹

    Адвокатура   України   є добровільним професійним  громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав,  свобод  та  представляти  законні  інтереси громадян  України,  іноземних  громадян,  осіб  без  громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

    Діяльність  адвокатури регулюється Конституцією України, Законом України “Про адвокатуру”, іншими актами законодавства, статутами адвокатських об’єднань.

    Адвокатом   може  бути  громадянин  України,  який  має  вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та  прийняв Присягу адвоката України. Адвокат  не  може  працювати  в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ,  служби  безпеки,  державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

    Закон про адвокатуру окремо закріплює  норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки.

    Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.

    Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.

    Не  допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.

    Адвокату  гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу.

    Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з наданням юридичної допомоги громадянам та організаціям.

    Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Він не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

    Для визначення рівня професійних знань  осіб, що мають намір займатися  адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від 5 травня 1993 p. Ці комісії діють у складі двох палат — атестаційної та дисциплінарної.

    Адвокатура  України  здійснює  свою  діяльність  на  принципах верховенства   закону,  незалежності,  демократизму,  гуманізму  і конфіденційності.

    Адвокат   має   право   займатись   адвокатською   діяльністю індивідуально,  відкрити  своє  адвокатське  бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми,  контори  та  інші адвокатські  об'єднання,  які  діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.

    Адвокатські  об'єднання  діють  на  засадах   добровільності, самоврядування,    колегіальності    та    гласності.   Реєстрація адвокатських об`єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку,  визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об`єднання письмово повідомляють місцеві органи  влади про свою реєстрацію,   а адвокати  -  про одержання свідоцтва на  право займатися адвокатською діяльністю.

    Порядок утворення, діяльності,  реорганізації  та  ліквідації адвокатських   об'єднань,   структура,   штати,  функції,  порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.

    Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання  є  юридичними   особами.   Адвокати   та   адвокатські об'єднання  відкривають  розрахунковий та інші рахунки в  банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку  -  і  в  іноземних  банках,  мають  печатку  і  штамп   із   своїм найменуванням. 
 

1.2. Права та обов’язки адвоката 

    При здійсненні  професійної  діяльності  адвокат  має наступні права:  

• представляти  і  захищати  права  та  інтереси   громадян   і юридичних  осіб  за  їх  дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції  яких  входить  вирішення відповідних питань;
• збирати  відомості  про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і  справах про адміністративні правопорушення, зокрема:
• запитувати   і   отримувати   документи   або  їх  копії  від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою;
• ознайомлюватися  на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами  і  матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;
• отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;
• застосовувати  науково-технічні  засоби відповідно до чинного законодавства;
• доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно  до  закону  одержувати  від  них  письмові  мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;
• бути  присутнім  при  розгляді  своїх  клопотань  і  скарг на засіданнях  колегіальних  органів  і  давати  пояснення  щодо суті клопотань і скарг;
• виконувати інші дії, передбачені законодавством.²

    У своїй професійній діяльності адвокат  зобов'язаний неухильно додержувати  вимог  чинного  законодавства, використовувати  всі  передбачені  законом  засоби  захисту прав і законних інтересів громадян та  юридичних  осіб  і  не  має  права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв  доручення,  та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

    Адвокат не має права прийняти доручення  про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у  даній  справі  подає  або  раніше подавав   юридичну   допомогу  особам,  інтереси  яких  суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що  провадила  дізнання,  прокурор, громадський   обвинувач,   суддя,   секретар  судового  засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого,  цивільний  позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також  коли в розслідуванні  або  розгляді  справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.³ 

1.3. Проблеми інституту захисту в Україні 

    Вивчаючи  Міжнародні правові акти з прав людини, рішення Європейського суду з  цих питань, законодавство інших  країн і порівнюючи їх з правовими актами та дійсністю України, доходиш висновку, що в Україні дещо спотворений погляд на право на захист від обвинувачення. В Україні дедалі більше поширюється тенденція до погляду на право на захист як право обвинуваченого у злочині будь-яким чином уникнути відповідальності за скоєне діяння. При цьому поширюється ігнорування законних інтересів інших людей, держави та її структур, підприємств, установ і організацій.

    Проте у міжнародно-правових актах, законодавстві  інших країн право обвинуваченого на захист не протиставляється інтересам правосуддя, правам і законним інтересам інших громадян.

    В Україні дедалі більшого поширення  набуває помилковий погляд на те, що захисником у кримінальній справі може бути будь-який юрист. При цьому також знижується роль і значення адвокатури, притаманної кожній правовій системі світу, натомість захист переводиться на основу підприємництва. Тим часом кожна країна світу знає, що в правосудді це небезпечно.

    Проблема  правди і неправди в кримінальному  процесі завжди хвилювала юристів. Особливо вона загострилась в Україні зараз, у період кризи духовності і моралі. Судова практика переповнена фактами, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний під час слідства і суду, а в багатьох випадках і засуджений (далі — обвинувачений) у касаційній скарзі чи в клопотанні про витребування справи для перевірки в порядку нагляду, захищаючись, усупереч об'єктивним доказам, перекладає свою провину у вчиненні того чи іншого діяння на інших обвинувачених чи осіб, які не притягнуті до відповідальності, необґрунтовано обвинувачує свідків і потерпілих у дачі завідомо неправдивих показань, експертів — у дачі завідомо неправдивого висновку. В багатьох справах про тяжкі злочини, особливо — про тяжкі вбивства, обвинувачені заявляють, що цих злочинів вони не вчиняли, а їхні зізнання у вчиненні їх зумовлені насильством з боку працівників органів дізнання і досудового слідства. Ґрунтовні об'єктивні перевірки підтверджують правдивість цих звинувачень в окремих справах. Але в більшості справ перевірки свідчать, що заяви обвинувачених мають за мету лише одне — будь-яким чином уникнути відповідальності за вчинений злочин. Як оцінити такі завідомо неправдиві твердження обвинувачених, що суттєво порушують інтереси інших людей, оскільки обвинувачують їх у злочинах, які вони не вчиняли? Це правомірна поведінка особи, яка захищається від обвинувачення, чи це злочинна поведінка особи, яка незаконними способами намагається уникнути відповідальності за вчинений злочин?