Механізм вдосконалення страхування вантажів у зовнішній торгівлі

      20 відсотків провізної плати —  за прострочення на три доби;

      30 відсотків провізної плати — за прострочення на чотири і більше діб.

      Сплата  штрафу за доставку вантажу з простроченням не звільняє перевізника від відповідальності за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, що сталися внаслідок прострочення. Частина 4 ст. 313 Господарського кодексу України встановлює правило, що збитки за втрату, нестачу або пошкодження вантажу стягуються понад штрафні санкції за прострочення доставки вантажу за умови, що така втрата, нестача або пошкодження вантажу є у причинно-наслідковому зв'язку з простроченням перевезення. При цьому необхідно враховувати, що ст. 232 Господарського кодексу допускає закріплювати в договорі обов'язок відшкодування збитків повною мірою понад штрафні санкції і за порушення інших зобов'язань [2].

      Відповідальність  перевізника за втрату, нестачу, пошкодження  вантажу. Господарський кодекс України передбачає три види негативних наслідків — втрату, нестачу, пошкодження вантажу. При цьому під втратою вантажу слід розуміти як фізичне знищення вантажу, так і невидачу його вантажоодержувачу протягом установлених законодавством термінів. Так, згідно з п. 117 Статуту залізниць України, вантаж вважається втраченим, якщо його не було видано одержувачу на вимогу останнього протягом ЗО діб з моменту закінчення терміну доставки, а в разі перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні — після закінчення двох місяців з дня прийняття вантажу до перевезення.

      За  шкоду, заподіяну при перевезенні  вантажу, перевізник відповідає в разі:

• втрати або нестачі вантажу — в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає;
• пошкодження вантажу — в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;
• втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, — у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.

      Перевізник  несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу тільки при наявності його вини. За загальним правилом, обов'язок доказування відсутності вини покладається на перевізника. Але у транспортних кодексах , статутах передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника.

      Так, у ст. 111 Статуту залізниць України  наведено перелік обставин, наявність  яких звільняє залізницю від відповідальності за втрату, недостачу, псування або  пошкодження вантажу. Цей перелік не є вичерпним. Залізниця може бути звільнена від відповідальності, якщо вона доведе й інші обставини, що свідчать про відсутність її вини.

      Згідно  зі ст. 114 Статуту поряд з відшкодуванням збитків, залізниця зобов'язана відшкодувати сплачену за перевезення цього вантажу провізну плату, якщо її не включено до вартості втраченого вантажу, лише в разі повної втрати вантажу. Відшкодування провізної плати в разі нестачі, псування або пошкодження вантажу Статут не передбачає.

      Тексти  деяких міждержавних угод нерідко використовуються як основа для контрактів на перевезення навіть у тих країнах, що не є учасниками конвенцій про водні перевезення.

      Конвенція про коносамент (Гаазькі правила). Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент (Гаазькі правила) 1924 р. встановлює єдині правила про коносамент. Ці правила визначають межі відповідальності перевізника. У 1968 році були прийняті поправки до конвенції. В новій редакції конвенцію звичайно називають Правила Га-ara-Вісбі. У 1978 році була прийнята Конвенція ООН про міжнародні морські перевезення товарів (Гамбурзькі правила).

      Багато  спеціалістів вважають, що Гаазькі  правила вже застаріли. Думки  про те, які правила про коносамент потрібно використовувати зараз, розходяться. Вантажовідправники віддають перевагу Гамбурзьким правилам, у той час як серед перевізників і морських страховиків Правила Гаага-Вісбі користуються більшою популярністю.

      Інші  угоди про водні перевезення. Існує ще цілий ряд міжнародних  багатосторонніх і двосторонніх угод із питань водних транспортних послуг:

      - Митна конвенція 1972 р. про міжнародні  правила, що запобігають зіткненням  на морі;

      - Міжнародна конвенція 1972 р. про  контейнери;

      - Митна конвенція 1972 р. про контейнери;

      - Конвенція 1972 р. про запобігання забруднення моря шляхом скидання відходів й інших матеріалів;

      - Конвенція ООН 1974 р. про правила  поведінки для лінійних конвенцій;

      - Конвенція ООН 1969 р. про тоннажні  виміри на кораблях;

      - Міжнародна конвенція про обмеження  відповідальності власників морських суден;

      - Конвенція ООН 1982 р. про морське  право;

      - Міжнародна конвенція 1978 р. про  стандарти навчання, сертифікації  і нагляд за особами, що працюють  на суднах.

     Відповідно  до ст. 315 Господарського кодексу України, в спорах, які виникають із договору перевезення, застосовується досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності. Тому до пред'явлення перевізникові позову, що випливає з перевезення, обов'язковим є пред'явлення йому претензії.

     Залежно від підстав пред'явлення претензій транспортні кодекси та статути регулюють питання про те, кому (вантажовідправнику чи вантажоодержувачу) належить право звернення до перевізника з претензією. Поряд з цим таке право може бути передане вантажовідправником вантажоодержувачу і навпаки.

     Строки  пред'явлення претензії до перевізника  та порядок їх обчислення передбачено  ст. 315 Господарського кодексу України. Ці строки є присічними і не підлягають поновленню.

     Претензії можуть пред'являтися протягом шести  місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п'яти днів. Перевізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянуті протягом сорока п'яти днів.

     Якщо  претензію відхилено або відповідь  на неї не одержано в строк, зазначений у ч. З ст. 315 Господарського кодексу  України, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

      Чинне цивільне та страхове законодавство  України регулює суспільні відносини, які виникають при застосуванні цивільно-правового інституту страхування  в сфері перевезення вантажів, завдяки застосуванню двох основних законодавчих категорій: “договір” та “договір страхування”. При цьому вказані правові категорії співвідносяться як загальне і особливе. Як особлива категорія цивільного права України і страхового законодавства, договір страхування є основною формою опосередкування цивільно-правових відносин в сфері перевезення вантажів.

      За  договором страхування вантажу  страховик зобов’язується у разі настання страхового випадку здійснити  страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. Тобто за цим договором одна сторона (страховик) зобов’язується за винагороду (страховий внесок, страхову премію), котра виплачується іншою стороною (страхувальником), відшкодувати їй збитки, понесені в результаті настання визначеного договором страхового випадку.

      Така  схема взаємовідносин існує практично  в усіх сферах страхування. Однак договори страхування ризиків, що виникають (або можуть виникнути) в процесі перевезення вантажів, мають певні особливості їх укладання та виконання, які визначаються насамперед умовами здійснення такого виду господарської діяльності. Це дає підстави для віднесення вказаних договорів до відносно самостійної системи договірних відносин в сфері страхування.

      За  загальним правилом, договір страхування  укладається відповідно до правил страхування. Причому страхувальнику як стороні  договору страхування вантажу гарантується законом право на ознайомлення з відповідним документом шляхом встановлення відносно страховика зобов’язання перед або під час укладання договору страхування ознайомити страхувальника з правилами здійснення конкретного виду страхування.

      Однією  з особливостей правового регулювання  страхових відносин у сфері перевезення  вантажів є застосування при укладанні  та виконанні договору страхування  загальновідомих стандартних застережень  Інституту лондонських страховиків  щодо страхування вантажів. При цьому наведеними застереженнями керуються сторони страхового зобов’язання, як свідчить страхова практика, не тільки в сфері страхування перевезення морським вантажним транспортом, а й при страхуванні перевезення іншими видами транспорту (наприклад, автомобільним).

      Таким чином, умови договору страхування  вантажів, зокрема в процесі їх перевезення автомобільним вантажним  транспортом базуються на відповідних  стандартних застереженнях. У більшості  випадків такі договори страхування  укладаються відповідно до застереження типу “А”, оскільки за цієї умови страховиком надається страхувальнику більш широке страхове покриття на період перевезення вантажу, а саме, покриваються усі ризики втрати чи пошкодження застрахованого вантажу. Це так зване страхування “з відповідальністю за всі ризики”.

      Укладання договору страхування на таких умовах означає, що страховиком підлягають відшкодуванню страхувальнику збитки, заподіяні внаслідок пошкодження  чи втрати вантажу незалежно від  причин за виключенням спеціальних  винятків. Окрім обов’язку здійснити виплату суми страхового відшкодування, страховик зобов’язаний також відшкодувати страхувальнику понесені ним при настанні страхового випадку витрати, спрямовані на запобігання або зменшення збитків, а також необхідні та доцільно здійсненні витрати на рятування і зберігання вантажу, встановлення розміру збитків, якщо це передбачено договором страхування.

      Проте, страхування на умовах “з відповідальністю за всі ризики”, як зазначалося, має  деякі винятки, за яких страховик  не відшкодовує збитки, заподіяні страхувальнику у випадку втрати чи пошкодження майна. Це, зокрема у разі наявності умислу або грубої необережності страхувальника; природної втрати ваги або об’єму застрахованого вантажу; недостатності або непридатності упаковки чи підготовки застрахованого вантажу до перевезення тощо.

      Проте, в сучасних умовах правового регулювання  та практики, перевезень вантажів, що склалися, при вирішені питань страхування  вантажу слід встановити, від імені  кого діє експедитор, залучаючи перевізника до виконання договору: від власного чи від імені страхувальника (управителя) як володільця вантажу? На підставі договору транспортного експедирування, як зазначалося, експедитором від власного імені було залучено до його виконання перевізника.

      Таким чином, оскільки експедитор діяв від власного імені, відтак до відповідних відносин не підлягають застосуванню положення про правовідносини з представництва та договору доручення, за якими дії представника (повіреного) вчиняються виключного від імені другої сторони. А тому договірна умова щодо невідшкодування страховиком збитків страхувальнику у випадку встановлення, що причиною пошкодження вертольоту є порушення експедитором (перевізником) правил перевезення вантажу не підлягає застосуванню до спірних страхових правовідносин, так як вищезазначені особи не є представниками страхувальника.

      Натомість з іншими учасниками перевезення (вантажовідправником, перевізником), у страхувальника взагалі  відсутні договірні правовідносини. Відповідна схема організації та виконання перевезень вантажів має широке застосування на практиці.

      У зв’язку з цим задля забезпечення власних інтересів, окремі страхові компанії передбачають у правилах та договорах страхування положення  про те, що не підлягають відшкодуванню  збитки, які виникли в результаті умислу або грубої необережності страхувальника, вигодонабувача або інших осіб, пов’язаних з ними трудовими чи іншими відносинами або порушення кимось з них діючих правил перевезення, перевантаження, зберігання або складування вантажів. Звідси, якщо встановлюється вина експедитора у настанні страхового випадку, який перебуває у договірних відносинах зі страхувальником, а саме, порушення ним правил перевезення вертольоту, то збитки не підлягають відшкодуванню страхувальнику.